Існує певне упередження, що чесність у кіно — це лише про документалістику. Як ви самі для себе визначаєте, чи має режисер бути чесним та як йому бути, коли йдеться про ігрове кіно?
— Не стверджувала б, що в документальному кіно йдеться про чесність. Коли кажуть про різницю між документальним та ігровим кіно, то йдеться про різницю зображення реальності, так би мовити, правди. У документальному кіно ми бачимо світ таким, як він є, але те, що це і є правда, — така собі ілюзія. Документальне кіно, зокрема хороше, — це все одно фрейм режисера, який формулює певну думку, висловлює її. Все одно він вибирає, що показати з усього того, що є у велетенській реальності. Усі викладачі кіношкіл не втомлюються повторювати, що чесне документальне кіно — це дванадцятигодинний запис камер спостереження, скажімо, на автомобільній стоянці якогось ТРЦ. Оце от дійсно правда в чистому її вигляді: видно, що та як відбувалося без жодного монтажу від початку до кінця. У кіно ж правдивість чи реалістичність — це така собі ілюзорна річ.
Якщо говорити про чесність далі, то в ігровому кіно це про те, щоб навіть вигаданий світ містив речі, які знаєш із власного досвіду. Хочеться розказати про те, що бачив, про своє відчуття, як ті чи інші речі відбуваються. У фільмі «Стоп-Земля» ще на етапі сценарію мені трохи важко було прописати головного персонажа Сашу (у фільмі паралельно розвиваються дві історії — дівчини Маші та її однокласника Саші — Ред.). У кінофільмі Софії Копполи «Незаймані самогубці» є фраза: «Ви ніколи не були 13-річною дівчинкою…». Так от, я за аналогією ніколи не була 16-літнім хлопцем. З героїнею Маші все нібито було зрозуміло, а от із героєм, про якого йдеться, не зовсім. Але все одно як драматург, сценарист і режисер я намагалася наблизитися до цього, пошукати, поговорити, пригадати власний досвід. Відчуття, що «Стоп-Земля» — чесний фільм, виникає, можливо, ще й тому, що ми прагнули досягти органічності акторської гри. Мені не подобається оце слово «гра», бо тут не було особливо чого грати, не було особливого діапазону чи амплітудності, йдеться про прості акторські завдання. Ми завжди наголошували, що в «Стоп-Землі» ми не граємо, а в певних зумовлених обставинах пробуємо прожити певні моменти, які всім знайомі.
Читайте також: Вікторія Амеліна: «Культура — це завжди про пошук істини та контакту, способу комунікації»
Чи можна сказати, що ваш дебютний ігровий фільм «Стоп-Земля» — це київська історія? Наскільки загалом легко знімати на вулицях українських міст?
— Ми хотіли, щоб це була київська історія, але по суті це не так важливо. У коментарях нерідко закидають, мовляв, чого ви брешете? Якби це були школярі простої київської школи, то це була б історія, розказана російською мовою. Дуже дивуюся такому й максимально наголошую: ми не намагалися гратися в документальне кіно ігровими методами, відтворювати реальність такою, як вона точно є. Мені навпаки, цікаво показати таку реальність, яка буде трошки дивовижною або трошки футуристичною. Люди після перегляду, скажімо, прийдуть додому та завантажать саундтрек нашого фільму, почнуть слухати українську музику, бо на нашій дискотеці звучить повністю українська музика, і вона крута. Або однолітки наших героїв подумають: «Блін, класно звучить українська з вуст людей того ж віку, що й ми, — чому ж ми не розвиваємо цю навичку, не говоримо так теж?» Або якийсь завуч школи візьме фотографію кадру з нашого фільму й скаже: «А перефарбуймо отак стіни або зробімо урок біології чи захисту Вітчизни цікавішим».
Фільм «Стоп-Земля» для всієї його команди був таким собі вільним проєктом, бо кожен із нас відповідав за свою частину роботи та знав, що ніяких компромісних рішень тут не буде. Ми намагалися максимально зробити у фільмі так, як хотілося, щоб було і в реальності. Під час виробництва ми багато разів проговорили спрямованість на майбутнє в цій стрічці, бо відтворювати реальність в ігровому кіно не так цікаво, як її моделювати. Тому булінг, гомофобія і подібні теми, які є основними для підліткових фільмів, здавалися мені вже архаїчними. Хотілося зробити фільм про нову людину, для якої всі ці речі — пройдений етап. Зараз важливіше щось інше, бо людина існує на інших рівнях. Дивно на зламі 2021–2022 років, після того, що відбувається у світі, знову створювати кіно, де буде купа булінгу, гомофобні жарти та архетипізація персонажів, які ворогують між собою, бо є ієрархія. Хотілося говорити про нових людей, про речі, до яких хочеться прагнути.
Вулиця — це важкий простір для зміни. Ті простори, на які ми могли впливати, тобто школа чи квартири головних героїв, ми намагалися максимально контролювати естетично та візуально. Це робота команди наших художників, бо ми не могли в реальності знайти те, що б нас задовольнило. Тому колір стін, оздоблення приміщень, які ми бачимо у фільмі «Стоп-Земля», — це результат прискіпливої роботи.
Дорослим, які стали внутрішньо переміщеними особами через російсько-українську війну, ведеться дуже непросто, а про досвід таких дітей і підлітків узагалі мало хто говорить. Як ви розповідаєте про це у своїй стрічці?
— Усе почалося доволі давно. У нас було декілька ступенів кастингу, першу чернетку сценарію написали ще 2016 року, а 2017-го ми вже хотіли брати участь у пітчингу Держкіно. Для цього почали робити такий собі передкастинг. Пригадую, що тоді я вперше зустріла дівчину, яка вчилася в київській школі, але була звідкілясь із Донбасу. Цікава штука полягала в тому, що дівчина ця була суперщасливою в якомусь сенсі — такою, що по-новому відкрила життя. Вона мешкала в Києві заледве чотири роки, але в неї тут з’явилися друзі, яких не було вдома. Вона дуже любила ту школу, в якій навчалася після переїзду.
Тоді я почала про все це думати, і мені захотілося створити такого персонажа, у якого тепер нова батьківщина, нове рідне місто, зовсім інше життя, у якому тепер є нові люди. Ці люди за роки, проведені на новому місці, стали йому друзями, майже рідними, але все одно є така собі травматична цікавість до того, що відбувається на тих теренах, звідки цей персонаж виїхав. Цю травму ми хотіли зобразити в епізоді зі шкільним уроком із захисту Вітчизни, коли лунають холості постріли. Але мені жодним чином не хотілося педалювати цю тему, а радше показати як одну з якостей персонажа, що є дуже важливою, але не основною. У підлітків багато чого відбувається, і все однаково важливе й однаково незрозуміло, що з цього всього найвизначніше в той момент.
Читайте також: Анна Ставиченко: «Культура й музика — це частина присутності будь-якої країни на світовій мапі. І на цьому не можна економити»
У сценарії спочатку було три дівчини, але в другому-третьому його драфті мені стало цікаво змінити стосунки героїв, подивитися, що буде, якщо один із них буде хлопцем. Стало, як на мене, значно цікавіше. Моє покоління було дуже лякливим щодо змішаних компаній, у яких є і дівчата, і хлопці, а спілкування з протилежною статтю зводилося до сексуального напруження, нерозв’язаного та страшного. Покоління сьогоднішніх підлітків до такої дружби значно легше ставиться: дівчата з хлопцями можуть дружити, і це можуть бути сильні дружні зв’язки. Отож Сєня, один із центральних героїв нашого фільму, взяв на себе функцію переселенця та друга й загалом з’явився в цій історії.
Показані вами старшокласники майже дорослі та ставлять багато запитань, до яких старші люди не зовсім готові. Наприклад, про досвід переживання закоханості, який не завжди позитивний. Поряд із цим ви показуєте, що для сучасних підлітків важлива та цінна дружба. Чому вас зацікавило саме це питання?
— Закоханість як період становлення людини важлива, а частина праць із психології говорить, що ліпше мати цей досвід саме як нерозділене кохання, аніж те, що має результат або наслідки. Говорячи з нинішніми підлітками, я чула: «Ні, я про кохання зовсім не думаю. Навіщо мені зараз стосунки? Хочу вступити до вишу / зрозуміти, що робитиму далі». Вони мають трохи інші пріоритети. Це пов’язано не з віком, а зі світом, у якому все дуже динамічно змінюється, де багато причин для тривоги, окрім цього. Оскільки це була одна з тем мого фільму, мені важливо було про це поговорити.
Коли ми просунулися в знімальному процесі майже до середини фільму, то виявила, що для мене лінія дружби стає цікавішою, ніж лінія закоханості героїв. То був такий собі мій драматургічний експеримент: як зобразити закоханість у людину, до якої по суті не маєш доступу? Як то буває зазвичай у школі, подобається тобі той хлопець чи дівчина, але ви в різних компаніях, не маєте спільних тем для розмови та спільного простору, в якому можете зустрітися та розкритися одне перед одним. Зобразити в кіно такі «стосунки, що не відбуваються» виявилося важко. А в друзів у цьому фільмі багато що відбувається, народжується суперпотужна енергія. Ми декілька сцен придумали вже під час знімального процесу, щоб перемістити лінію дружби на передній план.
Попри те що в «Стоп-Землі» ви показуєте лічених дорослих персонажів, здається, що багато послань фільму спрямовані не підліткам, а їхнім батькам, старшим людям. Як ви визначаєте тих, кому адресована ця картина?
— Коли питають про цільову аудиторію фільму, то я не визначаю її як суто підліткову. Навпаки, цей фільм працює зовсім по-різному в різних вікових групах, принаймні якщо судити за тими відгуками, які я чула про стрічку. Людям, які мають дітей-підлітків або дітей, котрі підростають, її дуже цікаво дивитися, бо там вони бачать те, чого часто не видно в житті їхніх нащадків. Аудиторія віком 30+, яка була підлітками доволі давно, під час перегляду картини отримує гарний момент закріплення своєрідного якоря. Це нагода подивитися стрічку, увійти в її стан, подумати, а яким ти був тоді, порівняти себе із собою-підлітком. Пригадати, якими тоді були твої надії та очікування від себе і що з цього було в підсумку важливим, а що — ні, хоча таким видавалося. Це багато хто з нас упустив замість того, щоб жити в моменті, який маєш. Здатність жити тут і тепер — це доволі важка штука. Мені здається, не у всіх це виходить, бо йдеться про результат великої роботи над собою. Задумка фільму й була такою: показати період, у якому стається ряд подій, що змушують нарешті відчути той момент, у якому ти живеш, а не очікувати й фантазувати про ті моменти, які прийдуть, або сумувати за тим, що вже минуло.
А щодо підліткової аудиторії — тепер я спостерігаю «наших» акторів уже понад два роки й уже не ідеалізую їх. Це покоління точно набагато толерантніше, ніж моє. Вони не розуміють, як можна витрачати на щось час, якщо воно заздалегідь не твоє, скажімо, навчатися чотири роки у виші за фахом, за яким ніколи не будеш працювати. Вони не вдаються до такого досвіду, кидають одразу. У них є певний стандарт, у який важко вписатися, тому для них майже не існує авторитетів. Доступ до інформації глобальний, тому тепер немає різниці, навіть якщо ти з маленького містечка, бо ти в курсі всіх основних світових трендів. Українські підлітки мають смартфони, такі самі, як у їхніх однолітків із Берліна. Вони слухають таку саму музику, так само вдягаються, читають ті самі тексти, роблять трендові штуки в тіктоку. Це дає їм відчуття глобальності й контакту, але от контакт у реальному житті, як на мене, трохи в них страждає.
Тому у фільмі «Стоп-Земля» те, що герої багато тусуються разом, — це моя ностальгія. Не впевнена, що це дуже властиво для сучасних 16-річних. Для мене це було важливою частиною життя — бути разом із друзями майже постійно: у школі, після школи. Тепер у них це не так, і від цього виникає великий рівень тривоги, непевності. Усі спостерігають за українськими новинами по-різному, але вони позначаються на українських підлітках, які ось уже половину свого життя живуть фактично під час війни. А тепер до цього додалося глобальне явище пандемії. Підлітки часто закриті вдома, водночас мають велетенську кількість енергії, яку нікуди не можуть подіти, — у нас же карантин! Ці молоді люди не можуть закінчити школу, бо вона закрита, і через Zoom роблять випускний. Це жахливо, що з ними відбувалося минулого року, і мені їх дуже шкода. Онлайн-навчання, інші опції, які є замінниками фізичних речей, не спрацьовують. Це глухий кут для освіти та розвитку.
У вашому фільмі ви піднімаєте тему спілкування між поколіннями, батьками та дітьми, або тему мовчання, невміння чи небажання говорити про такі речі, як пандемія та війна. Чому, на вашу думку, все це важливо проговорювати?
— Це цікава тема. У кіно її також було доволі важко зобразити, тому там вона майже не проговорена. Але я думала про це, спілкуючись із поколінням сучасних підлітків. У мого покоління були місця, куди можна було піти, окрім школи, дому та друзів. Ми могли піти банально до будинку дитячої творчості району. Говорю зараз не про якусь зобов’язалівку, а про клуб за інтересами (як-от кіноклуб, театральна студія), де можна було зустріти ровесників, поспілкуватися з ними за якоюсь справою. Сучасним підліткам немає куди піти для такого. Це якраз про те, що тобі робити й де пробувати ще щось, окрім як бути з друзями чи ходити в школу. Цього нині дуже мало для сучасних молодих людей.
Це також дуже великий програш у політичному сенсі, тому що ми трохи втрачаємо наших підлітків через згадану вище глобальність. Якщо брати Київ, то це дуже російськомовне середовище, яке слухає переважно російську та російськомовну музику. Українські гурти й музика мало цікаві нинішнім нашим підліткам. Але якщо копнути глибше, то в нашій музиці є багато чого такого, чим можна цікавитися. Цього ніхто не робить, і все лишається на рівні трендів ютубу. Те, що відбувається, — це глибокий культурний провал українського суспільства. Підлітки наших великих міст повністю від’єднані від середовищ, де є українська мова, і від людей, які б поговорили з ними про, скажімо, Революцію гідності. Багато хто з покоління сучасних 16-річних не зовсім розуміє, що це. Багато хто з них не в курсі, чому в нас війна, яким був перебіг революції зламу 2013–2014 років і що сталося потім. Це мене прикро вразило під час кастингів, і це означає, що про ці теми ніхто не говорить: ані в школі, ані вдома, ані десь в інших місцях немає такої теми або тем.
Ви авторка низки документальних картин, але чи плануєте повертатися до цього жанру? Що досвід кінодокументалістики дає режисерові, який знімає ігрове кіно?
— Це дає потужну практику розглядання реальності й того, як її запаковувати у висловлювання, історію, сюжет, певну кінематографічну структуру. Ці речі легко вивчати на документальному матеріалі. Важить уважність і до іншої людини, і до того, який вигляд має реальність. Як на мене, проблема початківців, молодих режисерів, які одразу беруться за ігрові історії, — абсолютно вигаданий сюжет, що не має зчеплення з реальним досвідом автора. Цей хід одразу ж приречений на провал. Поряд із цим нереальним сюжетом є відтворення шаблонного, стереотипного сприйняття дійсності. Документальне кіно вчить, як зображення того чи іншого досвіду в кіно може бути унікальним. Тому мати практику зйомок документального кіно, як на мене, важливо для будь-якого режисера, зокрема й для того, який зніматиме ігрове кіно.
Оскільки в мене є студенти, які зараз знімають кіно, і я зараз присутня при цьому процесі, потреба працювати з документальними формами в мене в такий спосіб задоволена. Щороку це зовсім різні теми, конструкції цих фільмів. Якось сталося так, що всі ті документальні стрічки, які мені вдалося зняти, стосувалися дуже автобіографічних речей, навіть на тлі насичених подій у житті України, як-от Революція Гідності. Відбувалося все це у твоєму рідному місті, і важливо було бути там і допомагати тим, що вмієш. А вмію я, наприклад, фільмувати. Але це завжди були особисті історії. Знімати такі історії важко, бо складно дистанціюватися як автору фільму. В певний момент мені стало цікавіше та зручніше говорити на цікаві теми в ігровій формі, збираючи інформацію в різних людей, компілювати та сплавлювати все це зі своїм досвідом у новий драматургічний виток тієї самої історії. А поряд із цим — створювати з нуля такий новий світ, що не має стосунку лише до моєї історії. Ми зі знімальною групою намагаємося створювати таке кіно, яке було б цікаво дивитися нам самим.
Запитання про те, що робити після виходу дебютного ігрового фільму, я собі ставлю постійно. Певний час узагалі не торкалася теми, що робити далі. Очевидно, час уже рухатися вперед, але про конкретні плани говорити зарано. Другий фільм для режисера психологічно важчий, ніж перший, бо в перший пірнаєш стрімголов, і цей досвід уперше з тобою трапляється. Уперше розумієш, наскільки все це важко, яких потребує зусиль і що це довгий шлях. А з другим фільмом ти вже сам ставиш собі певну планку. Тоді постають сумніви: а що як ти не зможеш написати те, що хочеш, або не маєш із чого написати бажане? Мені стали цікавими ті речі, що їх, можливо, не зовсім знаю, і мені потрібно їх вивчати, щоб написати наступний сценарій.
На тлі великої тривоги щодо кліматичних змін, які видимі й на нашій території (коли фактично зникає міжсезоння), є сенс поговорити про цю тему. Так, я описую якусь дуже теоретичну річ, а історія, яку має оповідати фільм, повинна бути про конкретних людей та їхні переживання. Герої цієї історії мають бути професійно залучені до науки, а окрім цього, мати високу чуйність до світу. У мене є якась дивна штука: поспішаю зняти оту красу, яка наявна в тому природному ландшафті, зокрема українському, бо невідомо, скільки він ще буде таким, як є. Треба встигнути зафільмувати те прекрасне, що є.
—————————-
Катерина Горностай народилася 1989 року в Луцьку. Українська режисерка та сценаристка. Випускниця Києво-Могилянської Академії та московської «Школи режисури документального кіно та документального театру Марини Разбєжкіної та Михайла Угарова». Членкиня журі кінофестивалю Wiz-Art (2014), членкиня Української кіноакадемії (з 2017), лауреатка 71-го Берлінського міжнародного кінофестивалю (2021) та 12-го Одеського міжнародного кінофестивалю (2021). Авторка низки документальних та короткометражних ігрових фільмів, як-от «Між нами» (2013), «Євромайдан. Чорновий монтаж» (2014), «Скрізь Майдан» (2015), «Віддалік» (2015), «Бузок» (2017), «Крокодил» (2018). Стрічка «Стоп-Земля» (2021), дебютний повнометражний ігровий фільм режисерки, отримав відзнаку «Кришталевий ведмідь» за найкращий художній фільм від Юнацького журі конкурсної програми Generation 14plus 71-го Берлінського міжнародного кінофестивалю.