Зазвичай із виходом нової кінострічки на екрани вітають режисера. Але ж вона результат іще й продюсерської роботи. Що саме в кіновиробництві бере на себе продюсер?
— Роль продюсера передусім у тому, щоб конкретна кінокартина побачила білий світ у такий спосіб, як її задумав режисер. Продюсер має забезпечити йому фінансові можливості для самовираження в новому фільмі. Подекуди може підказати режисерові, як краще виразити задумане. Тобто особа, котра продюсує стрічку, залучена до неї фінансово й мистецьки. Україні бракує не грамотних продюсерів, а достатніх фінансових фондів, щоб знімати нове кіно. Це мало б змушувати до створення його в копродукції.
Якщо говорити про культуру й традицію кінопродюсерства у Франції, то у нас є спеціальна школа, котра готує як режисерів, так і продюсерів, — Fémis. Цьому навчальному закладу вже понад 20 років, саме тут постала «нова хвиля» наших продюсерів, які співпрацюють із багатьма постановниками і створюють кіно. Але те, про що розказую, радше виняток із загального правила, бо зазвичай продюсери є випускниками не кіношкіл, а факультетів економіки. Буває, вони починають свій шлях у кіно з того, що допомагають молодим режисерам знімати їхні перші картини, здебільшого короткометражки. У Франції продюсерів доволі багато, бо є непогана інфраструктура для фінансування нового кіно. Я кажу про державне фінансування. За таку модель взаємодії та всілякого сприяння кіно моя держава отримала торік почесну медаль від ЄС. У нас існує квота для показу французького та європейського кіно, серіалів у кінотеатрах та на телебаченні. Під це підлаштовано закони про оподаткування кінопродукції та кінотеатрів, а продаж квитків на французькі фільми дає певні гроші, які потім знову інвестуються в національний кінематограф. Усе це загалом допомагає нам знімати власне кіно й брати участь у фільмуванні таких стрічок, де залучено кілька країн. Навіть на цьогорічному фестивалі «Молодість», що триває зараз у Києві, презентовано багато наших кінокартин, які не зовсім французькі, бо мають лише французького продюсера, але зняті іноземним режисером.
Читайте також: Хмельницький та будні майя. Чим запам’ятався 45-й кінофестиваль «Молодість»
В українському кіносередовищі давно точаться розмови про потребу долучитися до співвиробництва кіно з іншими країнами, якщо хочемо, аби про наш кінопродукт чули ширше й частіше у світі. Румунія, Угорщина, Болгарія, Польща заохочують закордонних інвесторів і кіновиробників знімати кіно в них. Що, на вашу думку, заважає робити те саме Україні?
— Україна перебуває у стані війни. Це не найкращий час, щоб активно шукати можливості для копродукції фільмів, але дуже важливий у тому сенсі, щоб принаймні подумати, як і з ким це можливо. У період політичних криз кіно є чудовим засобом трансляції ідей: як саме з такого становища варто й потрібно виходити і які емоцій та переживання можуть супроводжувати те чи те рішення. В українців багато прекрасних режисерів, та й інфраструктура, щоб знімати кіно, у вас теж непогана. Кілька років тому я продюсувала кінокартину росіянина Павла Лунґіна, яку він знімав у копродукції з однією українською кіностудією. Тоді ми тут зібрали з українців фантастичну знімальну групу із чудовим обладнанням для зйомок.
У випадку Франції ми враховуємо, що наш кіноринок маленький, і багато в чому сподіваємося на свою державу, яка все зробила для того, щоб ті, хто інвестує в кіно, знімали французькі кінокартини. Аби знайти інвесторів для українського кінематографа, ваша держава має багато в чому змінити своє податкове законодавство, покращити інвестиційний клімат. Потрібні воля та зусилля уряду й президента, щоб знайти способи й знаряддя, завдяки яким інвестори ззовні захочуть дати свої гроші, аби у вашій країні знімали кіно, крутилися коліщатка кіноіндустрії. Це посприяє створенню місцевих кінофондів, а також входженню України до L’Image — загальноєвропейського кінофонду. Ось можливе рішення для виходу з тієї ситуації, у якій опинилася українська кіноіндустрія. Вашій країні не обов’язково бути членом ЄС, щоб увійти до цієї організації. Показовим тут є приклад Туреччини.
Чи складно вам як продюсеру працювати з такими потужними режисерами, як Алехандро Ґонсалес Іньярріту, Рітгі Пань чи Пітер Ґріневей? У чому специфіка роботи?
— Із майстрами своєї справи працювати неважко. Легше, ніж із рештою. Вони точно знають, чого хочуть і що потрібно для досягнення мети. Прислухаються до конструктивної критики, власне, до того, що їм кажуть, бо створення якісного фільму — це завжди діалог.
Я продюсую фільми не виключно європейських режисерів. Мені цікаво працювати й з азійцями. Наприклад, я була копродюсером стрічки японського режисера Сьогея Імамури. З Рітгі Панем ми познайомилися тоді, коли я показала йому сценарій кінокартини, яку мали фільмувати в Японії. Він запропонував мені Камбоджу як місце зйомок і додав, що в його країні є що сказати й показати кіноглядачам, зокрема стосовно тамтешньої драматичної історії 1970-х. Із цього почалася наша співпраця й постало кілька стрічок, участь у зйомках яких узяла Франція.
Читайте також: Новий акцент старого «Лева»
Дебютні фільми таких нині відомих режисерів, як Том Тиквер, Денні Бойл, Франсуа Озон, Жак Одіар та ін., були показані саме в Києві. Тут-таки презентували вашу першу продюсерську роботу — «Мене звуть Віктор» режисера Жака Ґі. Звідкіля в європейців узявся інтерес до кінофестивалю «Молодість» і що його підтримує?
— Багато залежить від того, хто є генеральним директором кінофоруму. «Молодості» пощастило, бо в неї є Андрій Халпахчі, який старанно працює над тим, щоб добирати й привозити найкращі кінострічки з усього світу. Це цікаво й для міжнародного журі фестивалю, про який говоримо, бо всім нам також кортить переглянути: а що нового зняли за останній рік у світі? Закордонному продюсерові чи режисеру показати свій фільм на такому фестивалі цікаво, бо йдеться про нову, не зовсім звичну публіку, зовсім іншу, ніж у Каннах чи Венеції.
Уперше в Києві я побувала 22 роки тому, у 1993-му разом із першою своєю спродюсованою стрічкою. Зі мною до української столиці приїхав тоді Саша В’єрні (Вєрний), кінооператор, що зняв такий шедевр як «Хіросіма, любов моя» режисера Алена Рене, а також працював разом із Пітером Ґріневеєм над його фільмами між 1985 і 1999 роками. В’єрні народився в Києві у єврейській сім’ї, але дуже рано разом із родичами емігрував. 1993 року він уперше відтоді повернувся до міста, де побачив світ.
Читайте також: Канни: французи починають і виграють
Каннський і Берлінський кінофестивалі радикально відмінні від київської «Молодості». Перший із них цілком професійний і має величезний кіноринок. Практично те саме маємо і в Берліні. Там продають і купують уже зняті картини або ідеї нових кінострічок, які хочуть копродюсувати. Через це щороку туди з’їжджаються професіонали з усього світу. Київська «Молодість» заточена не так на те, щоб тут зустрілися профі в царині кіно, як на глядача. У Каннах його практично немає, бо там нові стрічки показують фахівцям. На Берлінському, Торонтському, Венеційському фестивалях публіки значно більше. Іще одна специфіка названих кінофорумів у тому, що там уперше демонструють свіжозняті стрічки. Кіно, яке вже десь презентували, дивляться тут, у Києві, та в Торонто. Мені здається, що мета «Молодості» трохи інша, ніж тих кінофестивалів, які мають іще й кіноринок. Важливо, щоб такі заходи, як київська «Молодість» проводилися, бо вони дотичні не так до комерції, як до мистецтва. Тому їх усіляко треба підтримувати.
—————————————————————-
Катрін Дюссар — французька кінопродюсерка. Почала кар’єру в 1993 році з виробництва короткометражних стрічок. Працювала над створенням художніх, документальних, телевізійних фільмів, заснувавши свої продакшн-студії Productions Dussart (1992) і Catherine Dussart Productions (CDP) (1994). Член Європейського об’єднання продюсерів, консультант Майстерні європейського кіно. Окрім того, була членом Ради франко-російської кіноакадемії, Комісії Національного центру кінематографії та ін. Продюсувала фільми таких відомих кінорежисерів, як Алехандро Ґонсалес Іньярріту, Рітгі Пань, Пітер Ґріневей, Сьогей Імамура та ін.