Чи важливим є, на ваш погляд, у сучасному мистецтві елемент контекстуальності та бажання майстра тих чи тих творів спілкуватися з глядачем коли не особисто, то принаймні через авторські тексти? Візуальні мистецтва й література якось перетинаються?
— Мене завжди непокоїла ось яка річ: чому митці не хочуть говорити про справу, якою займаються? Доволі часто на пропозицію поспілкуватися про нашу професію чула відмову. «Те, що я думаю, у моїх картинах/творах. Для чого ще потрібні якісь слова?» — ось вам стандартна відповідь на моє запитання. Але я не погоджуюся з такою позицією!
Сучасне мистецтво багато в чому контекстуальне. Одним, умовно кажучи, зображенням нині не висловити всього, що хочеш. Два роки тому я зробила фільм «Слова митців/портрети митців», де йдеться про дванадцять осіб, які малюють, фотографують, створюють інсталяції та перформанси, поєднують в одне різні напрями мистецтва. Мені було важливо розговорити їх, аби вони самі висловилися про створене собою, а не лунали думки журналістів, арт-критиків, директорів музеїв. «Ой, ну що там казати?» — мовили мої герої. «Ні, навіть щось простеньке, навіть мимрення від вас буде ціннішим, ніж чужі слова», — відповідала я. Скажу, що коли художник говорить — це вже великий успіх.
Своєрідне мовчання творців сучасного мистецтва — це легкодухість, брак здібностей. Знаю, що мої судження жорсткі. Очевидно, щось у їхніх роботах є занадто легке, аби його вербалізувати. Отут криється свого штибу дилема. Політиків, які помиляються чи не комунікують, як-небудь карають. Чи не так ми маємо чинити з митцями, які затялися й не говорять узагалі? Уміння спілкуватися з іншими — це також частина чогось отого великого, що ми звемо мистецтвом. Думаю, що не перебільшую, коли так кажу. Приміром, відбувається якась виставка, куди приходять люди. Вони витрачають свій час на це, тому виявом хоча б якоїсь, нехай і мінімальної поваги до них, було б сказати кілька слів. Досі ж багато творів, які виставляються на широкий огляд, пропонується без назв, фактично голі. Клод Моне, засновник імпресіонізму, практично нічого не писав про намальоване ним. Його у Франції називали «великим оком». «Моне — це просто око, але яке це око!» — говорили про нього. Це ілюструє той факт, що проблема, про яку мова, не нова.
Багато часу витрачаю на те, щоб знайти для моїх творів назву, отой міст між мною та іншими. Це насправді важливо. Витрачаю багато сил і зусиль на те, аби підібрати слова. Це вияв поваги до тих, хто дивиться мої твори.
Читайте також: Леонід Кантер про африканську культуру і ксенофобію
А як щодо муралістів? Вони теж не говорять?
— У цьому разі — про зовсім іншу мову для висловлення. Символи — це те, що схоплюєш на льоту. Це не той випадок розгубленості й загубленості в мистецтві, коли зеленого поняття не маєш, що то таке перед тобою.
«Слова митців/портрети митців»
Думаю, що йдеться не про документальний фільм, а своєрідну мистецьку роботу. Те, що мені хотілося зробити, — це кіно про людей мистецтва, створене особою з їхнього середовища. Документальність тут наявна мінімальна, бо не йдеться про націленість на здобуття нової інформації. Якщо вас цікавлять якісь нові подробиці про героїв мого фільму, то він не стане їхнім джерелом. Я не пояснюю щось у цій картині. Вона радше про те, як на коротку мить, скажімо, вісім хвилин, зануритися у свідомість того чи іншого митця, побачити світ його очима, його дороги й майстерню. Це невеличкий арт-проект.
Якщо говорити про проблеми, то багато хто із сучасної арт-спільноти відмовився зніматися в цій стрічці. Із кола 50 я обрала 12 осіб, яких планувала фільмувати. У процесі переговорів із ними почула приблизно таке: «Ні, я не хочу зніматися у стрічці. Втомився» тощо. Були й ті, що погоджувалися взяти участь у моїй роботі тільки за умови, що не показуватиметься їхнє обличчя, або не записуватиметься голос. Але як без цих останніх двох компонентів забезпечити присутність особи, що є серед героїв мого кіно? Питання відкрите, правда ж?
Вісім хвилин — це короткий відтинок часу, у який треба було вмістити життя людини з усіма його радостями й розчаруваннями. Були серед моїх героїв і такі, що просили список запитань наперед, аби підготуватися. Вони були вдячні за можливість висловитися, чого практично ніколи не робили до цього. У процесі вони дещо переосмислювали речі довкола себе, здобували ще певні додаткові навички.
Не знаю, чи можна назвати те, що зняте мною на плівку, репрезентацією митця в часі. Радше зафільмовано процес нашої з ними співпраці, розмову про те, що означає творити щось, чому ми робимо те, що робимо, як нам ведеться у сучасності.
Повторю, що я не журналістка, а з мистецького середовища. Коли показала зняту мною картину знайомим телевізійникам, вони сказали: «Вау, тобі вдалося сягнути чогось такого, що в нас не виходило. Можливо, так вийшло, тому що між мною та моїми героями немає особливої різниці — усі ми з одного середовища. Не намагалася ані спровокувати їх, ані бокувати якось або вмістити в незвичні рамки. Є така річ як доброта: якщо цього елементу бракує, то неможливо досягти невимушеності тих, з ким працюєш.
Моєму фільмові важко дати назву, тобто конкретизувати, що ж воно таке. Я називаю його фільмом, створеним художницею про інших, їй подібних людей.
Насправді мені кортіло вже давно зробити щось такого штибу. Навіть підпала під деяке нерозуміння моїх друзів: «Що? Навіщо тобі робити фільм про інших художників? Чому ти ними переймаєшся? Якщо зробиш таку картину, то на тобі як на мисткині можна поставити хрест!». Думаю, для мене справа у своєрідній щедрості, небажанні думати лише про себе саму. Потрібно ж залишати хоча б якісь відчинені двері.
«Голоси Києва», той свіжий проект, який показуватиме українську столицю для швейцарського й загалом закордонного глядача, теж не є кінематографом у повному значенні? Про що конкретно мова?
— Знову ж таки йдеться не про кіно як таке. Це мультиінсталяція, мультимедійний мистецький об’єкт, який показує Київ не в документальний спосіб. Коли ви поглянете на те, що в мене вийшло, вельми можливо, що не впізнаєте свого міста. Насправді найцікавіше — це те, що поза плівкою, сам процес створення фільму, про який говоримо. Під час роботи, перебуваючи в Києві, я намагалася зібрати докупи щонайбільше доступного мені візуального й аудіоматеріалу, думок, слів, певних нотаток того, що знадобиться для роботи в студії вже в мене вдома. Значно більше я відтворюю побачене й почуте, є своєрідним композитором того, що втілиться як мистецький твір. Використовую всі доступні мені засоби: фотографую, пишу на відео, нотую найдрібніші моменти, сегменти оточення, комбіную їх разом. Таким способом перетворюю місто, з яким працюю, відповідно до власних емоцій. У цьому й полягає свобода творця — у можливості вільно висловитися.
Намагалася показати сучасну українську столицю. Без історичних місць не обійшлося, проте цікавіше було показати серцебиття Києва. Оті моменти, коли кияни їдуть на роботу або вертаються додому, ті відчуття, якими це можна передати. Мені подобалося поставити трипод із камерою чи фотоапаратом десь на людній київській площі чи вулиці, десь на Подолі чи під Софіївським собором, на центральному залізничному вокзалі, Хрещатику тощо. Паралельно робила якісь нотатки. Вони знадобилися для озвучування відеоряду. У моїй роботі є як мінімум два звукових ряди: природні шуми показаного місця (шурхіт коліс машин, звук крові перехожих, голоси) і мій власний голос, коли я висловлюю свої думки або цитую уривки поезій чи літературних творів. Це створює потрібний мені ефект присутності глядача не тільки в природному середовищі показаного міста, а й у голові оповідача. Таким чином образ міста виходить концентрованішим, а я створюю реконструкцію і рекомпозицію побаченого, ще одну версію Києва. Щось таке, довкола чого виникають нові думки чи навіть марення.
Читайте також: Бенджамін Бібас: «Документалістика творить зв’язки між спільнотами, а постправда закріплює стан фрагментації суспільства»
Цікавим елементом «Голосів Києва» є той факт, що різні українські письменники й поети показували вам важливі для себе київські місцини, ділилися розповідями про них. Усі вони — герої вашого проекту чи радше його співавтори?
— Ті українські літератори, з якими я поспілкувалася під час створення фільму, — це мої співавтори. Саме вони приводили мене до дуже цікавих київських місць, якось резонували в мені. Запитувала в них, чи змінила їх зустріч зі мною, що вони думають про конкретне місце в Києві, куди мене привели, як почуваються тут: частиною своїх творів чи самими собою? Як вони діють у момент нашої прогулянки: як вигадані персонажі чи як реальні люди? Це була своєрідна гра з реальністю і вигадкою. Зазначу, що фільм, про який зараз мова, не завершений. Ще триває процес його створення. Побачимо, що вийде наприкінці, через рік.
Арт-урбаністика — це непогане визначення для того, чим я займаюся. І питання, яке я порушую, — як можна відшукати своє коріння, щось таке, на що спираєшся, привласнюючи те чи те місто, перетворюючи його на своє? Що для цього потрібно зробити. На що уважно подивитися?
Кожне місто має свій звуковий і візуальний імідж. Ці образи доволі часто використовують, коли хочуть зробити поселення чи столицю впізнаваними, розрекламувати їх. А як щодо Києва, якщо поглянути на нього крізь таку призму?
— Думаю, є дві речі. Перша полягає у новизні ситуації. Київ як такий лишень почав відкривати для себе світ. Так, українська столиця — це місто зі стародавньою історією, але коли від відкриєте франкомовний путівник, то все починається там чи не з 2014 року, моменту Революції гідності. До цього про Київ чути мало. І це проблема. Коли я казала друзям, що їду до Києва, чула: «Куди-куди ти їдеш? Де це?». Українська столиця — це досі щось нове.
Друга проблема в тому, що Київ, на відміну від, скажімо, Нью-Йорка чи Парижа, не має багато таких місць, споруд абощо, які стали чимось на кшталт символу, який знають усі й асоціюють лише з конкретно взятим місцем. Це як Нотр-Дам де Парі, або Саґрада Фамілія в Барселоні. Для закордонного глядача Київ порожній і білий, як галерейне приміщення. Це відчуття насувається ще в аеропорту, коли тільки прилітаєш до Борисполя. Цей аеропорт безликий, здається, що тобі тут не надто раді. У центральному аеропорті Парижа в усіх коридорах висять фото студентів місцевих арт-факультетів, які показують французьку столицю. Чому б Києву таке не зробити? Це ж недорого.
Київ не має нормальної візуальної репрезентації у світі. Бракує тих, якщо хочете, слів-символів у його словнику, щоб показати його назовні всьому світові. Нині стереотип один — це Майдан. І все. Тут якраз доцільною є ідея про літераторів, бо тому, хто пише, легше працювати з наративом, створювати його, оту своєрідну історію та героїв, які в ній діють. А для того, хто працює у візуальних мистецтвах, це нелегко. От для мене це важке завдання. Виринають паралельно також урбаністична й архітектурна проблеми. Для мене велетенською проблемою було знайти в Києві його справжній, чіткий центр. Він в українській столиці не якийсь конкретний, зосереджений довкола однієї площі, або кварталу тощо, а розкиданий, дуже широкий. Оця розкиданість — це не сучасний тренд, дещо таке, що не відповідає тому життю, яким ми живемо нині. Думаю, що для урбаністів у Києві є ще дуже багато роботи.
Київський міський простір завалений візуальним сміттям — отією вуличною рекламою, що є всюди. Її було б непогано прибрати.
Якщо вертатися до теми загальної ситуації в сучасних мистецтвах, зокрема їхньому візуальному секторі, то чи залишився там простір для експерименту? Хто і як вирішує, який контент його формуватиме?
— Думаю, що тут багато що впирається в ринок і тих, хто має гроші, тобто колекціонерів, а також арт-критиків і виставкових кураторів. Усі вони відповідальні за ту ситуацію, яку маємо нині. Вони обирають тих чи інших митців, підносять їх на п’єдестал, наділяють владою, а також організовують фестивалі й бієнале. Але відповідальні не лише вони, а також і журналісти. Самі митці стають не такими вже й важливими, як оті спеціалісти, які займають проміжну ланку між ними й глядачами. Куратор Венеційської бієнале таким чином стає «великим королем». Але це не нормально. Для митців не лишається вільного простору як такого, вони стають своєрідними рабами, які не генерують нових ідей, а задовольняють очікування критиків і кураторів. Проблема кон’юнктури в тому, що котують лише певний, той самий тип робіт всюди, куди не кинь оком. Оця однобокість не дає майданчика для презентації чогось іншого, відмінного. Враження таке, що знову повернувся новочасний «художній академізм».
Усе це в сукупності створює ситуацію стагнації та безликого мистецтва й авторів-анонімів. Усе це дуже холодне, цинічне, беземоційне, нелюдське.
Читайте також: Алла Загайкевич про електроакустичну музику
Яким мало би бути завдання арт-критиків у описаній вами ситуації, коли мистецтво позбавлене маргінесів, а його центр обслуговує грошовиту синекуру й моду?
— Окремі особи й аудиторія як така не має поки що достатньо сміливості постати проти ситуації, яка склалася. Не відбувається своєрідної революції, коли вголос мало б лунати, що ми не хочемо такого мистецтва, таких арт-кураторів і таких журналістів. Мало б лунати, що припиняймо робити щоразу ті самі речі. Мені здається, що люди підкорилися моді й тому, як усе зараз відбувається в мистецькій царині життя, занадто сильно. У них кудись зникла опірність. Здається, для того, щоб змінити стан речей, потрібна своєрідна провокація, щось, що вголос скаже: «Годі, досить уже цього безликого мистецтва». Нині час на наступний крок, який, як на мене, ще не ступлений. Надія залишається на тих студентів, що нині навчаються на різних мистецьких спеціальностях. Думаю, що коли вони стануть арт-критиками, то буде якась опозиція тому, що маємо тепер. Критик, знаєте, має жалити. Той самий випадок, що й у політиці: так само, як покоління політиків, покоління арт-критиків має оновлюватися. Зміна трендів, кураторів, моди в сучасному мистецтві — це також їхня робота.
Біографічна нота:
— Катрін Ґфеллер народилася 1966 року в Невшателі, Швейцарія. Нині живе й працює в Парижі та південній Франції. 1991 року стала магістром образотворчих мистецтв університетів Невшателя та Лозани. Подорожуючи різними країнами та континентами світу, створила свою першу велику роботу — триптих «Справа ландшафту». 1999 року здобула фотовідзнаку фундації HSBC. Виставки її робіт відбувалися в Музеї сучасного мистецтва Ла-Круа де Фонд, Музеї образотворчого мистецтва в Люцерні, Центрі сучасних мистецтв у Сеті (Франція), Художньому музеї Вітса (Йоханнесбурґ), Центрі Пауля Клеє в Берні. Авторка фільмів «Слова митців/портери митців» (2013) та «Голоси Києва» (2017). Постійна учасниця Арт-Базеля, Арт-Брюсселя, бієнале у Любляні й інших.