Кава з молоком

ДО ФОТО: Молоко здоров'я.У Бразилії щороку відбувається національна конференція, присвячена темі годування дітей материнським молоком. Там це вважається запорукою здоров'я нації.  1000 матерів зібралися в місті Белем, щоб одночасно нагодувати своїх дітей

Словосполучення «латино­американська країна» у новинах найчастіше асоціюється зі злочинністю, безладом, переворотами, корупцією та нелегальними мігрантами до США. Мабуть, саме тому про Колумбію чи Мексику в Україні чули більше, ніж про Бразилію.

Демографічна основа

Навряд чи здобуття незалежності від Португалії було важким чи болісним для Бразилії, попри той факт, що колонією вона була понад три століття. На освоєння земель метрополія воліла витрачати мінімум коштів, тож конт­роль за тим, що відбувалося на місці, був мінімальним. Отже, мотивів прагнути незалежності було небагато. Її проголосили лише після того, як було усвідомлено самодостатність та ментальну незалежність. Понад те, протягом останніх колоніальних років Бразилія була місцем перебування португальської королівської династії Браганса. з метрополії монарх мусив утекти на інший континент у наслідок тимчасової окупації країни Наполеоном.

Нетривала війна за незалежність Бразилії, яку очолив теж член дому Браганса, позбавила Португалію перлини її колоніальної імперії. Розрив із Португалією 1822 року був свідомим вибором бразильців виключно португальського походження, причому як давно осілих, так і свіжих мігрантів. Люди прагнули йти власним шляхом, осторонь від промислово відсталої метрополії, виснаженої постійними колоніальними війнами за заморські території.

Характер і своєрідність країни пізнаються в порівнянні з іншими. Бразилію можна поставити поруч із США – обидві держави є найбільшими на американському континенті, а освоєнням і розвитком завдячують емігрантам. США заселяло економічно активне, висококваліфіковане населення індустріальних країн більш-менш демократичної й вільної за духом ментальності. І байдуже, були це селяни чи міщани – вони везли із собою відповідно високі стандарти землеробства, ремесла, науки й техніки, банківської справи тощо. Португальці ж не були на той час промисловцями, тож інженерно-технічних навичок не мали. Во­­ни були передусім вдалими мореплавцями,  вояками й торгівцями. Саме з таких людей формувалася де­­мо­­графічна база Бразилії; вона зумовлювала екстенсивність розвитку країни протягом дуже тривалого часу – як у колоніальний, так і незалежний період її історії.

Африканська складова

Окрім добровільних мігрантів демографічну базу Бразилії становили значною мірою ті, кого сюди везли силоміць, – африканці. Работоргівля була «спеціалізацією» португальців на тих підставах, що тривалий час їм належала монополія на розробку Африки (за Тордесільяським договором 1494 року, яким Іспанія та Португалія поділили між собою всі нововідкриті землі). Мало хто знає, що перші словники й граматики мов банту, нігеро-кордофансь­ких та інших африканських мов укладали португальські каторжники, для яких це було одним із видів виправних робіт. Португальці дивним чином зна­­ходили спільну мову як з африканською елітою, так і зі звичайним населенням.  На відміну від інших європейців, які з пересторогою й нерозумінням ставилися до чорно­шкірих, португальці були до них, вочевидь, набагато ближчими.

Португальці (й відповідно бразильці) не виявляли расизму північноамериканського зразка, що стало сприятливим для міжрасового змішування та інтеграції чорношкірих у суспільство. На сьогодні з-по­між 192 млн населення 93 млн становлять білі, 12 млн – чорношкірі, 79 млн – змішане населення. Однак феномен рабства надовго в’ївся у свідомість бразильців: ще коли імператор (уже незалежної) Бразилії Педру II з власної ініціативи намагався спочатку обмежити, а потім скасувати рабство, він наражався на чималий суспільний опір. Тема була занадто делікатною для тодішньої Бразилії: рабів використовували і заможні, і бідні громадяни; багато колишніх рабів не соромилися заводити власних; звичними були випадки, коли раби мали власних рабів. Повстання, що час від часу спалахували в Бразильській імперії, за поодинокими винятками, не мали на меті скасування рабства.

Як і в США, самі раби були недостатньо організованими для боротьби, й ініціатива належала гуманістично та прогресивно налаштованим верствам білого населення. Рабство ліквідували поступово. У 1850 році заборонено работоргівлю. У 1871-му було ухвалено закон про народження дітей рабів вільними, звільнено всіх казенних рабів, інші раби отримали право викуповувати власну свободу (для допомоги їм заснували Емансипаційний фонд). У 1885-му звільнено всіх рабів віком понад 60 років. І, нарешті, у 1888-му рабство було остаточно скасовано.
Неволя скінчилася, однак плантаційне господарство вижило. Економіка країни зрештою опритомніла після скасування рабства, незважаючи на деякі втрати під час збору кількох врожаїв. Збанкрутувала лише незначна частина плантаторів. Багато колишніх рабів залишилися при плантаціях, мешкали в тих самих кварталах, отримуючи мізерну платню. До них ненадовго приєднувалися хвилі іммігрантів, але останніх не задовольняли умови праці, тож вони мусили переїжджати до міст або ж узагалі поверталися до Європи. Жодних установ із роботи з колишніми рабами, інститутів їхньої адаптації до вільного життя створено не було – вони лишилися на дні суспільства, де їхні нащадки борсаються й донині.

Довгий шлях до свободи

Скасування рабства, однак, імператорові латифундистська елі­­та не подарувала. В особливо скрутному становищі опинилися північні штати, де господарство надто залежало від рабської праці. Як наслідок, регіон пережив голод, що призвів до загибелі багатьох колишніх рабів. На лібералізаційні тенденції, ініційовані імперською владою, регіональна еліта 1889 року відповіла створенням олігархічної федеративної республіки з децентралізованою владою, де регіона­льні еліти контролювали справи на місцях. Відсоток населення з правом голосу був мізерним (1874 року – 10%, 1881-го – 1,2%, 1910-го – 2,85%, 1920-го – 2,3%, 1930-го – 3,4%). Така ситуація протрималася аж до впровадження всезагального виборчого права внаслідок проведеної демократичними силами кампанії Diretas Já (тобто «прямі вибори зараз») у середині 1980-х. Перші ж справді демократичні вибори відбулися тільки 1989 року.

Після демонтажу конституційної монархії перед кожним бразильським урядом поставало завдання балансувати між консервативними інтересами латифундистів і потребою розвитку країни; між популізмом, необхідним для приглушення лівацьких (особливо комуністичних) тенденцій, та прагматизмом, що був потрібний для продовження індустріалізації; між демократією та диктатурою.
Попри скромність успіхів Бразилії на тлі таких держав, як США, з-поміж решти латиноамериканських країн во­­на вигідно вирізняється тривкістю власного розвитку, спадкоємні­стю патріотизму, непохитністю територіальної цілі­­сності, найпотужнішою економікою та най­­вищим рівнем розвитку, що, однак, поєднується з дуже великим розривом між доходами  різних верств населення. На відміну від сусідніх країн, нащадків Іспанської імперії в Америці, Бразилія змогла втримати за собою свої величезні території й, починаючи з 1990-х, упевнено розвиває демократію. Якшо в Чилі, Нікарагуа, Гватемалі чи Гондурасі диктаторські репресії або громадянські війни обернулися серйозними людськими втратами, жодна бразильська диктатура (а в історії країни були два великі періоди диктатур: з 1937-го по 1951-й та з 1964-го по 1985-й) не виливалася у фізичні репресії, хоча іноді не обходилося без ув’яз­нення занадто затятих лідерів демократів. У той час як більшість економік Латинської Америки є сировинно-аграр­ними, Бразилії вдалося створити потужну промисловість із повноцінним інфраструктурним та обробними секторами, базовими галузями та галузями кінцевого споживання.

«Конкурентна» демократія

На окрему увагу заслуговує політична система Бразилії. Як засвідчила історія, поміж бразильської верхівки ніколи не виникало сумнівів у первинності загальнодержавних інте­ресів та необхідності боронити територіальну цілісність. Далі, у будь-які часи знаходилася сила, що була здатна виконати функцію контролю над владою крізь призму загальнонаціональних інтересів, які зажди можна було звести до кількох зрозумілих усім речей, таких як суверенітет, розвиток, добробут. Перша диктатура (1937–1951 роки) виникла як намагання запобігти ліва­цько-комуністичному перекосу та відповідь на потреби глибокого державного регулювання для виходу з Великої депресії. Друга (1964–1985 роки) – як відповідь військових на безпорадність демократів, які зайшли в глухий кут унаслідок стагнації економіки й того ж таки наростання популярності лівих на континенті.

Та якщо в багатьох інших країнах диктатура призводила до застою в економіці та плекання культу особистості, у Бразилії розвиток не припинявся. Часто саме з періодами диктатур асоціюються неабияке зростання економіки й черговий виток індустріалізації. До речі, саме через реальну загрозу повернення до диктатури бразильські демократи, які прийшли до влади у 1990-х, невідкладно взялися за вирішення гострих соціально-економічних проблем. Вони усвідомлювали, що житимуть «на позичений час», доки не мобілізують усі свої таланти й не подолають, наприклад, галопуючу інфляцію, як їм це вдалося за допомогою впровадження 1994 року програми реформ Plano Real. Звісно, Бразилія теж має свої проблеми, особливо бандитизм у великих мегаполісах та їхніх передмістях, а також недостатню конкурентність біль­­шості галузей промисловості й певну технологічну відсталість унаслідок занадто тривалої політики протекціонізму. Якщо на шлях вирішення останньої країна твердо стала з часів упровадження Plano Real, то бандитизм є дещо серйознішою, хоча й не замовчуваною проблемою. Вона має глибоке ментальне коріння – коріння сучасного бандитизму губиться ще в повстаннях рабів та месіанстві колоніального періоду. Але головною причиною є та глибока світоглядна прірва, що розділяє нащадків колишніх рабів та решту населення. Почасти перші не спроможні зрозуміти правила вільного світу й скористатися його широкими можливостями – це вдається лише схильним до змін у собі особистостям, а також тим, кому поталанило отримати відповідне виховання чи потрапити в добрі руки.

Бразильський стиль життя ніколи не був сповнений динамізму, й легка лінь простежується в усьому, що роблять бразильці. Ці люди, як і будь-які південяни, прагнуть отримувати задоволення від життя, тобто їм не властива надмірна завзятість у напрацюванні якихось здобутків. Утім, країна впев­­нено торує власний шлях до процвітання, зберігаючи демократичне бачення й не втрачаючи орієнтирів, попри тривалі періоди диктатур, криз і воєн.

Дитина й автомат. Жителі нетрів на околоцях Ріо-де-Жанейро звикли до зачисток злочинних банд. Побачивши автоматників, вони не тікають і навіть не прискорюють крок

[2112][2113][2114]