Сьогодні в це важко повірити, але тоді не було ні інтернету, ані мобільного зв’язку. Їхні функції, насамперед соціальних мереж, виконували кав’ярні. І так, як сьогодні хтось віддає перевагу фейсбуку, а хтось інстаграму, тоді диференціація також відбувалася за приналежністю до певної кав’ярні. Відвідувачі «крапки» на Костомарова рідко зазирали до «Нектару» — і навпаки. Зате кого тільки не зустрінеш під тим «Нектаром»! Ходили туди і Юрій Винничук, і Віктор Морозов, і майже вся львівська консерваторія, і на той час іще маловідомі, а згодом визнані художники Юрко Кох, Володимир Кауфман, Валерій Дем’янишин…
Усі основні, справді важливі новини передавали тоді не масмедіа. Телебачення було нудним і брехливим, воно переважно транслювало двадцять якийсь там з’їзд комуністичної партії або ж просякнуті комуністичною таки пропагандою фільми вірних слуг режиму. Чимось немислимим було подивитися по телевізору, припустімо, фільм Андрія Тарковського або Сергія Параджанова.
Натомість радіо тільки те й робило, що співало, до того ж найпотворніші радянські пісні. Пам’ятаю одну, у виконанні хору Верьовки, яка в наших кав’ярнях викликала пароксизми гомеричного реготу, та й тепер викликає також: «Не вставай, тумане, не пливи в iмлi, / Лєнінове сонце світить на землі. / Чорна хмара злая, шлях не заступай, / Лєнінове сонце світить на наш край».
Читайте також: Про користь тотемів
Більшим успіхом користувалася тільки колекція північнокорейських журналів, зібрана Юрком Кохом, у якій цілком поважно розповідалося про сонцесяйне вчення чучхе. День на радіо, як і в тюрмі, розпочинався й закінчувався гімном Радянського Союзу. Тож ретрансляторами променів альтернативної правди й добра в обрамленні чудового львівського гумору ставали саме кав’ярні. Виступ екзотичної рокгрупи на зразок косівських «Гуцулів» або маловідомих «Братів Гадюкіних», нова вистава в Молодіжному театрі, перша збірка поезій Петра Мідянки, виставка модерного маляра — про це можна було довідатися за філіжанкою кави, отримавши необхідну супутню інформацію від самого ж таки режисера, музиканта, поета про ціни на квитки, місце концерту, адресу книгарні, у якій іще залишалися нерозпродані примірники. Цей факт сьогодні здається неправдоподібним, але тоді поетичні збірки розмітали з прилавків миттєво, незгірш за детективи й фантастику!
Львів — це суцільний потік кави й розмов, веселих жартів і пліток. Львів кавовий затягує надовго, відпускає неохоче. Траплялося, що я по два тижні не міг виїхати зі Львова, попри сесію в інституті, куплені квитки й урочисті обіцянки самому собі та деканові. Легкий змах чарівної палички у джезві, ще одна кава, іще одна зустріч, і всі добрі постанови зникали безвісти, квитки обмінювалися на пізнішу дату або взагалі пропадали й ніхто за ними не жалкував, адже Львів умів із надлишком винагороджувати за вірність і приязнь. І винагороджував він якраз тим, що важко було знайти в інших містах: насамперед вільним від страху, змістовним спілкуванням, геніальними планами державних переворотів, можливостями почути наживо вірші заборонених поетів і побачити в підвалах або на горищах мистецькі шедеври, за які через кілька десятиліть, коли Україна стане вільною, божевільні й не дуже мільярдери гатитимуть скажені гроші. Саме у львівському самвидаві було опубліковано мої перші вірші та прозу, саме там було написано найкращі пісні.
Читайте також: Мистецтво розповідати анекдоти
Тепер я рідко буваю в кавовому місті. Новини читаю в інтернеті, спілкуюся у вайбері, вірші слухаю на ютубі або у фейсбуку, замість кави п’ю переважно міцний зелений чай. Чай сприяє зосередженості і творчій роботі, чай — це напій зрілості.
Проте коли озираюся на кілька десятків літ назад, то ловлю ніздрями ейфорійні пахощі свіжозмеленої кави, бачу усміхнені очі тих, чиї ноги вже ніколи не ступлять на приязну львівську бруківку, пригадую рядки юних тоді, сивих тепер поетів. Думаю собі: так жаль, що вже немає «Нектару» і «крапки» на Костомарова. Я охоче проміняв би всі ці сьогоднішні чудеса техніки на добру розмову з приятелями за філіжанкою кави там і тоді, куди вже ніколи не буде вороття.