Організації, яка формально була ліквідована у лютому 1922 року, проте реально існує й сьогодні; організації, яка стала однією з головних опор та уособлень більшовицької влади; організації, яка за час свого існування зуміла знищити мільйонів й мільйони безневинних жертв, і при цьому до сьогодні не засуджена міжнародними трибуналами як злочинна структура.
Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією та саботажем… Озброєний загін партії більшовиків… Караючий меч диктатури пролетаріату… Когорта лицарів революції з гарячими серцями, чистими руками і холодними розумами… Кожен комуніст має бути чекістом… Так звалася офіційно ВЧК і так говорили про неї лідери більшовицької партії. На сторінках газет, журналів і книжок. А між собою – зовсім інакше. Так, Ніколай Бухарін – ще не минуло й року після створення ВЧК – пропонував цю «контору» взагалі ліквідувати, мотивуючи це «сваволею організації, нашпигованої злочинцями, садистами і розкладеними елементами люмпен-пролетаріату». Але Ленін, Сталін, Троцький і Свердлов відстояли ВЧК.
Ба більше: до річниці створення організації ЦК РКП(б) зробив чекістам щедрий подарунок, ухваливши постанову, в якій, зокрема, говорилося: «На сторінках партійної та радянської преси не може мати місце злісна критика радянських установ, як це мало місце в деяких статтях про діяльність ВЧК, роботи якої протікають в особливо важких умовах». А Бухаріну за його відхилення від «генеральної лінії» чекісти помстяться, арештовуючи 1937 року колишнього «улюбленця партії», щоб через рік відправити його в розстрільний підвал.
Читайте також: Більшовицька навала
ВЧК-ҐПУ-ОҐПУ-НКВД-НКҐБ-МҐБ-МВД-КҐБ-МБ-ФСК-ФСБ… Змінювалися назви, залишалася суть: машина для здійснення державного терору, часом – масового, часом – вибіркового. Ну, а розвідка-контррозвідка – це були побічні функції, здійснювані далеко не найкращим чином, попри величезний штат організації (за Юрія Андропова, очільника КҐБ у 1967-82 роках, він сягнув ледь не півмільйона). У свої кращі часи «органи» мали у своєму підпорядкуванні не лише прикордонників, а й мотострілецькі дивізії та високомобільний спецназ. Всі військово-політичні авантюри, здійснювані радянським керівництвом у ХХ столітті на просторах від Чилі до Ефіопії, всі спроби ззовні підпалити вогнища революції, всі ліворадикальні терористичні рухи пов’язані з активною діяльністю «славетних чекістів». І наповнення ҐУЛАҐу мільйонами в’язнів, і полювання за інакодумцями у 1960-80-х, і прокрустове ложе цензури, в якому гибіла культура за СРСР, і знищення знакових політемігрантів – все це справа «озброєного загону партії».
У свою чергу, належним чином «профілактовані» діячі радянської культури наввипередки оспівували «людей з чистою совістю». У створеній 1937 року хвалебній пісні про товариша Єжова и «Ежовы руковицы» були рядки:
«Но недаром лучшие чекисты Боевые носят ордена».
Так, носили, цим самим девальвуючи солдатську звитягу на полі бою. Втім, партійне керівництво періодично проводило своєрідні «ротації» особового складу «компетентних органів»: з 1936 по 1954 роки неодмінною складовою таких «ротацій» були розстріли тих, кого нещодавно оспівували і кому щедро роздавали ордени; потім, часи «відлиги», «застою» й «перебудови» зміна кадрів, у тому числі й у верхівці Луб’янського відомства, закінчувалася або відставками, або – у деяких випадках – самогубствами.
Відставка відставкою, але в середовищі штатних і нештатних співробітників «органів» ще у 1930-ті роки народився афоризм: «Колишніх чекістів не буває». Насправді, звичайно, бувають, як-от вбивця Степана Бандери та Лева Ребета Богдан Сташинський, який розкаявся у скоєному і здався німецькому правосуддю, чи Олег Калугін, який наприкінці 1980-х став народним депутатом СРСР та членом руху «Демократична Росія» і якого нинішня влада Росії заочно засудила на 15 років ув’язнення за «зраду батьківщини». Проте сотні тисяч відставних офіцерів КҐБ й – особливо – законспірованих сексотів сьогодні активно працюють на Луб’янку і Кремль, проживаючи в десятках країн Європи, Азії та Америки. Генерал-лейтенант Олександр Скіпальський, котрий свого часу дослужився до полковника КҐБ, у 2006 році (за «найбільш українського президента» Ющенка) попереджав, що російські спецслужби майже повністю контролюють парламент, уряд і військо України. Слова генерала були почуті: через рік після цього Ющенко звільнив Скіпальського з посади заступника голови СБУ. Що ж говорити про сьогодення…
І при тому, що радянські «органи» знищували невинних людей загалом аж ніяк не менш інтенсивно, ніж нацистські, що більшовицькі спецслужби за кількістю відправлених на той світ або у концтабори євреїв – як переконаних сіоністів, так й абсолютно аполітичних людей – впевнено посідають друге місце після гітлерівських, ставлення на демократичному Заході до цих «органів» примирливо-поблажливе. Ніхто із західних лідерів не дорікає підполковнику КҐБ Путіну, що той пишається своєю колишньою службою і регулярно підіймає келихи за «чекістську доблесть» і не дорікає Росії, що в ній 20 грудня є офіційним святом – Днем працівника органів держбезпеки. І ніхто не дорікає, що в нинішній Росії вже фактично – завдяки зусиллям влади – відбулася суспільна реабілітація радянських спецслужб, за масштабами здійснених ними гекатомб нічим не кращих за разом узяті СС, СД і Ґестапо. Невже ж хтось сподівається, що «збройний загін партії» сам добровільно складе зброю і покається у своїх злочинах проти людства та людяності?