У. Т.: У контролі над владою Владімір Путін, очевидно, спирається на тісне коло людей, які супроводжували його на шляху до влади і багатства від початку. Нинішня політика Росії може поставити під загрозу їхні активи і подальші перспективи. Як гадаєте, вони залишатимуться з Путіним до кінця, підтримуючи у всьому, чи покинуть, коли побачать, що його влада починає слабшати?
– Це ключове питання. Я вважаю, що його згода на тривале утримування під вартою Владіміра Євтушенкова (власник нафтової компанії «Башнефть» і низки інших прибуткових активів. – Ред.) та ініційований Кремлем «закон Ротенбєрґа»*, який передбачає компенсацію особам, чиї активи потрапили під західні санкції, – це сигнали від Владіміра Путіна, що він передусім дбатиме про тісне коло навколо нього, а решта буде на другому плані. Можливо, він посилає такий сигнал, бо відчуває: за певних обставин не всі залишатимуться лояльними.
У. Т.: Чи може Захід дістатися до грошей Владіміра Путіна і таким чином вплинути на його політику або послабити владу?
– Путін має владу не завдяки грошам, а завдяки доступу до всього, чого хоче від росіян. Він може підняти військо, будувати резиденції і взагалі насолоджуватися життям. І до всього того має гроші. Це було частиною його мотивації приходу до влади в першу чергу, але необов’язково інструментом, який утримує його там.
Однак, коли санкції було введено в дію, Міністерство фінансів США опублікувало на своєму сайті список усіх, хто під них підпадав. Ґєннадій Тімченко був одним із них. У заяві про підстави такого рішення було пояснення, що «Путін має інвестиції в Gunvor і може мати доступ до коштів Gunvor», компанії-нафтотрейдера Тімченка. За день до того, як Gunvor і Тімченко потрапили під санкції, останній продав свої акції шведському партнерові. Чи продав він акції Путіна також? Ми не знаємо. Але уряд США повідомляє, що президент РФ також володіє паперами цієї компанії. Що відбувається з грошима самого Путіна, не знаємо досі. Але скільки російських грошей – олігархів та путінської кліки – лежить на закордонних рахунках (на Британських Віргінських островах, у Ліхтенштейні, Швейцарії, Люксембурзі зокрема), і конкретно в цих місцях не спостерігалося банківського колапсу. Тож вони, на мою думку, дуже добре заховані. Велика частина коштів, що виводяться звідти, не повертаються до Росії, а рухаються в Гонконг чи Сінгапур. Це не так надійно, як Європа, але безпечніше, ніж Росія.
У. Т.: Ці гроші є одним зі зручних інструментів впливу РФ на економіку, а отже, і політику європейських країн. Росіян так радо приймають там тільки через рублі, газ, інвестиції в елітну нерухомість, школи і товари? Чи, може, є якісь приховані мережі, що просувають російські інтереси в європейському бізнесі, економіці та політиці?
– Треба розуміти, що будь-яка держава, особливо могутня, має спецслужби. Усі вони успішно нарощують вплив своїх країн за кордоном. РФ у цьому не унікальна. То цілий пласт роботи, і всі знають, що вона існує. Є правила, які її регулюють. Саме тому нещодавнє викрадення Росією офіцера естонської розвідки Естона Кохвера стало шоком, бо ламає ці правила.
Чиатйте також: Кризовий менеджмент по-кремлівськи
Але колись, наприклад, СРСР був основним джерелом фінансування так званого руху за мир. Його мета була така сама, як зараз Росії: поглибити розкол між Європою і США. РФ об’єктивно зацікавлена в тому, щоб Європа не визнавала лідерства Сполучених Штатів. Це видно в їхніх статтях у ЗМІ, читається у промовах Путіна.
З очевидних моментів бачимо людей на кшталт Марін Ле Пен. Більшість правих партій у Європі мають пропутінську позицію. Причина в тому, що вони принципово погоджуються з Росією у двох речах: антиамериканізмі та антимігрантських настроях, що – давайте називати все своїми іменами – мають в основі расизм. Адже ніхто не заперечуватиме проти, скажімо, іммігранта з Норвегії.
Інша проблема – росіяни фінансують рух проти фрекінгу (технологія видобування важкодоступних газу і нафти. – Ред.) в Європі. Звісно ж, не хочуть, щоб фрекінг розвивався в Україні.
Тож я не здивуюся, якщо вони є джерелом певного фінансування схожих видів діяльності. А взагалі стільки всього відбувається в публічній площині, що логічно припускати значно масштабнішу підкилимну активність.
У. Т.: Тим часом європейські політики та бізнес-спільноти постійно намагалися подружитися з Росією і таким чином зробити її демократичнішою, поспішаючи туди з інвестиціями та виробництвом. Але за всіх переваг її ринку, на яких можна збагатитися тут і зараз, вони не могли не бачити, на що поступово перетворюється ця країна… Зрозуміло, їм байдужа загроза з боку РФ для її сусідів, але ж рано чи пізно Москва стала б у тому чи тому вигляді небезпечною і для них самих? Як-от зараз…
– Тут мені згадується цікава конференція, що відбувалася 1981 року перед запровадженням воєнного стану в Польщі. Там були представники Deutsche Bank. Я була цим шокована (хоча сьогодні мене таке вже не дивує) – наскільки вони переймалися виключно перспективою повернення їм польських боргів. Їм було байдуже, як там репресували робітників, і вони підтримали б запровадження воєнного стану, аби тільки одержати свій прибуток.
Читайте також: У тилу Європи спокій
Якщо оцінювати реакцію лондонського Сіті або Люксембургу на те, що робить Росія, то вони підтримуватимуть будь-які санкції проти фізичних осіб, але не проти інституцій, котрі заливають західні банки своїми грішми. Їм потрібна комісія за обслуговування цих сум. І вони заробляли на цьому ще з 1990-х, усі ці роки, впродовж яких ми вдавали, ніби в Росії демократія.
Тепер, після понад 20 років таких інвестицій, у РФ досі немає верховенства права, тож олігархи й можновладці грабують економіку. І всі ці гроші течуть до Європи, де є верховенство права, яке їх і захищає. Тому не в наших інтересах, аби в Росії були прозоріші банківські процедури і було видно, які кошти є результатом відмивання незаконних прибутків. Адже це означатиме зменшення доходів (для західних фінустанов. – Ред.).
У. Т.: Чи можуть усі ці чинники створити ситуацію, коли ЄС буде фрагментований, а Росія дедалі сильніша?
– Мені чітко зрозуміло одне: якщо Україні вдасться провести низку прозорих парламентських та президентських виборів і запровадити ефективні антикорупційні закони, це послужить величезним стимулом для громадського суспільства у Росії. Отож її влада й робить усе, аби цьому запобігти. Це, з одного боку, чудова перспектива для України, а з другого – величезний тягар.
А ЄС і НАТО залишатимуться об’єднаними. Вони впадуть останні, навіть якщо для цього треба буде пожертвувати Україною. Дуже шкода, але, думаю, така реальність.
У. Т.: Які європейські країни найбільш сприйнятливі до російського впливу?
– Сербія, де Владімір Путін бере участь у великому військовому параді на шляху до саміту в Мілані (сербська влада перенесла парад до дня звільнення Белграда від німецьких окупантів на чотири дні раніше, аби вписатись у графік закордонної поїздки російського президента. – Ред.). Там може бути спроба укласти угоду про зону вільної торгівлі. Таким чином можна поновити маршрути контрабанди, створені Милошевичем, через які європейські товари потрапляли б до Росії через Сербію. Наступна в переліку Болгарія, потім – Угорщина. У Чорногорії 40% нерухомості належить росіянам. За фактом, це країни, цілком залежні від енергоносіїв РФ.
Читайте також: Погляд на Україну із Празького града
А якщо говорити про старих членів ЄС, то для Росії важливий банківський сектор Люксембургу, а вона для нього. Ліхтенштейн підтримує рівень життя свого населення за рахунок м’якого банківського регулювання. Британія і Німеччина більше протистоять Росії. У Франції – кораблі Mistral. Італія без Берлусконі активніше намагається опиратися Москві, й це хороший крок. Він пов’язаний із бажанням політиків постберлусконівської доби продемонструвати, що вони не в кишені Кремля.
Мені здається, що Девідові Кемерону й Анґелі Меркель непросто: треба вести за собою весь ЄС. Очевидно, що вони чують заклики до суворої політики стосовно Росії від країн Балтії та Польщі, але мають зробити так, щоб за ними пішли й інші. Інакше ЄС буде підірвано як організацію.
У. Т.: А хто в Європі зараз найнадійніший союзник США в боротьбі з агресією Росії?
– Безперечно, Британія. Сполучені Штати очолили коаліцію для боротьби з «ІДІЛ» у Сирії та Іраку, тож залежать від її підтримки. Відтак Вашингтон навряд чи надто тиснутиме на Європу в українському питанні, якщо йому вдасться домогтися від європейських союзників свого стосовно Близького Сходу.