Нинішні політичні діячі – носії засад і настанов корумпованої української політики, якою вона є протягом останніх 20 років: залаштункові домовленості, корисливі компроміси, тактичні зради й здачі, перехід на бік іншої коаліції тощо. Ніколи ця політика не передбачала боротьби не на життя, а на смерть, коли не можна домовитися, а можна або перемогти, або загинути. Тому політичні діячі такого штибу не здатні тримати удар, протистояти шаленому політично-інформаційному тиску, раціонально ставитися до пропагандистських спецоперацій супротивника, відкидати шантаж і вперто робити своє.
Усі ці особливості яскраво проявляються в нинішній антитерористичній операції в Луганській і Донецькій областях. Коли тепер кремлівська агентура у Верховній Раді одноголосно вимагає припинити АТО, влада, незважаючи на очевидну сутність таких волань, помітно вагається, демонструючи невпевненість і надихаючи нею деструктивні сили. Адже «кремлівці» з числа регіоналів і комуністів чудово розуміють, що озброєні Москвою терористи й диверсанти аж ніяк не є «мирним населенням, що має іншу думку».
Припинення АТО не змусить їх скласти зброю, а тільки дасть змогу відпочити, перегрупуватися, отримати нові бойові ресурси з Російської Федерації і розпочати посилений наступ на Україну. Керівництво держави не може цього не розуміти, проте чомусь ведеться на нахабно-лицемірні істерики ПР і КПУ, які своєю публічною позицією наочно засвідчили, що перебувають насправді в одному політичному човні з терористами, диверсантами й сепаратистами.
У Києві ще наївно вважають, що «контрольний пакет» подій на Донбасі в руках Ахметова, Єфремова та інших, однак це вже не так. Тамтешні олігархи грали з промосковськими настроями у своєму регіоні й зрештою догралися, втративши цей «пакет» на користь Кремля. Фактично сьогодні на Донбасі відбувається війна РФ проти України руками як російських спецпідрозділів, так і тамтешньої промосковської п’ятої колони. Місцеві олігархи лише активно вдають, що все залежить від них, і заповзято торгуються, вимагаючи «почути Донбас», себто їх. Рінат Ахметов уже не є неподільним володарем регіону, тепер йому треба частково поступитися владою з польовими командирами, якими дистанційно керує Кремль.
Читайте також: Меморандум колаборантів
Якщо київська влада капітулює перед тими олігархами, це зовсім не гарантує стабілізації регіону. Кажуть, що й тривале вичікування офіційного Києва з АТО було пов’язане із надіями домовитися з Ахметовим.
Але чомусь ніхто не прагне домовитися і діяти спільно з проукраїнською більшістю (за всіма опитуваннями, понад 70% населення) Донбасу, якій необхідно допомагати, у разі потреби озброїти, надавши таким чином можливість захистити себе від терористів і диверсантів. Вести переговори з антиукраїнськими силами та ігнорувати проукраїнські – це дуже прикра традиція не лише нинішньої центральної влади.
Терористів підтримує меншість жителів Донбасу, а активно, зі зброєю, – взагалі мізерний відсоток. Інша річ, що з ними інтенсивно працює Москва, забезпечуючи всю необхідну підтримку, а Київ інертно ставиться до своєї більшості. Саме тому меншість виявляється сильнішою від більшості. Або, як пишуть деякі українські інтелектуали, є «пасіонарною». У Донецьку й Луганську тисячі неозброєних людей, стаючи жертвами звірячого побиття, не раз виходили на демонстрації в ім’я єдиної соборної України. Яка вже може бути більша «пасіонарність»? Її немає у чинній владі в Києві, й це головна проблема.
А таку антиукраїнську меншість, як на Донбасі (15–20% населення), Москва знайде в переважній частині областей України. Чи не означає це, що нам доведеться здати все, крім Галичини, де українофобів не більше ніж 5% жителів? Однак на що тоді може розраховувати влада, якщо підтримка навіть 70% населення не видається їй комфортною?
Те, що зараз відбувається на Сході, є розплатою за здачу Криму без єдиного патрона. Якби Путін мав бодай якісь проблеми на півострові, він замислився б щодо небезпек подальшої експансії, а поки що його страшенно надихає легкий і дешевий кримський успіх.
Читайте також: Донбас повертається у Дике поле
Як сказав російський історик-емігрант Юрій Фельштінскій: «Події у Східній Україні – безпосередній результат здачі Криму без бою. Кримська капітуляція – це державна зрада, яку, впевнений, український уряд ще розслідуватиме. Якби Україна відстоювала Крим зі зброєю в руках, він усе одно відійшов би до Росії… Але «повстання» у Східній Україні не почалися б».
Капітуляція стала заохоченням для агресора, і розпочався ефект доміно. Про наслідки втрати АРК для України автор писав ще на початку 1990-х років. Але хто все те читав? А тепер усе відбувається за давно відомою схемою аж до заяви угорського прем’єра Орбана про особливі права угорців Закарпаття. І не факт, що Орбан залишиться самотнім у таких вимогах.
Віддати Донбас – означає заохотити Путіна перенести донбаський сценарій на терени Харківської, Одеської, Миколаївської областей, а далі скрізь. Хіба на тих землях Москва не знайде необхідної кількості бомжів, наркоманів, алкоголіків, вуличних хуліганів та ідейних українофобів, щоб дати їм $500 та автомат? А кадрові офіцери ГРУ, СЗР і ФСБ усе це організують і структурують. Відповідна кількість згаданої вище публіки знайдеться і в Києві.
Антиукраїнські сили є в усіх регіонах України, тому їх важко поділити на «чисті» й «нечисті». Багато залежить від спроможності керівництва держави. Найстрашнішим для нашої країни є капітулянтство влади і, що вельми прикро, певної частини україномовної інтелігенції, яка вже давно плекає ідею здачі РФ (сподіваючись відкупитися від російського імперіалізму) «неповноцінних» регіонів.
Дехто навіть висуває план побудувати на західному кордоні Донецької та Луганської областей могутній прикордонний мур за прикладом Ізраїлю і палестинців. Панове, подивіться на мапу. Та й усілякі гіркіни-стрєлкови прориватимуться на «благополучні» терени через Полтавщину, Чернігівщину, Сумщину. Там також мур будувати? Однак тоді вже треба орієнтуватися не на крихітний Ізраїль, а на Стародавній Китай із його Великим муром. Ось вона малоросійсько-хутірська ментальність із непохитною вірою в можливість від усіх бід життя відсидітися на рідному хуторі, відділитися, відгородитися від негараздів замість подолання їх. Бо дуже хочеться мати все те, що мають інші народи, але без боротьби.
Проте краще воювати на Донбасі, ніж у Києві. Путін не зупиниться, хоч би як мріяли капітулянти задовольнити його «неправильними» територіями. Сьогодні Україна веде відкладену в 1991 році війну за незалежність, а тут, як сказав давньогрецький учений Александрові Македонському: «Немає царських шляхів у геометрії».
Читайте також: Самоврядна Україна як заповідник гоблінів
Путін не відмовиться від запропонованої капітулянтами «тактики салямі», відрізаючи від України території шматками. Це тільки посилює апетит. Віддали Крим – Україні стало легше? Віддадуть Донбас – стане легше? Ні. Кремль переконається в тому, що українці – нація капітулянтів (Гітлер після здачі йому Судетської області Чехії назвав чехів «нацією симулянтів» і невдовзі вступив у Прагу), і піде до кінця, надихнувшись легкими перемогами.
Усе це типові вияви описаного Євгеном Маланюком малоросійства, схильності капітулювати ще до початку бою. Той «тренд» добре відчувають члени прокремлівських угруповань на Печерських пагорбах Києва і тому влаштовують жахливі істерики, розраховані на слабку нервову систему урядових капітулянтів, вимагаючи припинити АТО, вивести війська, розформувати Національну гвардію тощо. Мабуть, антитерористична операція стає ефективною, якщо така реакція москвофілів… Прикметно, що ПР і КПУ не порушують питання про виведення з України російських спецпідрозділів, роззброєння і розформування промосковських терористів. А якби й порушували, то хто їх у тому середовищі послухав? Там мають своє начальство за межами України.
На верхівці влади повинні розуміти, що капітулянтство несумісне з перемогою. Ним нічого не можна виграти, лише програти. Українська політика як повітря потребує державних діячів, позбавлених вірусу капітулянтства, здатних дивитися у вічі страшній правді та не ховати голову в пісок. Діячів, які не боялися б українського народу, як нинішнє керівництво, не даючи йому можливості самостійно захищати свою країну, побоюючись, що той народ не дуже й любить цю владу і може попросити її поступитися місцем іншим силам та особам.