Березень — місяць, коли українці вшановують пам’ять Карпатської України — відчайдушної автономії в складі Чехословаччини, яка проголосила незалежність 15 березня 1939 року, перебуваючи майже в оточенні ворогів. Напередодні Другої світової війни Карпатська Україна захищалася від держав, які вважали, що мають «право сильного» гнітити й нищити цілі народи. Відважний опір цієї невеликої держави Угорщині, за якою стояли Німеччина й Італія, а також Польщі, яка Угорщину всіляко підтримувала, турбував навіть Сталіна. Усі боялися, що мала Карпатська Україна, лідери якої стояли на позиціях соборності — єдності — всієї України, дасть українцям наснагу звільнитися від окупації, створити велику країну й поламати численні колоніальні проєкти. Тому молоду державу потопили в крові, але її ідея не загинула. Слід розуміти, що основою для стійкості Карпатської України був не надмір людей і зброї (їх не вистачало), а природне визрівання свідомої української ідентичності на цій частині української землі. Карпатська Україна була логічним продовженням національно-визвольних змагань українців 1918–1920 років і стала символом їхньої подальшої актуальності.
Одна з найвідоміших листівок Карпатської України авторства уродженця Києва, українського графіка, іконописця та громадсько-політичного діяча Михайла Михалевича. В образі звірів митець зобразив ворожих сусідів Української держави: Польщу та Угорщину (Credit by: 1939.in.ua)
«Ми є частина українського народу»
Щоб сповна розуміти феномен Карпатської України 1938–1939 років, треба звернутися до подій за 20 років до того. Уже через тиждень після проголошення 1 листопада 1918 року незалежності Західноукраїнської Народної Республіки на українських землях по південно-західних схилах Карпат відбулися події, які засвідчили, що довгі століття угорської колонізації та асиміляції не змусили тамтешніх українців забути, ким вони є. Ще зберігаючи давній загальноукраїнський етнонім «русини» (лат. Rutheni), українці цього краю чітко задекларували свою належність. 8 листопада 1918 року Руська народна рада в Старій Любовні, 8 грудня — Руська народна рада у Сваляві, 18 грудня — Марамороська руська народна рада в Сиготі проголосили про злуку з Україною. Тільки заснована 9 листопада 1918 року Руська народна рада в Ужгороді виступила за автономію в складі Угорщини, але це, як засвідчують спогади її чільного діяча Августина Штефана, було хитрістю. Учасник розбудови Карпатської України і її дослідник Петро Стерчо писав:
«З причин непевности й доцільности вирішено вести працю по двох лініях. Акцію, яка підготовляла злуку Закарпаття з Україною, очолив сам отець Августин Волошин, а акцію, яка мала здобути й забезпечити карпатським українцям якнайбільше прав у межах Мадярщини, якщо не вдалося б злучитися з Україною, мав очолити невтаємничений у цю діяльність отець Симеон Сабов».
Президент Гуцульської республіки Степан Клочурак (Public domain)
Важливим етапом у відстоюванні українцями Закарпаття єдності з рештою України було існування 8 листопада 1918 року — 11 червня 1919 року української Гуцульської республіки на чолі з президентом Степаном Клочураком. Потім він буде депутатом Сойму Карпатської України і її міністром. 2 січня 1919 року представники Закарпаття Степан Клочурак, Євген Пуза й Іван Климпуш взяли участь у засіданні Української національної ради ЗУНР у Станиславові, де затвердили рішення про злуку з Українською Народною Республікою (УНР). Коли президент цієї Ради Євген Петрушевич надав слово, Клочурак сказав:
«Ще далеко до війни мадярська пануюча каста засудила нас на національну смерть. Наш народ позбавили права мати свої культурні організації, навіть в церковних школах заборонили наших дітей учити в рідній мові. […] Ми завжди були свідомі того, що ми є частина українського народу. Про це споріднення наш народ ніколи не забував, хоч був віками відрізаний від своїх братів. Це показують і останні події, які відогрались не тільки в Ясіню і на цілій нашій Гуцульщині і Мараморощині, але навіть у далекій Старій Любовні під Татрами, де наш народ висловив тверде бажання приєднатися до своїх братів українців, до України».
21 січня 1919 року Всенародні збори в Хусті на чолі з Михайлом Бращайком у складі 420 делегатів — по одному від кожної тисячі населення — виступили за приєднання до УНР. Це був внесок Закарпаття в підготування Акту злуки, датованого наступним днем.
Надалі політична ситуація склалася так, що вкотре українці Закарпаття змушені були обрати менше зло. Щоб знову не потрапити до Угорщини, порадившись із діаспорою в Америці, на тлі окупації УНР більшовиками, а ЗУНР — поляками й румунами, вони 8 травня 1919 року погодились приєднатися до Чехословаччини.
Аргументами на користь цього були її слов’янський характер та обіцянка Праги надати українцям автономію. Останнє було офіційно закріплене в Сен-Жерменському мирному договорі від 10 вересня 1919 року. Українці Закарпаття тоді й згодом підкреслювали, що ввійшли до складу Чехословаччини самостійно, за принципом самовизначення народів, висунутим президентом США Вудро Вільсоном як засадничий для впорядкування планети після Першої світової війни. Цим вони дали розуміти, що як ухвалили рішення увійти, так можуть і вийти з її складу. А далі почалася брудна політика…
Коли 1919 року Угорщина обіцяла українцям Закарпаття автономію під маркою «Руської країни», з’ясувалося, що Будапешт не хоче чітко встановити її кордони, але має намір вилучити з неї ключові міста: Ужгород, Сваляву, Мукачево, Берегово, Виноградів, Солотвино, а також Берегівський, Виноградівський і Тячівський округи. Українці на це згодились і на згаданих зборах у Хусті заявили, що «Всенародний конгрес угорських русинів з дня 21-го січня 1919 року ухвалює з’єднати комітати: Мараморош, Угоча, Берег, Уг, Земплин, Шариш, Спіш і Абауй-Торна із Соборною Україною…».
Але, опинившись у складі Чехословаччини, закарпатські українці не отримали справедливості, бо українські етнічні терени на захід від долини ріки Уж (дещо західніше лінії Ужгород — Перечин — Великий Березний) віддали Словаччині. Отже, український край, якому обіцяли автономію, обмежили до історичних комітатів Мараморош (без південної частини і його центру міста Сигот), Угоча (без південної частини), Берег (без крайньої південної частини) та Уг (без південно-західної частини). Згодом словаки претендували й на Ужгород, а Августину Волошину, як депутату парламенту й одному з лідерів українців, довелося викривати ці наміри. Ба більше, навіть за назву краю в Празі вибрали неологізм 1870-х років «Підкарпатська Русь» авторства русофіла Адольфа Добрянського, а не «Закарпаття», хоч цей термін побутував уже в 1830-х роках.
Divide et impera — «демократичний» варіант від братів-слов’ян
Ставши на шлях творення «чехословацького» народу, еліти нової держави, як полюбляли казати — «найдемократичнішої» у цій частині Європи, — застосували до українського Закарпаття колоніальні підходи, спрямовані на асиміляцію. Ідеться не тільки про те, що видобуту в Солотвині сіль везли як сировину на помел до Оломоуца, щоб потім завозити назад і продавати дорожче як продукт. Не лише про те, що деревину Закарпаття не обробляли на місці, а везли на захід. Ідеться про те, що з огляду на поділ тогочасних українських еліт на кілька таборів: 1) русофіли-«рускіє» (у них виділялася промадярська підгрупа — мадярони) та 2) українські народовці, — не бажаючи посилення других, чехи зробили ставку на русофільство. З огляду на зміцнення місцевих «рускіх» освіченими іммігрантами з колишньої Російської імперії, особливо шовіністами-білогвардійцями, українцям Закарпаття почали нав’язувати «рускій язик» з етимологічним правописом у школах, а замість сильно мадяризованої греко-католицької церкви протегувати православ’я з «рускім духом». Такими були побічні наслідки чеського панславізму й русофільства.
Опозицію українського й русофільського таборів чехословацька влада два десятиліття використовувала для того, щоб не виконати обіцянку надати автономію Закарпаттю. Відмовки були такі: місцеве населення не готове до автономії; невідомо, кому передати владу, бо суспільство поділене.
Кажучи так, державна влада водночас дискримінувала українців, бо не давала їм змогу набувати управлінського досвіду навіть у місцевих адміністраціях: «І так по 10 роках Чехословаччини на Закарпатті, де до 1918 року не було майже ні одного чеха, урядовий апарат складався на 80 % із самих чехів», — писав один з діячів тогочасного українського відродження на Закарпатті ієромонах-василіянин Севастіян Сабол, відомий також під літературним псевдонімом «Зореслав». У 1927 році з усіх 2262 держслужбовців на терені Підкарпатської Русі тільки 301 був українцем.
Дивлячись на чеську політику й бачачи обман, перший губернатор краю Григорій Жаткович, який на хвилі ентузіазму звільнення Закарпаття від Угорщини повернувся з еміграції в США, звільнився вже 17 березня 1921 року. До цього його спонукало небажання словаків, підтримане центральною владою, встановити кордон між Словаччиною та Закарпаттям за етнографічним принципом: у Словаччині залишилися українські терени Пряшівщини — південної Лемківщини й крайнього південного заходу Бойківщини. Утім, центральній владі тільки цього й було треба, бо їй відкрився шлях до контролю над українською територією за допомогою чиновників, присланих із Праги.
Початкова сторінка протесту Ужгородської греко-католицької вчительської семінарії на чолі з о. Августином Волошином до крайового уряду «Підкарпатської Русі» супроти заборони поліції вживати термін «український» (Credit by: Державний архів Закарпатської області, ф. 336, оп. 3, спр. 30, арк. 311)
Так тривало, доки український табір завдяки зростанню національної ідентичності українства не переважив табір русофільський під середину 1930-х. Ще на Першому народовецькому з’їзді молоді в Ужгороді 1929 року український письменник, журналіст, громадський діяч та освітянин, уродженець теперішнього Дніпра Леонід Бачинський публічно назвав край Закарпатською Україною, і чеська влада змусила його виїхати з держави. Але процес тривав, і виразником зламу стали масові протести українців проти заборони крайового президента Антоніна Розсипала публічно використовувати синьо-жовті прапори. У 1934 році українська молодь усього краю, зібравшись на Другий народовецький з’їзд у Мукачеві, попри заборону, пройшлася із синьо-жовтими стягами. Офіційно в події взяло участь 9650 осіб. Заборона на український прапор як явно репресивна реакція чеської адміністрації на зростання національної свідомості українців протривала п’ять місяців. Якщо порівняти, організований Степаном Фенциком «Дєнь руской культури» в Мукачеві 1938 року зібрав 190 осіб, а сам знервований організатор кидався на студентів-українців з держаком російського триколору, бо жартували, що триває «похорон руской культури».
Мюнхенська угода і її наслідки
Українство Закарпаття все більше визрівало до самостійного життя. Прикладами цього можуть бути долі українських лідерів, передусім Августина Волошина. Він, вийшовши із середовища, яке плекало русофільство, поступово, приглядаючись до життя й потреб простого народу, дійшов до свідомого українства, став його уособленням.
Покоління Волошина й наступне за ним буквально пройшли шлях від «угорських русинів» — упослідженої етнографічної меншини, до українців. Представники цих поколінь розуміли й рефлексували над цим.
Севастіян Сабол про себе писав: «Вихований у мадярських, а потім у москвофільських школах, колись [я] і сам був одним із таких зневірених русинів і довший час уперто задивлявся то на Будапешт, то на Москву. Щойно коли почав вглиблюватися в історію рідного народу, у його славне минуле, у його мову й культуру та прислуховуватися до биття його серця й поривів його душі, — побачив, що ми зовсім не маємо чого вважати себе менше вартісними, ніж інші народи […]. Ми, русини, є дітьми великої Київської Руси-України […] Ми також українці, як і тамті за горами в Галичині й над Дніпром, де золотоверхий Київ стоїть, і хоч називаємо себе по-старому русинами, ми ніяк не виречемося цієї традиції освяченої назви, коли назвемо себе по-новішому українцями так, як називають себе сьогодні всі давні русини […]».
Августин Волошин, греко-католицький священник, педагог, меценат, громадсько-політичний діяч, Президент Карпатської України (Public domain)
Недарма в п’єсі «Маруся Верховинка», пристосованому до вподобань закарпатського глядача аналога «Наталки Полтавки», Волошин подає слова головної героїні: «…ми русини, сини великого народу, й довіка будемо ними, хоч би ви тут десять шкіл мадярських ци москальських, ци інших поставили!». Ці ж думки найбільш чітко — як і у зверненні галицької Головної руської ради 1848 року — виражені в «Маніфесті до українського народу Підкарпаття», виданому Всепросвітянським з’їздом в Ужгороді 17 жовтня 1937 року, під яким стоїть і підпис Волошина: «Ми добровільно прилучилися до Чехословацької республіки, ми є вірними громадянами нашої демократичної держави, але в мовних і культурних справах ми були й будемо частиною великого 50-міліонового українського народу, і цієї нашої народної та культурної єдності ніколи нізащо не зречемося». Загалом у роботі з’їзду взяли участь 30 000 делегатів. Авторитет Волошина був такий великий, що мукачівський єпископ Олександр Стойка, який виражав прихильність до русофілів, публічно назвав його «батьком» народу. Це виняткове явище, бо доти на Закарпатті «батьком» називали тільки Олександра Духновича, який на схилі віку перейшов з народовських поглядів у русофільство. Після Волошина звання «батька» не носив уже ніхто. Символічно, що саме тоді старий гімн «Підкарпатські русини», авторство якого приписують Духновичу, поступився загальнонаціональному гімну «Ще не вмерла Україна». Уперше в цій ролі його виконали на Просвітянському з’їзді в Рахові 13 серпня 1938 року після вигуків «Слава Україні!».
З посиленням зазіхань сусідів, передусім нацистської Німеччини на чолі з Адольфом Гітлером та її союзниці Угорщини на чолі з Мікловшем Горті, Чехословаччина потрапила в скруту. 30 вересня 1938 року Велика Британія, Франція, Німеччина та Італія уклали Мюнхенську угоду, за якою Чехословаччина мала передати Німеччині Судетську область і стала беззахисною супроти Берліну. Уроком є невиправдані очікування тодішнього британського прем’єра «миротворця» Невілла Чемберлена, який, повернувшись із Мюнхена, оголосив перед своєю резиденцією на Даунінґ-стріт 10: «Дорогі друзі, вдруге в нашій історії британський прем’єр-міністр повернувся з Німеччини, несучи мир з честю. Я вірю, що це мир для нашого часу. Від щирого серця дякуємо. Ідіть додому й спокійно виспіться». Задобрюючи диктаторів, лідери західного світу закладали основи для Світової війни.
Мюнхенські рішення спричинили кризу в Чехословаччині, але уможливили досягнення автономії Закарпаттям. Держава була змушена стати федерацією Чехії, Словаччини й Підкарпатської Русі — Карпатської України.