До війни звичайна сільська медсестра, яка до 30 років ніколи не співала, несподівано стала фіналістом популярного телевізійного шоу талантів, а з червня 2016 року (для багатьох це було навіть ще несподіваніше) – військовою. Зараз співуча медсестра – молодший сержант медичної служби у 54 окремій механізованій бригаді.
– Мої батьки живуть у сусідньому селі, вони такі завзяті патріоти! Тому, звичайно, вони підтримали моє рішення піти служити. Спочатку я була начальником медичного пункту в підрозділі артилеристів, потім потрапила до Бахмуту. Чому? Бо ненавиджу хаос і беззаконня, від якого треба боронити нашу землю.
– І як це, зі сцени – у бліндаж?
– Ну це не так швидко було. В 2014 році я навіть встигла до Москви з’їздити (посміхається). Виявилось, я що я пройшла кастинг на конкурсі «Головна сцена». Але там на прослуховуваннях посеред пісні вимкнули музику, журі спитало: «Ви що, з України? З Донбасу? Для вас прослуховування скінчено». Ось так я не стала зіркою Московії! (сміється). А потім у нас тут таке почалося: то референдуми якісь, куди поперлися баби та діди, що сумують за ковбасою. А потім почалась війна вже справжня. В нашій Федорівці бойових дій не було, але Сіверську, що поруч, добряче дісталося. Було не до пісень, якщо чесно. А потім вирішила піти на контракт, і все стало на свої місця – це виявилося моїм покликанням.
Читайте також: Яна Холодна: «Ми змогли позбутися «совка», і це насправді надихає»
– Не страшно воювати? У вас донька ще не зовсім доросла, батьки…
– Не страшно тільки дуракам. І мені було страшно, особливо, коли була в полях, де постійно обстріли, але в таку важку годину потрібно бути корисним. Зраза прошу, щоб мене відправили в частину на передовій, замість нашої Наташі ( Наталя Хоружа, війський лікар 54-ки, у лютому 2017 року загинула від прямого потрапляння у військову «швидку» на Світлодарській дузі – Ред.). Так, це своєрідне бажання помститися, яке більше, ніж страх. Вони ж, гади, бачили, що це Швидка! Не бойова машина, не танк… Реально, я тут почуваюсь краще, ніж якщо б спостерігала за війною з власного будинку, серед курей, свиней та корів. До речі, господарство довелося розпродати, вдома мене чекає тільки кішка. А донька зараз теж навчається у медичному училищі, мабуть, потім будемо разом служити. А батьки… Ось розповім такий випадок: була дома, на вихідних. Але керівництво вирішило перевірити, як швидко я буду у частині, якщо буде термінова потреба. Дзвоню батькові: викачуй машину! Мама почула, вирішила, що точно терміново на передову їду. Через декілька хвилин біля машини вже були відра з борщами та ящики з пиріжками. Так і приїхала в частину (до речі, швидко) з гостинцями для хлопців.
– А часто отримуєте такі подарунки? Чи вже в армії все є?
– В нас вже є армія, і це головне! По своєму профілю можу сказати, що найнеобхідніше вже у достатньої кількості: протизастудні, антибіотики, сорбенти, для серця, від тиску. Але чимось виручають волонтери: пральні порошки, засоби для дезінфекції рук, наприклад, на полігоні та на «передовій» дуже потрібні. Поранення – це жахливо, але хворіють на війні набагато більше. Від стресу та незвичних умов загострюються серцеві хвороби, виразки, шкірні захворювання. На жаль, не можу назвати якісною перевірку військових медкомісій: бачила вже хворих на туберкульоз і на гепатит військовослужбовців за контрактом, які мають допис у медкарті – «здоровий». Я вже не кажу про нервові розлади, які серед тих, хто бачив смерть, не дивина.
– Як лікувати їх тут, як пристосовувати вже у мирному житті?
– Це дуже важке питання. Може, потрібно ставитися до військових, що пройшли війну, якось по-іншому в суспільстві? Не принижувати, не цькувати папірцями, не робити вигляд, що це все їх особисті справи, бо їх «туди не посилали». Бо ті, хто дійсно пішли захищати Батьківщину, а не просто «клюнули» на зарплатню, ці такі справжні Українці! З різних кінців нашої країни. В нашій бригаді десь 20-25 чоловіків з найближчих сил. Вони питають хлопців з Заходу: ну, ми, зрозуміло, захищаємо навколо свого дому, а ви то навіщо? А вони кажуть – щоб ця гидота до наших домівок не пролізла. Ще родина дуже важлива для хлопців. На жаль, через цю війну не тільки будинки руйнуються, сім’ї теж не витримують випробування. Хтось- часом, хтось – відстанню. А інколи просто людина стає зовсім іншою, рідні стають для неї чужими. Знаєте, скільки таких історій я тут чую… Але є і гарні новини: ось зараз подзвонила подружка, що теж служить. Похвалилась, що чекає на дитинку! А знайшли вони один одного на війні. А так би блукали десь самотніми…
– А які плани на майбутнє, може – знов сцена?
– По-перше, наша перемога! На жаль, думаю, не так швидко, як хотілось би. А потім можна знов співати, але без усілякого шоу-біза. Мене дуже коробить, коли мене продають, як товар. Бо дуже вільна! Тут, на службі, я довго нікому не казала, що співаю, але зараз вже «розсекретили», бо вітала зі сцени на 8 березня в Домі культури жінок-військових, потім- виступала на площі Бахмута для місцевих. А зараз вже відпрошуюсь на репетиції з нашим військовим оркестром. Відпускають! Але тут проблема- здається, вже треба змінювати репертуар, бо ті, довоєнні пісні тут якось не співаються. Ніякої Пугачової… Інші пісні потрібні зараз. Бо, мабуть, я вже змінилась, та що – ми усі тут змінилися.