Яким є продовження «Солідарності» в сучасній Польщі?
— «Солідарність» як феномен не має в сучасній Польщі продовження. Рух «Солідарність» фактично був революцією, спрямованою проти комуністичного режиму, повної диктатури. У самому серці виробництва, серед робітників, він підірвав монополію Компартії на вплив і владу. При цьому в усіх угодах з останньою діяв так, щоб уникнути безпосереднього зіткнення, кровопролиття або прямих вимог щодо повалення комунізму. «Солідарність» розуміла, що за владою ПНР стоять СРСР і радянська армія й не варто будити лихо у вигляді радянської інтервенції. Ми не хотіли, щоб у нас було, як у Чехословаччині чи Угорщині. Радянські танки були в Легніці, але до Варшави не доїхали. Вони йшли на Варшаву в 1956-му, і їх зупинили не люди, а Хрущов після розмови з Ґомулкою. «Солідарність» не вдалося втримати в безпечних рамках, яких, вочевидь, не існувало, бо для брєжнєвської команди легальне існування незалежного руху в радянському таборі було загрозою, що могла спричинити ефект доміно не тільки в країнах Варшавського блоку, а й у самому СРСР. Тому цей рух від польської влади вимагали щонайшвидше придушити.
Чому антикомуністичний польських рух було названо саме «Солідарність», а не інакше? Це випадковість?
— Чому «Солідарність», а не інакше? Тому що страйки в різних містах Польщі мали таку назву. Протести були не заради власних вимог, а щоб підтримати вимоги загальні, висунуті під час страйку корабельні в Гданську. Таке слово, як солідарність, у комуністичному лексиконі не з’являлося, хоча звучить воно досить колективістськи й цілком могло в ньому бути. Його вважали крамольним.
Читайте також: Андрюс Кубілюс: «У реальному західному світі розуміння української ситуації не дуже глибоке, а подекуди й зовсім поверхневе»
1980 року на з’їзді представників комітетів нової профспілки, котра не мала назви, стало відомо, що в назві повинно звучати «незалежні» та «самоуправні», бо так записано в Гданській угоді. Рішення тодішньої влади про порядок реєстрації нових профспілок було таким, що вони можуть організовуватися або за галузевим принципом, або за територіальним у регіонах, але не можуть об’єднатися в загальнопольську організацію. Певен, що це було зроблено за принципом «розподіляй і володарюй». Такий собі нездійсненний сон нашої влади. Цьому треба було протистояти. Радники Леха Валенси й Гданського комітету були проти загальнопольського об’єднання в унітарну профспілку, як і засновники створеного Комітету вільних профспілок. Перші боялися, що коли ми діятимемо всупереч рішенню державної влади, то це неминуче призведе до конфлікту, почасти нівелює досягнення Гданської угоди. Другі, фактично ті, хто розпочав страйк у Гданську, боялися, що із Жешува, Познані, Вроцлава, Кракова приїдуть чужі люди, яким не можна довіряти, бо де гарантії, що в них немає зв’язків із МВС? Ті ж, хто прибув до Гданська з інших міст, наполягали, що об’єднуватися треба, щоб влада не перебила всіх страйкарів поодинці.
Побачивши, що серед організаторів згаданого з’їзду існує консолідований фронт проти об’єднання, як керівник делегації з Вроцлава я взяв слово, щоб рішуче виступити проти нього. Мені це вдалося. Спочатку Ян Ольшевський, делегат із Мазовша, вказав на можливі загрози в разі, якщо ми схвалимо сценарій загальнопольської профспілки, а за ним виступив я і наголосив, що треба створити загальнопольський союз профспілок під назвою «Солідарність», аби відмежувати його від решти профспілок, тобто щоб захистити нашу тотожність. Хоч як дивно, цю ідею підтримали бурхливими оплесками. Валенса тоді за звичаєм змінив лінію своїх дій, взяв у мене з рук мікрофон і підтримав мою ідею, мовляв, треба так зробити. Через п’ять хвилин після того представники делегацій міст мали зустрітися в окремому приміщенні, щоб узгодити всі моменти реєстрації загальнопольської профспілки, яку зараз усі знають як «Солідарність».
Керівником ваших наукових дисертацій був історик Олександр Ґейштор, один із очільників відділу інформації Бюро інформації та пропаганди АК. Чому він вирішив полишити повоєнну конспірацію, а натомість зайнявся наукою та освітою? Чи була така його діяльність усвідомленою формою опору комунізму?
— Професор Ґейштор був учнем Марселя Хандельсмана, блискучого довоєнного медієвіста. Коли почалася Друга світова, йому було 23 роки. Служив артилеристом і в 1939-му дістав поранення. Після одужання пішки повернувся до Варшави й мешкав у своїй квартирі. Одразу ж вступив до Таємного університету, бо німці заборонили польські виші, а багатьох викладачів просто фізично знищили. Паралельно вступив до структур Армії Крайової: спочатку був заступником Єжи Маковецького, керівника відділу інформації Бюро інформації та пропаганди АК. Ґейштор дуже важко переживав те, що Маковецького вбили члени групи, яка була пов’язана з польським підпіллям, але діяла за наказом крайніх правих у складі керівництва АК. Значно правішої, ніж ваш «Правий сектор». Ці жорсткі націоналісти вважали, що ліберали, які керують Бюро інформації та пропаганди АК, здатні на співпрацю з росіянами, тому їх треба фізично усунути. Вони ж таки видали Марселя Хандельсмана німцям як єврея, і 1945 року він загинув у концтаборі Дора-Нордхаузен у Тюрингії. Після всього цього Ґейштор очолив відділ інформації й брав участь у розслідуванні вбивства Маковецького. Зрештою його вбивцям у конспіративному суді винесли смертний вирок, але виконати його не встигли, бо почалося Варшавське повстання. Ґейштор, на відміну від інших, знав, що воно приречене на поразку, бо не дістане жодної підтримки від союзників, росіян та англійців, які не хотіли йти наперекір Сталіну. Річ у тім, що він був тим кур’єром, який поїхав до Англії через окуповану німцями Європу, щоб дізнатися про політичний стан справ напередодні поразки Німеччини. Після візиту до Лондона він повідомив керівництву АК у Варшаві, що повстання приречене, бо розподіл Європи на зони впливу вже відбувся під час конференції в Тегерані й Польща потрапила до радянської зони.
Читайте також: Пітер Померанцев: «Коли з’являється якась нова медіа-технологія, все закінчується пеклом брехні й пропаганди»
Перебуваючи в німецькому полоні, польські офіцери міркували, вертатися до комуністичної Польщі, чи виїздити на Захід. Ґейштор вирішив повернутися. У Варшаві його покликали до керівника Бюро інформації та пропаганди АК полковника Яна Жепецького, який сказав, що Ґейштор усе ще зв’язаний присягою і що, хоча АК і розпущено, буде створена цивільна організація під назвою «Свобода і незалежність». Ґейштор очолив Бюро інформації та пропаганди цієї організації. Його старший університетський товариш Тадеуш Мантольфель порадив йому ще раз сходити до Жепецького й повідомити, що він і його університетські колеги більше не вдаватимуться до жодного виду партизанського спротиву, а займатимуться польською університетською освітою. Полковник Жепецький усвідомив слушність такого підходу до справи в тюрмі ПНР. Комуністична влада уклала з ним договір, що він виводить своїх людей із підпілля і жодному з них лиха заподіяно не буде. Єдиний, хто сидітиме в тюрмі, — він сам.
За наказом Яна Жепецького Ґейштор вивів усіх учасників із підпілля, здав документи, гроші та зброю. Після того разом із Тадеушем Мантольфелем взявся за розвиток польської вищої освіти й Академії наук. Існував своєрідний неписаний договір між комуністичною владою Польщі та університетськими інтелектуалами з АК, що їх не чіпають, дозволяють відновлювати польські університети по-своєму, бо після війни кадрів майже не лишилося, а треба було повернутися до нормального життя. Жодних гарантій не було, бо одна сторона слаба, а друга хижа, але угода справді була чинною до самісінького падіння комунізму. Тобто їм вдалося в умовах комуністичної диктатури створити щось на кшталт екологічної оази в університетах. Звичайно, довелося поступитися новітньою історією, певною мірою філософією та соціологією. Але все одно там була хоча й відносна, але свобода досліджень та університетської дидактики, які Компартія безпосередньо жорстко не контролювала. Професори Ґейштор, Майнтольфель, Кула, Хербст, тобто найвизначніші польські довоєнні історики, що створили вільний освітній простір у Польщі, були безпартійними. Справді, те, що вони зробили, дало свій результат наприкінці 1980-х років, коли Польща стала незалежною. Це був позитивістський підхід.
Тобто незалежність Польщі до 1989 року є результатом діяльності не лише профспілкового робітничого руху «Солідарність», а й польських інтелектуалів?
— У Польщі в той час, коли вона була розділена, існувало два зразки спротиву. У Королівстві Польському, тобто на теренах під владою Російської імперії, яка поводилася жорсткіше, ніж Австрія та Пруссія, спочатку було підпілля і повстання. Власне, кожне постання в ХІХ столітті погіршувало стан справ у Польщі в культурному та соціальному вимірах, не кажучи вже про людські втрати. Після поразки останнього повстання з’явився позитивістський рух, учасники якого вважали, що не варто проливати кров у безперспективних битвах, а варто тихо й поступово працювати над розвитком польської культури та економіки доти, допоки на міжнародному рівні з’явиться можливість відродження незалежної держави. Нацисти й сталінський режим, попри те що розповідають зараз, не лишали жодної можливості для позитивізму, про який я кажу. За задумом гітлерівців, польське життя мало зникнути взагалі. Після 1945 року існували гегемонія СРСР ззовні й комуністична диктатура зсередини Польщі, але умови були м’якші, лишали простір для роботи в школах, університетах, для розвитку науки тощо, чим, як я сказав вище, скористалося коло польських інтелектуалів.
Читайте також: Марк Сегал: «Україну ставимо за приклад того, як професіонали правової сфери можуть впливати на процес реформування»
Якою в згаданому вами вище позитивістському процесі була роль упорядників часопису Kultura, зокрема Єжи Ґедройця та Богдана Осадчука?
— Ґедройць і Мірошевський вийшли з армії генерала Андерса, що базувалася в СРСР, а незабаром перейшла кордон з Іраном і вирушила на захід. Воювали в Італії та Африці. Пізніше люди з цього корпусу заснували журнал Kultura, який згодом став шукати зв’язок із поляками в самій Польщі й відійшов від непримиренності польської еміграції в Лондоні, яка, на їхню думку, вимагала неможливого й через це неможливе втрачала вплив у країні. Ґедройць і Мірошевський вважали, що не слід вимагати повернення Львова та Вільнюса до складу Польщі й що потрібно підтримувати інспірації українців, білорусів і литовців до здобуття ними своєї державної незалежності. На думку Ґедройця, важливо було, щоб польського посла в Києві добре прийняла незалежна Українська держава. Незалежна Українська держава — що ж, хлопці думали далеко наперед. Незалежність України, яка має багато спільного з установкою чинних польських владних кіл, гарантує незалежність Польщі. Ґедройць розумів, що коли пострадянська Росія зжере Україну, то невідворотно повернеться на імперіалістські рейки, а це загроза для поляків. Це те, що ми бачимо сьогодні.
Богдан Осадчук у межах журналу Kultura відстоював українську справу, і ставлення до нього було доброзичливе. Згаданий часопис мав дуже потужний вплив на польську інтелігенцію, її престижну верхівку. Той «Відкритий лист до партії», який ми написали разом із Яцеком Куронем, вдалося передати за кордон. Він потрапив до журналу Kultura, і його надрукували як окрему брошуру. Так, робітники її не читали, зате читала польська інтелігенція.
Під час дискусії на цьогорічному Конгресі культури Східного партнерства у Львові ви зазначили, що в сучасних непростих перипетіях країни Східної Європи, зокрема Україна та Польща, мають звертати увагу не лише на російський авторитаризм, а й на свій внутрішній, який може прорости. Звідки береться така загроза?
— Треба мати відчуття небезпеки, бо інакше її не уникнути. Україна має боятися власного, автохтонного авторитаризму, який може з’явитися. Потяг до авторитаризму є і в поляків, і в угорців. Я кажу не про зовнішній авторитаризм, а про той, що спрямований на внутрішнє середовище. Зерно авторитаризму проросло у свідомості східноєвропейських народів через розчарування режимом ліберальної демократії та приєднання до економічних порядків західного світу. Такий порядок людям, що звикли до дуже бідного існування, але такого, що гарантовано забезпечене, здається ворожим. Це неприйняття має під собою підґрунтя. Річ у тім, що ці умови для бідних дуже важкі. У Польщі таких людей 15–20%, і на виборах вони підтримують популістську партію, фактично пост-«Солідарність». Це наслідок того, що дикий капіталізм, який ґрунтується не на державному контролі, призвів до зниження рівня соціального захисту.
———————————————————–
Кароль Модзелевський — польський історик, письменник і політичний діяч. Активіст опозиційного руху в ПНР, один із чільних ідеологів «Солідарності», який запропонував цю назву для руху спротиву. Автор багатьох досліджень середньовічної європейської історії та, зокрема, автобіографії, за яку в 2014-му отримав літературну премію «Ніка». У 1989–1991 роках — член польського Сенату.