З ветераном «Азова» Данилом Акуленком із позивним Метелик ми символічно зустрічаємося біля пам’ятника на честь Незалежності «Україна, що летить». Данило в тактичних штанях та футболці кольору «пустеля». Над нашими головами майорить синьо-жовтий прапор, який тримає богиня перемоги.
За кілька хвилин у кав’ярні він скупо розповідає, що народився в Луганській області, потім жив у самому Луганську, де навчався в місцевому університеті на ветеринара. Був серед ультрас «Зорі», брав участь у луганському Євромайдані. Каже, що таких, як він, у місті була меншість.
«99% моїх друзів із Луганська або підтримують сепаратистів, або наголошують на своїй нейтральності. Але про яку нейтральність може йти мова в цьому випадку? Ти або за цих, або за інших. Або ж просто не хочеш озвучувати свою справжню думку. Чимало моїх знайомих не лише брали участь у мітингах, а й воювали за сепаратистів».
Читайте також: Гротеск проти війни
Те, чим вони з однодумцями займалися в окупованому місті, знову ж таки описує коротко — «провадили проукраїнську діяльність». Луганщину Данило покинув у серпні 2014-го, коли зрозумів, що ця війна надовго й сенсу перебувати на окупованій території більше немає. Через півроку, 1 лютого 2015-го, він уже був у Широкиному в складі полку «Азов».
«Коли їхав на війну, чекав, що там усе буде набагато страшніше, ніж я собі уявляв. А насправді виявилося, що найбільший страх відчував у 2014-му, коли був іще цивільним. Тоді, після того як я передав координати місця, де тренуються сєпари, «прилетіло» майже до мого дому. А коли опинився на війні, такого страху вже не було. Може, тому, що відчував себе по-іншому, уже військовим», — описує Данило свою трансформацію зі студента в бійця.
За півтора року війни він устиг випробувати себе в ролі піхотинця, кулеметника та командира групи швидкого реагування. Війна позбавила хлопця домівки та малої батьківщини, але натомість подарувала інше — побратимів, яких Данило називає своєю сім’єю. Каже, що на війні стосунки між людьми зовсім інші, ніж тут, у мирному Харкові.
«У Широкиному є п’ятиповерхівка, кількасот метрів до сєпарів, будівля з їхнього боку повністю зруйнована, без стін. Коли ми в ній перебували, сєпари почали по нас саушками крити. А ми сиділи в одній кімнаті й реготали. Дивно, але всі вціліли, коли в інших приміщеннях навіть речі були в решето. Потім це відео ми виклали в мережу, а сєпари почали коментувати в дусі «вони там під наркотиками всі, тому й під обстрілом сміються». А в нас якесь таке внутрішнє єднання виникло, що разом із побратимами геть не відчуваєш того страху».
Читайте також: Краб із луком
Данило Акуленко демобілізувався влітку 2016-го. Зізнається: втратив мотивацію. Після участі в бойових діях не зміг довго всидіти на базі, коли «Азов» вивели з АТО. Каже, готовий взяти зброю до рук, коли почнеться операція зі звільнення наших територій: «Бронік, каска, форма — усе в мене є. Я знову поїду туди, бо не відчуваю закінченої дії. Мені потрібно, щоб я приїхав у Луганськ, побачив на адмінбудівлях наш прапор, ось тоді й буду задоволений. Але жити там, напевно, вже не зможу. Бо цей процес повернення в голові людей займе ще не один десяток років».
З війни він повернувся до Харкова. Адаптуватися в місті, де лунають не вибухи, а музика з літніх терас кав’ярень, було важко: посттравматичний стресовий розлад, дію якого відчуває на собі більшість військових, що брали участь у бойових діях, не оминув і його. Упродовж року Данило майже нікуди не виходив. Читав книжки, стріляв у тирі, щоб не втратити навичок поводження зі зброєю, закінчив навчання в університеті. Каже, що влився б у мирне життя значно швидше, якби знав, куди можна піти і з ким про це поговорити: «Навіть не до психолога, бо його важко відвідувати, ти цим ніби визнаєш, що ненормальний. Якби було якесь дозвілля з однодумцями, спорт, розмови в колі атовців, то, гадаю, процес адаптації минув би швидше, за 2–3 місяці».
Коли із зони АТО приїхав Роман Разін, із яким Данило дружив ще з луганських часів і разом пішли воювати, хлопці згадали про свою мрію відкрити кав’ярню. Ця ідея з’явилася на війні, коли день у день сиділи в окопі, пили розчинну «3 в 1» й марили справжньою смачною кавою. Кав’ярня бачилася їм ідеальним бізнесом, який не лише поїтиме всіх охочих міцним гарячим напоєм, а й стане місцем, де зможуть збиратися атовці у своєму колі. Назву для закладу обрали тематичну — «Куля».
«Лише для того, щоб визначитися, яку каву варити, я перепробував сто її видів, бо нічого ж не знав, усього довелося вчитися з нуля. Ми вибрали італійську каву, хоча нам часто закидають, нібито вона дорога. Американо в нас коштує 16 гривень, лате — 27. Ця ціна вища за середню у форматі одноразового посуду. Але в нас кава — 90% арабіка, 10% робуста. Ми вибрали якість, і я не шкодую, хоча економічно вигідніше було б варити напій із дешевших сортів. Я вважаю, що в цьому закладі кава гірша за нашу, але вони вміють її вдало презентувати», — сміється Данило, оглядаючи кав’ярню, де ми ведемо розмову.
Читайте також: Екзамен зі справжньої історії
Фірмова кава в «Кулі» — «Граната». Це лате, до якого додають гранатовий сироп і збиті вершки. Ще тут вам запропонують 5,45 і 7,62 — цифри, що вже відомі багатьом українцям, які стежать за новинами з війни на Донбасі. Як різняться кулі калібру 5,45 і 7,62, так і названі напої відрізняються міцністю й об’ємом. Усі рецепти співвласники кав’ярні розробляли й дегустували разом.
«Якщо розцінювати з погляду грошей, то якби ми відкрили просто кав’ярню, орієнтовану на молодь, а не військово-патріотичну, це було б значно прибутковіше. Загалом грошей якихось великих ми від «Кулі» не отримали, — зізнається Данило. — Але прибуток — це не тільки гроші. Для мене кав’ярня — це також платформа для соціальних ініціатив, зустрічей ветеранів. Зараз шукаємо просторніше приміщення, щоб поставити хоча б п’ять столиків, адже маємо лише один столик і стійку, а всі наші клієнти радять: «Ви такі круті, тож розширтеся вже нарешті, щоб було ще крутіше».
Данило Акуленко розповідає про соціальні ініціативи недарма: зараз він очолює харківський осередок громадського об’єднання «Ветеранське братерство». Мета організації — допомога учасникам війни на Донбасі в адаптації до мирного життя та вирішення різноманітних проблем, із якими стикаються ветерани. «Зараз у нас, як у країні: є якісь фіктивні кишенькові ГО, які ділять між собою гроші, але насправді ветерани АТО не бачать ні підтримки, ні тих грошей. Ми трохи поламаємо ці схеми» — про це він розповідає емоційно й багатослівно, куди й зникли стриманість та скупість на слова.
«Ветеранське братерство» в Харкові пропонує атовцям фізичну та психологічну реабілітацію. Члени об’єднання проводять у навчальних закладах уроки патріотичного виховання та тренінги з парамедицини. Нещодавно відкрили пам’ятний хрест захисникам, які загинули за Україну, на Висоті маршала Конєва під Харковом. У планах відкриття ще одного пам’ятного хреста в Балаклії.
«Ми не приймаємо до себе всіх просто для кількості, тому в братерстві нині лише 37 осіб. Наші люди — це ті, що пройшли війну і які хочуть працювати далі для України. Це і волонтери, і добровольці без УБД, і парамедики. Нам важливо гуртуватися разом, підтримувати одне одного тут, у мирних містах, бо постійно на війні перебувати неможливо, інакше це перетворюється на конвеєр, який робить психологічно нестабільних людей. Тільки у такий спосіб ми допоможемо й собі, й Україні».