Комунізм був декоративною ідеологією, поки більшовики не вирішили впровадити його в дію. У результаті вийшла система, заснована спершу на масових розправах, а згодом на систематичній брехні.
У Владіміра Путіна схожий підхід: шита білими нитками теорія, що тягне за собою руйнівні наслідки. Він прагне знищити Україну не лише як політичне утворення, а й як культурне і мовне явище. Як він пояснив американському полемістові (язик не повертається називати його журналістом) Такеру Карлсону в інтерв’ю, що тривало дві години сім хвилин, саме існування України, є, на його думку, геополітичною й історичною аномалією. Тож Росія має всі підстави для військових заходів, аби покласти йому край. Такий самий підхід задіяв Сталін щодо аномальних кулаків і наївних і впертих мрійників, які відмовлялися прийняти диктатуру пролетаріату.
Мова не лише про Україну. У «телевізійному шоу» щонайменше 30 разів було згадано про Польщу. Якщо підсумувати, загалом Путін відмовився в ефірі від будь-яких претензій Росії на Польщу або Латвію, але поквапився додати, що Росія дасть відсіч, якщо її атакують з їхніх територій (таку провокацію, за потреби, легко організувати). Та найбільшої уваги заслуговує його характеристика поведінки Польщі напередодні Другої світової війни. Міжвоєнна республіка, заявив Путін, власноруч спричинила своє падіння тим, що спочатку (нібито) уклала союз з нацистською Німеччиною, а потім відмовилася виконувати територіальні претензії Гітлера. Мовляв, тому нацистський лідер був «змушений» атакувати Польщу. Скидається на виправдання чоловіка, який чинить домашнє насильство: «Вона мене змусила». Заяви про Польщу перегукуються з аргументом Путіна про Україну: відмовившись виконувати вимоги Кремля після 2014 року, Київ сам в усьому винен. Тож поляки недарма серйозно ставляться до оборони своєї країни.
Історичні претензії російського лідера ґрунтуються на вибіркових фактах і химерній логіці. Він воліє нехтувати елементами минулого, що не вписуються в його аргументи. Приміром, російське правління наділене в його очах вічною легітимністю. Інші завоювання тієї самої території (монголи, вікінги, литовці, поляки серед численних завойовників) були тимчасовими заминками.
Читайте також: Історієфілія путіна: брехня, маніпуляції, замовчування
Путін також ненавидить сучасніші інтерпретації. Його відповіді були розлогими навіть за церемонійними стандартами російських політичних інтерв’ю. Карлсон, який зробив собі ім’я у динамічному світі токшоу на американському телебаченні, бідний аж утомився робити свої улюблені «брівки хаткою», поки Путін відмахувався від будь-яких спроб перевести їхню розмову в інше русло, що бодай трохи нагадувало б нормальну журналістику.
Карлсон не поставив Путіну елементарних запитань про політичні репресії, воєнні злочини, дипломатичну ізоляцію, Китай, ядерну браваду, еміграцію і занепад російської інфраструктури. Подеколи здавалося, що російський лідер глузує з американського гостя: скажімо, вставив у розмову, що в молодості Карлсон намагався вступити в лави ЦРУ (попри те, що раніше про це не повідомлялося). Карлсон проковтнув свою гордість і у вступі до трансляції інтерв’ю навіть похвалив Путіна за «енциклопедичні» знання з історії. Викладачам майбутніх тележурналістів слід показувати своїм студентам цей запис для ілюстрації того, як бувалий фахівець може загнати під каблук лінивого, самовпевненого і боягузливого інтерв’юера. (Я звернувся до офісу Карлсона за коментарем, та відповіді, на жаль, не отримав).
За радянських часів купка наївних ідеалістів переповідала брехні комуністів. Їх називали «корисними ідіотами»: корисні для Кремля (або для однопартійного Китаю); ідіоти з погляду свідомого нехтування свідчень із перших вуст про істинну природу режимів, які вони відстоювали.
Проте «корисних ідіотів» принаймні можна було виправдати ідеалізмом: вірою в утопістське майбутнє, хай яке туманне. Натомість консервативне підґрунтя Карлсона, надане до послуг ворожій іноземній державі, не лишає йому такого виправдання й вимагає іншого, жорсткішого сприйняття.