На зустрічах та презентаціях Катажина часто пояснює, що працює в жанрі радше літератури емоції, ніж літератури факту. Її книжка розповідає про події в Україні від Помаранчевої революції до початку війни на Донбасі, але насправді лише відображає їх такими, якими вони лишилися в пам’яті героїв її репортажів. За допомогою відомих українському читачеві сюжетів, як-от міліцейська та суддівська безкарність, політтехнології, незаконні забудови, Врадіївка, історія Оксани Макар, власне Майдан, Крим, Донбас, Квятковська-Москалевич створює книжковий простір, де Україна постає територією тектонічних зрушень, які зрештою ні до чого не приводять. Країна сонних міст, де виправдувальний вирок суду — це нереально й де система побудована таким чином, щоб у будь-який момент можна було ув’язнити кожного громадянина, раптом гуртом виходить на нетипові для себе демонстрації, а потім — так само гуртом — зраджує відвойовані кров’ю цінності.
Наша розмова з авторкою про Україну та Польщу, посттравматичний синдром українських військових та небезпеки європейської ксенофобії, про коріння й пам’ять, а ще про те, чому гасла врешті лишаються тільки гаслами.
Чому свого часу ви обрали саме Україну для життя й роботи?
— Я людина емоції, і дуже важливо, щоб емоції не лише окремих людей (представників країни), а й спільноти, суспільства загалом були для мене зрозумілими. Вперше побувала тут студенткою, мала 20 років і не мала життєвого досвіду, але відразу зрозуміла, що в мене з вами схожа група крові.
Читайте також: Гаррі Джейкобс: «Зростання очікувань і прагнень суспільства є першим симптомом людського розвитку»
Тоді ще не знала, що маю коріння звідси, швидше за все, звідкілясь із маленьких білоруських містечок. У моїй родині про це ніколи не говорили. Я народилася в колишній Німеччині — мова про польські землі, що були німецькими й перейшли до Польщі вже після війни (Другої світової. — Ред.), — і завжди відчувала, що моя сім’я живе ніби без коріння.
У 15 років уперше поїхала самостійно на південь Польщі відвідати подругу. Тоді побачила, що таке місцевий патріотизм, коли подруга показувала мені своє місто, свою землю і додавала: «Ми всі звідси».
Своєю чергою, відчула щось подібне, коли студенткою приїхала до Білорусі та України. Якщо уявити, що країна — це велика книга, то саме в Україні виявилося, що я розумію абетку й можу починати читати.
Але із самого початку була Білорусь?
— Так. У юності я мала погану звичку: якщо всі навколо захоплюються чимось, то я повинна захопитися іншим! У нашому інституті всі були в захваті від України та гурту «Океан Ельзи». Тож «Океан Ельзи» я не слухала принципово й замість України спершу поїхала до Білорусі.
У 2006 році мене за громадську активність, можна сказати, з Білорусі випхали: тоді ми з друзями без сил і без ресурсів намагалися організувати там щось на кшталт Помаранчевої революції, але зазнали поразки. Помаранчева революція, яку я, звісно, бачила на власні очі, була формуючим моментом, подією, що заклала фундамент моєї особистості. Тому після Білорусі я опинилася в Україні.
Не хотіла повертатися до Польщі, бо на той момент вважала її досить нудною країною, яка впевнено рухається в західному напрямку. Якщо наші батьки ще мали за що боротися, моє покоління вже жило в Європейському Союзі, насолоджувалося стабільністю й теплою водою в крані. Здавалося б, ну що в такій Польщі може бути цікавого для людини, яка хоче писати? Я помилялася. Але з 2007 року навчалася в Харкові й аналізувала процеси, що відбувалися в Україні.
Тоді ви почали збирати історії для своєї книжки?
— Ні, тоді ще не думала про книжку, але вже дуже хотіла зрозуміти, чому гасла Помаранчевої революції лишаються тільки гаслами. Пам’ятаю, у Харкові якісь студенти-китайці пояснювали мені, що від ментів треба тікати, щойно побачиш їх здалеку, бо вони здирають з іноземців гроші. Я не могла повірити: як таке коїться після 2004-го? Розуміла, що українська буденність після першого Майдану не зазнала серйозних змін, але прагнула дізнатися чому.
Читайте також: Їржі Гаїчек: «Я прихильник здорового патріотизму, об’єктивності»
Ці наївні запитання заклали основу для книжки. Але спершу планувала її як книжку підсумків — до десятиріччя Помаранчевої революції, бо остання вважалася ключовою подією за цей період. Ніхто не прогнозував того, що сталося в Києві наприкінці 2013-го.
Якими ви запам’ятали події Революції гідності?
— Прилетіла до Києва 21 листопада, того вечора ми з друзями саме сиділи в кафе на Подолі. Я повторювала: хлопці, ну ходімо на Майдан. Вони казали, мовляв, ну що ти, нічого не буде, та й дощ іде. Врешті ми долучилися до Майдану тільки в п’ятницю вранці 22 листопада — через «дощ» і через те, що «нічого не буде». Це лише ілюстрація того, що буквально за хвилину до події ніхто на неї не сподівався.
На той момент активно працювала над книжкою і зрозуміла, що її треба трансформувати. Вже в грудні 2013-го стало очевидно, що саме ця революція буде головною подією десятиріччя.
Дуже погано почувалася, бо не знала, як діяти в межах професії. Хотіла як журналістка передавати події в ЗМІ онлайн, але водночас мусила пам’ятати про свою книжку, їхати в регіони й працювати як письменниця.
Це дуже різні типи роботи, чи не так?
— Безперечно. Як письменниця працюю передусім із пам’яттю: люблю приїжджати на місце, де трапилися бурхливі події, скажімо, рік потому. Запитую людей: а як воно у вас зараз? Впевнена, що це і є найцікавіше: пам’ять про подію формується не відразу, вона, безумовно, відрізняється від свіжих вражень. Моя робота — це не журналістика розслідувань, а дослідження того, яким чином подія вплинула на людей та сформувала їхні спогади. Один рік — мінімальна перерва між подією та часом для дослідження.
Читайте також: Філіпп Сендс: «Здається, ми знову забуваємо уроки історії»
Як вашу книжку про Україну сприйняли сьогодні в Польщі?
— Її сприйняли дуже добре. Писали рецензії, дали книжкову відзнаку, тож загалом я задоволена реакцією. Щоправда, іноді відгуки мене засмучують. Коли люди кажуть: Катажино, дякую тобі за книжку про Україну, тепер я зрозумів(ла), що там насправді сталося, вимушена щоразу повторювати: ні, стоп, це не книжка про те, що було. Це книжка про те, як мої герої бачать різноманітні сумні й драматичні події. Вони можуть помилятися, можуть не казати всієї правди. Важливо те, що згодом ці історії саме в такому вигляді передаватимуться іншим поколінням. Саме так мої герої розповідатимуть про ці події.
Тобто йдеться про фіксацію певної наративної традиції?
— Саме так!
Книжка починається порівняно спокійно, але потім ви нарощуєте темп і поглиблюєте, так би мовити, рівень жаху, рівень моторошності. Хтось із героїв навіть використовує словосполучення «кінець світу». Ви мали на меті передати цю апокаліптичну атмосферу?
— Я завершувала книжку в дуже складний для України момент — йдеться про Іловайський котел. Але свідомо вирішила не включати історії про ці події: по-перше, ще занадто рано, а по-друге, мій текст вже і так був вельми болючим.
Пам’ятаю, як одного ранку говорила з бійцем, який втратив на війні руку. Ми домовилися про зустріч у кафе біля лікарні, де він тоді перебував. Це був 18-річний хлопець, і він пам’ятав усе, що з ним трапилося. О 10-й ранку замовив горілку й випив її всю — майже повну пляшку — під час нашої розмови. Думав лише про бажання повернутися на фронт. Хотів, щоб американці купили йому протез і він знову міг іти воювати.
Багато міркую над тим, яким чином травма цих людей позначиться на українському суспільстві. Загалом за 10 років було б цікаво подивитися, яким чином вплинули на країну, суспільство та окремих людей події, котрі ми зараз проживаємо. Яким чином країна допомагатиме бійцям, що повертаються додому. Архітектори, наприклад, вже зараз мають працювати над адаптацією міст до збільшення кількості людей з інвалідністю. Це повинно відбуватися! Але, на жаль, такі питання вирішують не волонтери, а держава.
Деякі ваші новели наштовхують на думку, ніби в Україні досі панують 1990-ті роки. Чи лишається таке відчуття в Польщі? Чи ви вже «вбили свого дракон
— Ні-ні, наш польський дракон зараз саме піднімає голову, до того ж виявилося, що цих голів багато. Але почну з думки про відчуття 1990-х. Я не хотіла, щоб мій текст справляв таке враження. Навпаки, щоразу підкреслюю свій захват від людей, які з’явилися тут у вас, від великої кількості волонтерів та активістів, які роблять усе, що можливо. Завдяки їм досі стоїть Україна: я сама бачила, як ці прекрасні люди на своїх руках несуть українську армію.
Читайте також: Форум видавців-2017 як лакмусовий папірець індустрії
Разом із тим я досі дивуюся, як мало змінилося за останні роки в політиці. Найбільше лякає те, що, попри всі жертви і кров, люди й далі спокійно сприймають порушення з боку влади. Це мій подив і мій шок.
А що стосується польського дракона… Можливо, я дещо перебільшую, але мені здається, що в Польщі зараз відбуваються дуже погані процеси, маю на увазі ксенофобію та націоналізм. Пам’ятаю момент, коли вийшла з літака в Польщі вперше після тривалої відсутності. На мене відразу буквально вилився страх людей перед мігрантами, новоприбульцями. Боялися всі — від працівника міграційної служби до жінки в медпункті, яка брала в мене кров. Всі боялися чогось інакшого, того, чого раніше не було. Мені це видавалося психозом. Телевізор, своєю чергою, лише закріплює й розвиває в глядачів такі емоції, адже тими, хто боїться, легко керувати.
Люди, які сповідували принципи етнічної зверхності, були завжди, але раніше вони соромилися заявляти про себе вголос. Тепер цього сорому вже немає. Чужий, отже, той, хто приїде й псуватиме нашу чудову країну? Не смішіть, ми самі вміємо це прекрасно робити…
Як протидіяти цим тенденціям?
— Якщо чесно, не знаю, що робити, і це дуже болить. Якось у літаку побачила чоловіка, що читав газету — один із наших провладних щотижневиків. Раптом спіймала себе на думці й сама того злякалася: я встигла вирішити, що ця людина для мене вже «за межею», що з нею немає про що говорити, бо вона з протилежного табору. Мене злякала власна оцінка: вона свідчила про глибину конфлікту між цими таборами. Конфлікт такої глибини я спостерігала на Донбасі: бачила той момент, коли люди вирішили, що їм більше немає про що говорити одне з одним.
Колись, під час Євро-2012, Донецьк щиро розмахував українськими прапорами. Так само я бачила, як поляки колись раділи Євросоюзу, і бачу, яка серйозна хвиля проти ЄС сьогодні здійнялася в моїй країні. Звісно, у Польщі поки що немає такої гострої драми, як на Сході України. Але стереотип, що «з половиною країни мені немає про що говорити», дуже небезпечний. Принаймні свою внутрішню систему від таких думок потрібно захищати.
Розмови про книжку «Вбити дракона-2» — це не жарт?
— Ні, я справді хочу повертатися до України й думаю, що за 10 років буде потрібна книжка про те, яким чином сучасні події запам’яталися суспільству. Питання «що буде з Україною далі» відкрите. І я щиро бажаю українцям доброї країни, такої, яка не кусатиметься й не вбиватиме. Ви на це заслужили.