Одного зимового дня по обіді колона з понад десятка позашляховиків на британських номерах перетинає український кордон. Автівки щедро завантажені всілякими пакунками, а за кермом переважно чоловіки чи жінки пенсійного віку. Позаду 1300 миль дороги, майже 2100 кілометрів по-нашому, але це ще не все. Наразі колона прямує до Львова, проте це місто не її кінцевий пункт. Через кілька днів вона поїде далі — аж на Сумщину, де на неї вже давно з нетерпінням чекають.
Не складно здогадатися, що автівки призначені для військовиків. Кілька останніх років це чи не найпоширеніший вид транспорту, який ввозять в Україну. Іноді здається, що до нас із Європи вже вивезли все, що хоча б якось підпадає під категорію позашляховиків. Проте хто шукає, той все ще знаходить непогані варіанти.
Без цих машин на фронті було б украй сутужно. Пікапами евакуюють поранених, підвозять БК, з них працюють, та й на позашляховиках просто пересуваються по прифронтовій території, де дороги вщент розбиті.
Поки триває війна достатньо цих машин Україні не буде ніколи, їх завжди потребуватимуть, їх постійно приганятимуть. Лишень такі автопоїзди на наших дорогах побачиш не надто часто. Зазвичай женуть усього кілька машин, а тут ціла місія з Туманного Альбіону.
Для MedivactruckstoUkraine, групи друзів-однодумців з Британії, це вже восьма поїздка в Україну. За два останні роки вони придбали й перегнали нашим захисникам 53 пікапи, санітарну машину та квадроцикл. Але автомобілі не їдуть порожні. Їх під зав’язку запаковують допомогою. На кожну машину припадає подарунків на €10 000. Це максимум, який можна ввезти на авто по звичайній декларації з Великої Британії в Європу.
«Допомогу закупляють і везуть уже під конкретні потреби, — каже Олег Найда, один з кількох українців — членів команди MedivactruckstoUkraine. — Люди звертаються, замовляють — і веземо. У нас немає чужих чи своїх, ми всім раді».
Скажімо, цього разу до львівського військового шпиталю волонтери привезли дороге обладнання для ультразвукового обстеження сітківки ока від британського виробника Keeler, яке замовили медики. Солдатам на передову закупили завжди потрібні турнікети. Але не будь-які, а найкращі, бо «кожен турнікет може врятувати життя, тому це хороша інвестиція». Привезли Celox, спальні мішки, рюкзаки, носилки, генератори тощо. Уже під час поїздки отримали замовлення й купили дві великі батареї для польового госпіталю.
Гроші на всю цю допомогу беруть із власних кишень і шукають з-поміж друзів і родичів. Кошти збирають ті, хто їде в наступну подорож в Україну. Ця людина чи родина має подбати про потрібну суму на машину, її ремонт та її наповнення. Зібрані гроші йдуть у спільну касу, і вже з неї закуповують усе потрібне. Коли є бажання, автомобіль можна пожертвувати свій. Багато хто так і робить. Ще й особисто переганяє в Україну. До речі, сама подорож — пальне, готелі, харчування в дорозі — також оплачують з власної кишені водій та його напарник.
«Ідея про допомогу українській армії виникла в англійському подкасті, який створила Daily Telegraph — одна з наших газет. Цей подкаст називається Ukraine the Latest, — розповідає Пол Парсонс — організатор MedivactruckstoUkraine. — Його транслюють щодня з початку повномасштабного вторгнення, і це дуже хороше джерело інформації про Україну й війну».
Пол — колишній юрист, уже 10 років як на пенсії. Мешкає з дружиною в старовинному мальовничому маєтку в Нортгемптонширі. Має четверо дітей і стільки ж онуків. Каже, що після вторгнення в Україну 2014 року люди на Заході мали тільки обмежене уявлення чи інтерес до того, що відбувається. І лише після повномасштабного вторгнення 2022-го, громадську уяву, зокрема й у Сполученому Королівстві, вразив масштаб того, що робила Росія.
«Моя початкова ідея полягала не в тому, щоб допомогти українській армії, — каже Пол, — а в тому, щоб зробити щось, щоб допомогти Україні, але я не знав, що саме». Одного разу чоловік дізнався з подкасту, як британські фермери допомагають пікапами українській армії, які потім використовують як бойові або медичні машини. «Це надихнуло мене. Мені вдалося зібрати гроші. Я знав, що зможу це зробити, маючи досить велику кількість контактів у Сполученому Королівстві. І я знав, що зможу їздити й запрошувати друзів до України. Але чого в нас тоді не було, так це контактів в Україні. Ці контакти ми встановили через одну з місцевих церков в окрузі, де живемо».
У першу подорож в Україну Пол Парсонс поїхав з Олегом Найдою в лютому 2023-го. Олег натоді вже ганяв з Британії автівки для ЗСУ. Маючи бронь від війська, як багатодітний батько, міг вільно перетинати кордон. Тоді чоловіки пригнали дві машини напхом напхані допомогою.
«Ключовим у тій поїздці стало відвідання Бучі», — згадує Олег. Із часу окупації минув майже рік, страшні сліди злочинів трохи затерлись, проте побачене й почуте там усе ж дуже зачепило Пола. Олег каже, що той наче зрозумів тоді: це історія, на яку він може якось впливати, допомагаючи. Відтоді робота помітно активізувалася. До наступної подорожі Пол залучив своїх друзів, потім друзів друзів, знайомих… З кожним разом товариство лише зростає, охочих допомагати Україні, яка воює, стає дедалі більше. Історія, яка почалася з автомобілів, помалу переросла у своєрідне паломництво.
Що примітно, більшість волонтерів — це люди пенсійного віку, переважно 65 плюс. Чимало з них колишні офіцери британської армії.
Вони кажуть: коли після Другої світової війни служили в армії, то їх готували до того, що вони колись воюватимуть з Росією. Але так склалося, що ця робота випала українцям, тому хочуть якось допомогти нам у цій нелегкій війні.
У Львові британці гостюють кілька днів. Проте їхня програма не містить огляду визначних пам’яток міста, на це зовсім немає часу. Нескінченна серія зустрічей з волонтерами, роздача привезеної допомоги, відвідування госпіталів, реабілітаційних і ветеранських центрів, цвинтаря на Марсовому полі…
«Ми були шоковані, коли побачили, наскільки розширилося військове кладовище із часу нашого останнього візиту у вересні, — напишуть британці у своєму звіті по приїзді, — аж 60 нових могил з грудня… Для тих, хто звик відвідувати військові могили Першої чи Другої світової війни, це зовсім інший досвід. Юнацькі усміхнені фотографії загиблих, багато з яких ровесники або молодші за наших дітей, дивляться у відповідь».
«Їм важливий контакт з людьми, — пояснює Олег, — і розуміння загальної картини, як це все відбувається в суспільстві. Дуже важливе також живе спілкування із солдатами. Коли вони збирають гроші, завжди декларують, що самі це довозять. Що це потрапить у правильні руки». Навіть такі здавалось би дрібниці, як процес плетіння волонтерами сіток, британцям дуже цікаво побачити. Бо це показує опір цілого суспільства. Вони дуже захоплюються людьми, які просто виконують роботу. Можливо, не маючи достатньо фінансів, ці люди роблять, що можуть, щоб допомогти армії.
Спочатку багато друзів Пола говорили, що він їде тільки до Львова й насправді не знає, хто це отримує. «Україна корумпована й те, що ти там довозиш, ніколи не потрапить туди, куди треба». Тому Пол хотів особисто поїхати на Схід, щоб усе побачити на власні очі. Друга поїздка, яку організувала спеціально для нього волонтерка Іра Вовк, була вже вздовж лінії фронту: Харків, Дніпро, Херсон… «Пол бачив ці роздачі автомобілів, спілкувався, — каже Олег, — йому важливе це живе спілкування, контакти. Він дуже хоче мати прямий зв’язок із солдатами. Вони йому скидають відео, як працює його машина, як в окопі використовують його екофлоу, і Пола це дуже тішить та мотивує».
На запитання, навіщо він це робить, Пол Парсонс відповідає: «Було майже неможливо повірити, що у XXI столітті в Європі йде відкрита війна, це здавалося таким жахливим проявом протистояння зла і добра, що залишатись осторонь стало неможливо».
Чоловік називає війну, яку розв’язала РФ проти нашої країни, відхиленням, і переконаний, «що Росію треба перемогти, а Україні надати суверенітет над усією її територією». Каже, що більшість населення Сполученого Королівства підтримує Україну. Це стосується як політиків, так і простих британців.
Варто зазначити, що місія MedivactruckstoUkraine не поодинока в Британії. Таких груп друзів-однодумців на Туманному Альбіоні щонайменше десяток, а може, і куди більше. Вони регулярно надсилають каравани допомоги в Україну, і це своєрідний феномен. У жодній країні Західної Європи немає чогось подібного. До того ж ідеться не про українські емігрантські групи, які прагнуть допомогти рідній країні, а саме про британців, які в співпраці з українцями допомагають ЗСУ в неймовірних масштабах.
Навіщо вони це роблять і чому так перейнялися нами, пояснити непросто. У кожного своя мотивація. Хтось допомагає, бо вважає, що це правильно, бо ми на правильній стороні. Хтось закладає в це якийсь геополітичний підтекст. Когось просто тригерять нинішні події, прямо асоціюючись із тим, що сталось у Європі століття тому й призвело до початку Другої світової війни.
Фраза, яку приписують колишньому прем’єр-міністру Великої Британії Вінстону Черчиллю, «Фашисти майбутнього називатимуть себе антифашистами» сьогодні вельми популярна серед британців.
«За 2,5 року життя в Британії я зрозумів, що основна цінність цієї країни не архітектура, не культура, не природа, хоча це в них все дуже класне, а суспільство, — каже Олег Найда, — їхні цінності, які вони культивують. Вони, власне, і є причиною того, що від них йде так багато допомоги. Не тільки на державному рівні, а й на людському. Це відчуття правди, відчуття справедливості та свободи. Хоча це дивно звучить, бо ми знаємо, що Британія — це теж імперія в минулому. Але я сказав би, що вони дуже вчасно трансформувалися. Мабуть, найшвидше з усіх імперій. А ще британці не знають, що таке рабське життя. Вони не були поневолені. І це їм дало змогу розвивати, власне, оці цінності. Тому що коли ти в неволі, тобі вказують, що робити, а коли вільний, ти вирішуєш це сам».
Єдиним місцем у Києві, яке відвідали британці дорогою на Схід, стала меморіальна стіна загиблим українським воїнам біля Михайлівського золотоверхого монастиря. Кульмінацією ж експедиції були Суми. Там передали автомобілі солдатам кількох українських бригад, які працюють на курському напрямку, а також бойовим медикам, які евакуюють поранених.
Хоча ні. Кульмінацією стане ночівля за 30 км від лінії фронту в морських піхотинців 36 бригади. Ця ніч особливо запам’ятається підданим його королівської величності. Але не постійною канонадою на горизонті чи роботою зеніток, а своєю душевністю. «Вони віддають нам свої лежаки, готують частування з українського борщу, смаженої картоплі й домашніх ковбас, — напише згодом у звіті літописець експедиції. — Вони говорять нам про свою рішучість, попри все».
Під час своєї експедиції британці привезли в Україну 12 пікапів, один Volkswagen Passat і допомоги на 100 000 фунтів стерлінгів. Та це ще не все. «Ми надаємо матеріальну допомогу, але є і нематеріальна, — каже Пол Парсонс. — Українці відчувають себе значною мірою покинутими Заходом — особливо сьогодні. Той факт, що ми й багато інших людей приїжджають, дає їм відчуття, що вони не забуті. З розмов із рядовими солдатами й молодшими офіцерами я відчуваю, що вони не хочуть відмовлятися від того, за що боролися, немає шансів, що українці погодяться на несправедливий мир без безпеки. І якщо цього не вдасться добитися, боюся, війна триватиме ще деякий час. Я майже переконаний, що наша допомога буде потрібна».