Ані потужні обстріли в рідному місті та “сірих зонах”, ані можливість випадково підірватися у замінованих посадках під час волонтерських поїздок не лякали так, як перспектива опинитися в катівнях, які на Донбасі весною-літом 2014 з’явились майже в кожному населеному пункті. Бо з розповідей пошепки тих, кому пощастило вийти звідти живим, знали: є щось страшніше за смерть. Через п’ять років після звільнення міст північної Донеччини я все ж потрапила в одне з таких місць. В Дружківці у підвалі в самому центрі міста відкрили “Музей спротиву українського Донбасу окупаційним режимам”.
Ближче до часу, на який призначені урочистості, починають сходитися люди. Мабуть, всі знайомі, бо вони перегукуються та вітають один одного зі святом. Можливо, це комусь здалось би дивним, бо прийшли дружківчани до місця, де вбивали й катували їхніх земляків. Але саме через страшні події, що відбувались на цьому місці, багатьом тут не треба пояснювати, кого та від чого звільнили українські військові п’ять років тому і чому в цей день в місті свято. Ця невеличка будівля у дворі міськвиконкому, на перший погляд, нічим не відрізняється від звичайних споруд, що наприкінці XIX сторіччя масово виростали біля заводів в промислових районах Донбасу. Без особливої архітектурної цінності чи естетичної насолоди від споглядання на старовину: обкладені цеглою саманні стіни й втомлені від вікового спостерігання очі-вікна з дахом, наче насуплені брови. Але цьому випала дивна доля: за різної влади, історичних катаклізмів, революцій і війн в його стінах проходила запекла боротьба катів та тих, хто намагався залишатися вільним. Тут розташовувалась жандармерія за царя, НКВД у найстрашніші репресії та Голодомор, гестапо під час окупації фашистами, міліція та тюрма для інакодумців після “відлиги” і, нарешті — катівня за часів “русского мира”. Звідси везли на страту в Бахмут “розкуркулених” та “шпигунів”, тут утримували дисидентів Миколу Руденка та Олексу Тихого під час суду на початку липня 1977 року, тут зробили собі “комендатуру” озброєні бойовики, щоб знущатися з українців Донеччини.
Читайте також: В пошуках Ліни Костенко
Але тепер це страшне коло повинно замкнутися: важкі двері катівні відкриваються, щоб показати не тільки жахіття, які відбуваються під час окупації українських територій, а й історії спротиву українського Донбасу в різні часи. “Як же взагалі входити в ці приміщення, як прийняти це все? – запитує себе та всіх, хто прийшов на захід, Дмитро Білько, керівник обласного краєзнавчого музею. – Нам треба не тільки пам’ятати всі ці сторінки історії, а й зрозуміти, що ми всі винні за те, що ця історія сталась такою, яка вона є. Ця провина є, і ми не зможемо її позбутися жодним іншим способом, ніж вшановувати такі місця та відчувати особисту відповідальність за все, що відбувається. Ми повинні це усвідомити. Інакше це буде повторюватися безкінечно”.
Читайте також: Поліфонія Донбасу
Про своє бажання розповісти про цю страшну сторінку історії своїм землякам та українцям з різних регіонів кажуть й дружківські активісти, багато з яких самі пройшли через полон в то літо. “Спочатку підвали були опечатані військовими, туди ніхто не міг потрапити. Ми вперше зайшли туди через рік після звільнення, бо мали багато свідчень, що тут відбувались страшне. Тоді ми були вражені: всі кімнати підвалів були просто залиті кров’ю, сліди якої не зійшли навіть з часом. Подекуди можна було побачити пасма людського волосся, закривавлене ганчір'я, на стінах нашкрябані посилання тих, кого тримали в цих підвалах, на підлозі лежали матраци, просякнуті людською кров’ю та сечею, – розповідає член товариства Олекси Тихого Євген Шаповалов. Саме активісти товариства стали ініціаторами створення на місці катівні меморіалу, потім ідею підхопили та допомоги розв’язати проблеми на вищих рівнях волонтери “Труханівської Січі”, підтримав проект й Український інститут національної пам’яті. “Особисто я знаю 12 земляків, котрі побували в цих підвалах у 2014 році. А взагалі це сотні людей, які потрапляли сюди з абсолютно різних причин: від порушення комендантської години до слова у підтримку України. Їх били й катували, когось вивозили на примусові роботи, за когось вимагали гроші, а хтось взагалі зник, ймовірніше, був вбитий. Але, на жаль, про це якось не прийнято було говорити на місцевому рівні. Керівник поліції та міський голова, взагалі, заявляли, що все це просто підкинули активісти. Начебто тут просто такі собі підвали — зі звичайним брудом і без страшного минулого”, – пояснює Євген.
Але це минуле аж ніяк не звичайне… І це відчувається майже на рівні інстинктів: в неймовірну спеку від будинку, біля якого зібрались люди, віє могильним холодом, просто фізично неможливо встояти на місці, звідти хочеться бігти, не озираючись, і точно не спускатися в ті кляті підвали. Але ти стоїш, наче теж вже поневолений, й слухаєш. Історію, що розповідає активістка Ірина Кірікова, про те, як 15-річна дівчинка приходила сюди, щоб вмовити відпустити своїх друзів-відчайдухів, яких спіймали, коли вони намагались збирати інформацію про розташування бойовиків для українських військових. Тоді дівчині пощастило, з неї тільки поглузували й змусили вимити закривавлену підлогу в усіх кімнатах, а потім дітей відпустили. Розповісти це вони змогли тільки коли всі учасники подій виїхали за міста. “ А я сидів ось в тій кімнаті, – каже у мікрофон Василій Зандер, і навколо вмить стає дуже тихо. – Вони приїхали до мене на роботу і забрали сюди, бо всі на роботі знали мої погляди ще з Майдану. Для так званих допитів була окрема кімната, мене туди водили по п’ять-шість разів за день, декілька разів виводили на розстріл. Вони були в балаклавах, але я впізнав своїх катів: ми працювали на одному підприємстві. Одного разу один з них оскаженів та сильно порізав мені ногу. Через декілька днів зрозумів, що вже просто вмираю від зараження та втрати крові”.
Зізнаюсь чесно, спуститися в підвал було непросто: десь глибоко залишається сумніви, чи потрібно це взагалі показувати… А вже в самій катівні всі потаєні страхи перехоплюють горло і дуже важко дихати, коли бачиш ці вогкі матраци чи кораблики, зроблені з цигаркових пачок, якийсь шмат газети “Новоросія” і порепані стіни, з яких безуспішно намагались змити кров. В деяких кімнатах стоять проектори, на екрані про події 2014 року розповідають свідки. Вже у “своїй” кімнаті, яка тоді відводилась виключно для ідеологічних, що були фактично смертниками, Василь та його дружина продовжують ділитися спогадами про ті страшні дні, що їм довелось пережити. Про те, як вона носила йому їжу, а він годував всіх співкамерників, як повезли його в лікарню, де охороняли, але потім кинули, бо був він майже безнадійний. Як він ладний був померти, але не залишитися без ноги, яку хотіли відрізати. Як вдалось його вивезти з міста, і як він фактично виповз за машини на першому українському блокпості, не стримуючи сліз від щастя: “Як же довго я вас чекав, хлопці!” Він ще довго та емоційно розповідає, а молоденька журналістка перепитує: “Так що, виходить, пане Василю, вас сюди забрали просто нізащо?” Він з подивом дивиться на неї: “Як нізащо? За мою українську позицію”. І в цей момент я нарешті розумію, чому все ж треба спускатися в цей підвал, показувати подібні меморіали молоді, не давати “забалакати” та знецінити цю тему. Щоб нікому й в голову не приходило навіть припускати, що по-звірячому катувати можна взагалі за щось. Або вважати позицію вільної людини — чимось не важливим…
