Моя українська незалежність розпочалася з поїздки до Сімферополя влітку 1990 року. Батьків випуск учителів української мови, літератури та сольфеджіо з’їхався на 25-ту річницю закінчення тоді ще педінституту (нині – Таврійський університет). Ночували ми з батьком у родині Василя й Галини Богуцьких, його однокурсників.
Їх помешкання було наповнене українськими артефактами, кімнати оформив вітражами один із синів-художників. Скрізь – символіка й діаспорна література. Деякі газети й сувеніри ми забрали додому.
Дискусії між батьком і Василем були досить гострі, проте в багатьох моментах вони сходилися: ще за навчання батько і його товариш переписували відому працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», що потім обернулося кількома розмовами в КДБ, хоча й не в Криму, а в одній із інших областей України.
Після чвертьстолітнього перебування в партії батько зважився здати партквиток, коли Горбачов ввів танки у Вільнюс (березень 1990-го).
Удома я скомпонував синьо-жовтий прапор із двох аркушів кольорового дитячого картону, зацікавивши ним свого двоюрідного брата Дмитра з Магадана. На його прохання, зробив йому такий самий, сказавши, що невдовзі Україна визнає його як державний (причому на ту мить я знав колористику національних стягів чи не всіх республік СРСР краще, ніж тепер). Але його мама відповіла, що «етого нє будєт нікогда».
Я зліпив ще й червоно-чорний прапор, вичитавши в передплачуваній батьком львівській газеті «За вільну Україну» історію його походження. Пригадую, газета стверджувала, що провід ОУН у виборі стяга «України, яка бореться» послався на новелу Василя Стефаника «Сини»: у ній старий батько-селянин запитав у старшого сина, за яку таку Україну він іде воювати. Андрій показав на землю – «оце Україна», а потім приклав шаблю до серця – «отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати». Старий відпустив на війну ще й меншого сина, обидва загинули. Червоно-чорна колористика й досі мені до вподоби.
Путч і проголошення Україною незалежності ми переживали з іншими родичами, які гостювали на Півдні. Й тут також помисли розійшлися: моя родина гаряче була за рішення українськогопарламенту, родичі ж гнули лінію путчистів… Причому моя мама все ж вагалася: народжена вже після війни, свято вірила в доброго Леніна, який «у своєму єдиному костюмі лежить у Мавзолеї». Разом із незалежністю народжувався й плюралізм думок.
Ця історія мала продовження. Вже через десять років після смерті пана Василя Богуцького, колишнього перекладача «Кримской правди» на українську мову, я дізнався, що він очолював кримську республіканську організацію Конгресу націоналістів України. За словами мого татарського знайомого Юсуфа, який доніс мені новину про смерть батькового друга, після цього організація так і не набрала колишньої сили.