Безумовно, найбільш резонансним «політико-шпигунським» скандалом в Україні були і залишаються «плівки Мельниченка». Коротко нагадаємо фабулу подій: 28 листопада 2000 року лідер соціалістів Олександр Мороз з парламентської трибуни заявив, що володіє записами розмов найвищих посадовців того часу – президента Леоніда Кучми, голови його адміністрації Володимира Литвина, міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, голови СБУ Леоніда Деркача – на яких вони обговорюють, як позбутися журналіста Георгія Гонгадзе.
Скоро сам зміст записів набув широкого розголосу і з середини грудня в Україні починаються масові акції протесту, які переростають у всеукраїнську акцію «Україна без Кучми» (УБК). Хоча ця кампанія, фактично, закінчилась 9 березня наступного року після масових сутичок на Банковій та затримання багатьох активістів, саме акцію УБК багато хто вважає предтечею Помаранчевої революції. Паралельно парламентська слідча комісія під головуванням нардепа Григорія Омельченка дійшла висновку, що на підставі плівок Мельниченка проти Кучми треба порушувати кримінальну справу. Генпрокуратура, яку тоді очолював Святослав Піскун, робити це відмовилась, але ініціативу проявив суддя Юрій Василенко, який порушив проти екс-президента справу одразу по 11 статтям Кримінального кодексу – однак ГПУ одразу її заблокувала. Тема «плівок Мельниченка» надовго згасла, сплеск цікавості до неї стався лише навесні 2011 року, коли проти Кучми знову порушили справу по вбивству Гонгадзе, а плівки Мельниченка визнали по ній речовими доказами.
Але невдовзі Конституційний суд поставив крапку в цій історії, заборонивши використовувати як докази дані, отримані незаконним шляхом (плівки Мельниченка підпадають під цю категорію, адже жодного дозволу на ведення записів екс-майор не мав). Остання згадка про них геть свіжа і стосується вже звинувачень Юлії Тимошенко у вбивстві Євгена Щербаня. Мельниченко заявив, що в нього є записи з кабінету Кучми, де обговорюється це вбивство – захист Тимошенко одразу ж зголосився отримати їх, але на тому історія закінчилась. Схоже, плівки Мельниченка стали вже винятково частиною новітньої історії України, залишивши українцям на згадку лише фрази на зразок «вивези його в Чечню на..й» і «команда боєвая, орли такіє, що делают все, что хочеш».
Наступний скандал з таємним прослуховуванням розмов на вищому рівні стався в розпал Помаранчевої революції. Тодішній нардеп, а згодом голова Секретаріату президента Віктора Ющенка звинуватив голову кучмівської Адміністрації Віктора Медведчука, а також віце-премєра Андрія Клюєва, «підрахуя» Сергія Ківалова й інших в організації фальсифікації виборів. Як доказ він оприлюднив записи їхніх переговорів, які йому начебто передав хтось з офіцерів СБУ. З обвинувачених осіб боротися за своє ім’я зважився лише Медведчук і звернувся з позовом про захист честі та гідності до Печерського суду. За логікою Медведчука, якби суд взяв плівки до уваги, то під переслідування мав би потрапити сам Рибачук – за поширення отриманої незаконним шляхом інформації. Люди в мантіях ухвалили соломонове рішення – вказавши, що Рибачук, як нардеп, не зобов’язаний розкривати своїх джерел інформації, вони взагалі відмовились встановлювати автентичність записав і резонансний скандал швидко зійшов нанівець.
Невдовзі після відставки першого уряду Юлії Тимошенко восени 2005 року депутат Юрій Кармазін, нині палкий захисник екс-прем’єра, зачитав фрагменти розшифровки розмови, яка начебто мала місце між Тимошенко та олігархом Ігорем Коломойським та стосувалася приватизації Нікопольського заводу феросплавів. За словами Кармазіна, ЮВТ прямо зізналась, що «кришувала» олігарха за часів свого прем’єрства. Але більшого резонансу набула інша вкладена в уста Тимошенко фраза: «Ця біомаса мені повірить», де під «біомасою» мався на увазі український народ. Тоді Кармазін запевняв, що буде домагатися розслідування цих фактів та встановлення автентичності записів (які, щоправда, так і не оприлюднив), однак про цю історію досить скоро всі забули, за винятком хіба окремих опонентів екс-прем’єра, які полюбляли нагадувати виборцям її слова про «біомасу».
Згодом в центрі уваги опинилися записи «тушкування» опозиціонерів представниками Партії регіонів та їхніми сателітами. Перший інцидент подібного роду стався восени 2007 року, коли синьо-білі з усіх сил намагалися розвалити і без того хитку помаранчеву коаліцію НУНС та БЮТ. Кілька бютівців заявили, що регіонали пропонували їм до 10 млн. доларів за вихід за зраду свого лідера. Як доказ вони представили чотири відзняті на мобільний телефон відео. Але ті записи були вкрай низької якості, можливо, тому ця історія невдовзі забулася.
Однак через чотири з гаком роки фігуранти цього скандалу знову вийшли на арену – щоправда, вже по різні боки барикад. Так, на початку цього року бютівець Роман Забзалюк (один з тих, хто фіксував підкуп попереднього разу) оприлюднив кілька хвилин потай записаних розмов з лідером депутатської групи «Реформи заради майбутнього» (більш відомої як «фракція тушок») Ігорем Рибаковим, де той обіцяє загалом до мільйона доларів за перехід на бік влади і участь у фальсифікації майбутніх парламентських виборів. Ці записи швидко охрестили «плівками Мельниченка номер два», але їх ефект виявився куди скромнішим. Забзалюк вимагав порушити проти Рибакова справу за фактом хабарництва, у свою чергу, лідери «тушок» Генадій Задирко та Володимир Каплієнко (саме ті екс-бютівці, яких безуспішно намагалися перекупити в 2007-ому) звинуватили Забзалюка в шахрайстві та закликали притягнути його самого до відповідальності. Крапки над «і» в цій історії розставила Генпрокуратура, яка за наслідками перевірки взагалі не виявила факту злочину і охарактеризувала ситуацію як «політичну діяльність у Верховній Раді».
Між цими двома скандалами промайнув ще один – оприлюднення Михайлом Бродським інформації про розмову між Юлією Тимошенко та президентом Грузії Михайлом Саакашвілі, яка начебто мала місце за кілька днів до першого туру президентських вибрів 2010 року. На плівці, яку безпосередньо оприлюднив екс-заступник голови РНБО Дмитро Видрін (який, щоправда, одразу від усього відхрестився) йдеться про реєстрацію кількох сотень грузинів в якості міжнародних спостерігачів на виборах – потім ці люди начебто повинні були влаштувати масові провокації на користь Тимошенко. І Видрін, і Бродський пообіцяли тоді звернутися до силовиків, щоб ті з’ясували справжність записів, але ця історія теж швидко забулася в перипетіях виборчого процесу.
Отже, навряд чи варто сподіватися, що оприлюднення відео з камери Тимошенко матиме якісь наслідки, зокрема юридичні, і хтось понесе відповідальність за незаконне стеження за особою, ще й публікацію записаних даних (адже Пенітенціарна служба поспішила заявити, що відео справжнє). Тим більше, про саме відео на фоні побиття Тимошенко та загрози бойкоту ЄВРО вже мало хто й згадує.