Українці змушені захищатися від ідеологічного наступу політичного російського православ’я лише тільки гумором на інтернет-сторінках. Водночас «ісконна віра», виведена в ранг державної ідеології, використовується як інструмент для створення новітньої Російської Імперії.
Прохолодним ранком неділі, 4 листопада, одразу після закінчення служби на території Києво-Печерської Лаври, розпорядники почали шикувати вірян у колони, начебто на хресний хід. Що це за хід, чому на початку колон йшла невелика група молоді з державними російськими та імперськими біло-жовто-чорними прапорами, частина вірян так і не дізналися. Не дізналися вони також, чому їхню колону намагалися зупинити на Трьохсвятительській вулиці кілька десятків українських націоналістів. Останні стояли, перекриваючи вулицю, недовго — київський «Беркут» швидко силою запакував їх у автозаки та доставив у відділення міліції, не зважаючи на вчасно подану заявку про проведення акції.
«Русскій марш» на честь святкування у Росії «дня народної єдності» у столиці України пройшов безперешкодно. Ось так використали київських вірян московського патріархату УПЦ.
Взагалі в цей день київська міліція робила все, для того, щоб забезпечити його проведення. Ще зранку багато молоді в центрі міста затримували лише за наявність української патріотичної символіки — автозаки працювали в режимі маршруток. При цьому «Русскій марш» пройшов і у Сімферополі, не зважаючи на заборону місцевого суду, і жодних перешкод місцеві міліціонери йому не чинили. Не потрібно жодних ЄСМ та їхніх акцій зі знищення національних символів — українська міліція у цьому напрямку працює набагато краще.
І хоча в Сімферополі марш проводили «Русскій фронт Сергєя Шувайнікова», Русская общіна Сімферополя, Словянськіє партіі, Русскій национальний союз, Конгрєсс русских общін Крима, Русскій блок, «В будущєє — с Россієй», а в Києві — Союз православних братств Украіни ім. Андрєя Первозванного, усі такі організації мають головний ідеологічний складник — політичне православ’я. Це не випадковість, враховуючи, що вони є відгалуженням відповідного російського політичного руху, остаточно сформованого в середині 1990-х років.
"Православний, совєтскій, русскій"
Останнім часом у політичній риториці російських націоналістів все частіше такі поняття як «православний, совєтскій, русскій» об’єднуються в цілісність. Така на перший погляд запальна суміш понять, які походять із різних, навіть конфліктуючих ідеологічних світів, утворилася внаслідок кількох процесів, які розгорталися в російській культурі та політиці останньої доби. По-перше, це прагнення влади зробити з православ’я нову державну ідеологію, по-друге, це намагання самої церкви бути значимішою у громадському житті та зрештою поява дедалі агресивнішого середовища націоналістичних активістів, які знайшли в релігії потужний механізм мобілізації та джерело легітимації. У цьому контексті радянська спадщина втрачає свій сутнісний зв’язок із лівими ідеями та атеїзмом і переосмислюється як частина славетної історії Великої Імперії. З іншого боку, православ’я, як переважно російський різновид християнства, набуває цінності навіть для затятих атеїстів, і надає найвищу моральну санкцію відновленому імперському проекту, який подається як дещо ціннісно вище, автономніше і потужніше, ніж просто держава, яка в сучасних урізаних кордонах аж ніяк не задовольняє російських націоналістів, — як особлива цивілізація, тобто ледве не окремий самодостатній світ.
Останній бій за віру
За межами Росії політичні та культурні проекти, пов’язані з радянським минулим та «матінкою Росією», стають провідниками цієї нової ідеології, інколи навіть повністю цього не усвідомлюючи. Яскравим прикладом може слугувати КПУ. Політична продукція цих послідовників Маркса останнім часом все більше приправлена православною риторикою. У серпні прес-служба Леоніда Грача, лідера кримських комуністів, наголошувала, що КПУ бореться за збереження «єдиного східно-слов’янського православного простору» та повідомляла, що «відновлення пам’ятника Леніну в кримському селищі Оленівка за сучасної української ситуації є перемогою патріотів, в той час коли все антирадянське, антиросійське та антиправославне виводиться в ранг української політики».
Як російські православні націоналісти, так і їхні колеги в Україні, змогли вибудувати свої структури завдяки участі в кількох базових кампаніях, одна з яких — масовий рух проти запровадження індивідуальних податкових кодів. Для стороннього спостерігача кампанія виглядала смішно, але вона досягла своєї мети — створила організаційний кістяк майбутнього радянсько-православного руху. Активну роль в ньому, до речі, брали не лише представники навколорелігійних православних братств, але й вище духівництво УПЦ(МП). В Україні цей рух почав набирати силу в 1997 році. З початку 2001-го структури, причетні до протестів проти отримання кодів, об’єдналися у «Союз православних братств», керівником якого є Валентин Лукияник.
На тлі принципово однакових ідеологічних засад, між вищим духівництвом та православними братствами подеколи виникають конфлікти, головним змістом яких є конкуренція за контроль над паствою. Намагаючись привернути до себе більшу увагу, частина лідерів братств починає виступати з контроверсійними або відверто провокативними ідеями, наприклад, із пропозиціями канонізувати Григорія Распутіна. Навіть глава УПЦ (МП), митрополит Володимир (Сабодан) у відповідь на закид, що хрестні ходи перетворюються на політичні демонстрації, зауважив, що «діяльність братств має відбуватися у єдності та згоді з ієрархією». Однак така позиція глави церки не завадила керівникам братств у 2004—2007 роках влаштувати десятки хресних ходів у Києві на підтримку Януковича та проти вступу України до НАТО. Так само, ніщо не завадило священикам УПЦ (МП) проводити активну антипомаранчеву пропаганду в своїх приходах під час виборів 2004 та 2006 років.
Під православними хоругвами така відверто політична боротьба перетворюється ледве не в останній бій за віру, а головні вороги Росії та православ’я звичайно знаходяться на Заході. «Парламентські вибори 2006 року — це вибір геополітичний: або ми збережемо східно-слов’янську цивілізацію, стрижнем якої є Святе Православ’я, або нас відірвуть від Росії — окатоличить та поглине секулярний Захід» — говорив у 2006 році лідер одеського «Єдіного Отєчєства» Валерій Кауров.
На місцевому рівні, насамперед у Криму, спільними для представників політичного православ’я є також антиісламські погляди, на тлі яких розгортається широка медіа-кампанія, спрямована на демонізацію найбільшої мусульманської спільноти в Україні — кримських татар.
Асиметрична відповідь
Ми залишаємо на розгляд «компетентних органів» питання про те, наскільки уся ця підвищена політична активність із «хоругвямі» та російськими прапорами небезпечна для української держави. Мабуть вони вважають, що така ностальгія за радянським та імперським минулим є нормальним явищем і якщо ксенофобічні та антиукраїснькі ідеї поширюються під виглядом релігійної проповіді, то це цілком вкладається в межі законодавства про свободу совісті. На відміну від політиків та урядовців суспільство — принаймні його інтернет-авангард — не залишило усі ці речі без відповіді. Наразі гумор та руйнівна посмішка поки є чи не єдиною відповіддю на діяльність згаданих організацій та їхніх колег з Росії. Інтернет-спільнота «Фофудья» з Живого журналу (http://community.livejournal.com/fofudja) та сайт ПДРС (Придніпровсько-Донецького робітничого союзу — http://pdrs.dp.ua/ ) вже стали субкультурним феноменом — немає іншого місця, де б настільки дотепно висміювався стиль, риторика та дії проросійських та політично-православних структур.