Нагадаймо, у ніч із 4 на 5 липня 2014 року загін Стрєлкова-Ґіркіна двома колонами почав прориватися зі Слов’янська в напрямку Донецька через блокпости Збройних сил та Національної гвардії України. За твердженням солдатів, які розбили другу колону російських терористів та сепаратистів, про можливість прориву вони знали заздалегідь і відповідно готувалися до нього. Інакше кажучи, випускати супротивника зі Слов’янська вони не збиралися.
Проте основна колона російських терористів і сепаратистів прорвалася через блокпост Національної гвардії України (точніше, підрозділ, сформований з учасників Майдану) практично без бою. Як це сталося? Чому не були зорганізовані другий і третій ешелони оборони (чи вони існували, але не вступили в бій)? На ці запитання досі ніхто не дав відповіді.
З’явилася версія, що сепаратисти й терористи покинули місто буцімто в результаті якихось «договорняків» поміж Києвом і Москвою (або, умовно, «олігархами»). Цікаво, що вона знайшла своїх прибічників по обидва боки фронту.
Сам Стрєлков, досить красномовний в інтернеті, пояснював відхід зі Слов’янська тим, що українські війська «різали по живому» його комунікації й нарешті взяли в цілковите оточення. Продовження боротьби в Слов’янську означало б пастку, у якій опинилися б як «ополченці», так і мирні мешканці.
Читайте також: «Сепаратизм» як універсальне заспокійливе
Звернімося до позиції інших лідерів сепаратистів про слов’янські події та участь у них росіян. Надвечір 4 липня 2014 року, напередодні прориву Стрєлкова, «лідер Новоросії» Олег Царьов дав коментар російським ЗМІ про те, що відбувається. Зокрема, він заявив:
«То, что мы фактически перестали получать гуманитарную помощь от России, а также неделю не видели ни одного русского солдата-добровольца — не заслуга хунты, а следствие непоследовательных действий нашего защитника — Кремля. Владимир Путин фактически перестал выполнять свои обещания, данные народу Донбасса. Нам не нужны танки и беспилотники, нам нужны воины, которые защитят мирных жителей от киевских агрессоров. Нам нужна вся мощь российской армии. Я все еще искренне верю и надеюсь, что президент Путин не тот, кем его считают в Украине. Если и дальше нам будут поставлять танки и копеечную помощь, ДНР и Луганск падут под натиском «фашистских сил». Владимир Путин должен отстоять Донбасс, иначе с позором потеряет Россию! Владимир Владимирович обещал мне, Виктору Федоровичу и народу Украины, что защитит. Мы этой защиты не видим, сейчас нас бросили наедине с военной угрозой. Нам нужны войска из России, мы не можем сражаться той горсткой малолеток, офицеров запаса и, простите, уголовников, которые продадут в любой момент за гроши».
Своїм повним відчаю коментарем Царьов підтвердив участь російських добровольців та військової техніки (на той час щонайменше 120 одиниць) у збройному протистоянні з українськими військами на території Донбасу.
Тільки-но Стрєлков прибув до Донецька, між ним і Царьовим стався конфлікт. Згідно з повідомленнями журналістів із самого Донецька останній був обурений відходом зі Слов’янська й погрожував Стрєлкову тим, що з нього ще спитають про гроші, які дали на оборону міста.
Інший «герой» тих подій Бєзлєр, командир загону російських терористів і сепаратистів у Горлівці, кілька місяців тому в мережі заявив, що буцімто Стрєлков, покидаючи Слов’янськ, наказав йому відступити й зі своїх позицій. Але той не виконав наказу, а, навпаки, підірвав мости, замінував дороги й зайняв ще жорсткішу оборону навколо Горлівки. Крім того, з тієї миті Бєзлєр зі своєю «Русской православной армией» (що, як зараз стало відомо, складалася переважно з росіян, зокрема фашистів-баркашовців) узагалі відмовився мати будь-які справи зі Стрєлковим.
Наприкінці червня 2016 року в інтернеті з’явилися свідчення одного з найближчих соратників Стрєлкова-Ґіркіна — командира бригади «Призрак» Анатолія Мозгового, який торік був ліквідований російськими спецслужбами (з різних причин, передусім через відмову визнавати зверхність Плотницького та Захарченка). Наближені до Мозгового особи оприлюднили його окремі думки з різних питань, які він вносив до записничка. Загиблий командир бойовиків під час війни не раз бував у Росії та залишив цікаві свідчення про роль офіційної Москви в збройному конфлікті на Донбасі:
«В Кремле делают вид, что не при делах, скромно умалчивая о своей роли в украинских событиях. Однако там сделали все, чтобы эта война разгорелась.
Читайте також: "…Я ніколи маму не побачу". Сповідь сепаратиста
Не препятствовали госперевороту, ссылаясь на то, что это внутреннее дело Украины. Но забыли про это, когда брали Крым. Не ввели войска для защиты населения Донбасса. Но послали вооруженные отряды в Славянск, Луганск и Донецк.
Обещали военную помощь. Но цедили так, чтобы нельзя было победить. В августе, наконец, ввели войска, но не дали им наступать.
Провозглашали Новороссию от Луганска до Одессы, а позволили удержать лишь две области. Но и от них половину оставили противнику, а оставшийся огрызок поделили на ДНР и ЛНР, чтобы русские и здесь не могли объединиться и не стали самостоятельной силой».
У пошуку ворожих ДРГ. Чутки про велику кількість бойовиків, що залишились у місті, не підтвердилися
Слов’янськ Мозговий вважав пасткою для «русских пассионариев, съехавшихся со всей России и Украины». І висловлював думку, що там їх мали знищити відповідно до «змови єврейських олігархів» (яких командир сепаратистів перед смертю називав винними у всьому, що сталося в Україні). Але ж Стрєлков, як вважав загиблий, розкусив цей план і врятував більшість своїх людей.
Таким чином, серед сепаратистів немає одностайності в оцінці добровільного відходу російсько-сепаратистського загону Стрєлкова зі Слов’янська.
Якщо прискіпливо подивитися на події під Слов’янськом 4–5 липня 2014 року очима української сторони, то вони нагадують театральну виставу з певним сценарієм.
7 червня 2014-го Україна нарешті отримала легітимного керівника в особі обраного президента Петра Порошенка, у передвиборчій програмі якого була обіцянка закінчити АТО за кілька тижнів. Незабаром він оголосив одностороннє перемир’я, якого терористи та сепаратисти не дотримували. Після нього мала бути проведена воєнна операція, суть котрої полягала в блокуванні військами українсько-російського кордону та оточенні великих міст Донбасу, у яких перебували загони супротивника. Згідно з цим планом Слов’янськ мали оточити першим.
3 липня було звільнено без поважних причин в. о. міністра оборони України генерала Михайла Коваля й призначено на його місце начальника Управління державної охорони Валерія Гелетея. Того самого дня начальником Генерального штабу Збройних сил України та першим заступником керівника Антитерористичного центру став Віктор Муженко.
Читайте також: Денис Казанський: Війна на Сході є такою ж громадянською, як війна між радянською армією та РОА
Станом на 4 липня в Краматорську (у штабі АТО) перебували весь вищий український генералітет і великий десант політиків та журналістів із Києва — так, немов вони зібралися в очікуванні якоїсь значущої події. На ранок 5 липня було заплановано вручення державних нагород українським десантникам, які відзначилися в попередніх подіях. Урочистості, у яких брали участь Гелетей і Муженко, відбулися за графіком. А потім генералітет і журналісти відбули «на екскурсію» на місце знищення однієї з колон Стрєлкова та до Слов’янська, де спеціально для преси влаштували постановочне фотографування з новим міністром оборони Валерієм Гелетеєм, який піднімає державний прапор на міській щоглі.
«Их там нет». У міськраді Слов'янська знайшли чимало російської зброї
Тим часом уціліла основна колона російських терористів і сепаратистів та приєднані до неї недобитки іншої частини спокійно проїхали до Донецька. Генерала Муженка та інших воєначальників традиційно звинувачують у тому, що вони не наважилися знищити ту колону. У публікаціях про ті події навіть згадують про якогось льотчика, який у штабі АТО обіцяв, що спалить усю її напалмом, аби лише дозволили йому злетіти.
Уявімо собі, якби хтось із наших посадовців віддав наказ знищити колону. І літаки (або гелікоптери) вирушили б на бойове завдання. Навіть коли припустити, що льотчики — вправні стрільці, уразити колону, котра рухається на великій швидкості трасою, де чимало цивільного автотранспорту (який створює перешкоди в наведені зброї), надзвичайно важко. Жертви серед мирних мешканців неминучі, а результативність стрільби дуже низька. Однак вправність авіаційних екіпажів на початок липня 2014 року була більш ніж сумнівною. Про це красномовно свідчать приклади використання штурмової авіації під час літньої кампанії 2014 року. Отож, навіть якби було віддано наказ знищити колону сепаратистів і терористів із повітря, у той конкретний момент вона, найімовірніше, просто промазала б. Напевно, саме ця обставина відіграла вирішальну роль у тому, що проти колони ворога не була застосована авіація.
Українська преса трактувала звільнення Слов’янська, а слідом за ним Краматорська й Артемівська як значущу перемогу, що дає надії на швидке завершення АТО. Водночас на телеканали потрапили кадри з аматорських відеокамер із військовою технікою стрєлковців, яка без будь-яких перешкод прямує до Донецька.
Лідер бойовиків Стрєлков обіцяв, що невдовзі поверне Слов’янськ та інші території. Якби він не був знятий за наполяганнями російської сторони з посади командувача, то, напевно, після Іловайська виконав би свою обіцянку.
Але сталося інакше: Слов’янськ залишився українським і, попри всі «але», є символом перемоги.