Важко сказати, що сталося в надрах журі, як взаємодіяло керівництво фестивалю із суддівською командою, але брати Коен, котрі очолювали її цього року, примудрилися розподілити призи найнезбагненнішим чином. Зауважмо, що нинішній Каннський фестиваль – перший після виходу на пенсію багаторічного могутнього його директора, постаті не просто знакової для світового кінематографа, а й доленосної для поворотів і тенденцій останнього, – Жиля Жакоба. Саме він свого часу «вивів у люди» Девіда Лінча, Ларса фон Трієра, Квентіна Тарантіно і тих-таки братів Коен.
Невиразна відповідь на кадрове питання
Зоряний шлях багатьох нинішніх класиків починався на Лазуровому березі з легкої руки Жакоба. Будь-яке журі працювало в тісному зв’язку з ним, за всієї своєї самостійності маючи чітке розуміння політичної розстановки та усвідомлення власної ролі в спрямуванні тенденцій світового кінематографа. Не думаймо, ніби журі саме собою сидить за зачиненими дверми й ухвалює рішення, виходячи із власного уявлення про цінності того чи того кіноопусу. Головний суддя стає відомий іще взимку, і колишній каннський директор Жиль Жакоб до середини травня мав море часу та можливостей проводити роботу з керівником суддівської команди, разом із ним виявляючи тенденції, обговорюючи кожен фільм, прикидаючи можливості й потреби.
Нічого цього, слід гадати, більше не буде: новий директор фестивалю Тьєррі Фремо надав журі цілковиту свободу дій. Саме із цього брати Коен і не забули скористатися, нагородивши пристойний, але дуже традиційний фільм Жака Одіара «Діпан».
Діпан – це ім’я головного героя, тамільського повстанця зі Шрі-Ланки, котрий утік до Франції із фіктивною сім’єю, а затим виявив, що на околицях Парижа гримлять війни, крутіші за шрі-ланкійські. Одіар – режисер потужного соціального заряду. Його «Пророк», удостоєний п’ять років тому Гран-прі, якому дісталися номінація на «Оскара» й усі мислимі «Сезари», – це драма про силу людського духу, здатного зміцніти в будь-яких обставинах. У 2009 році він був головним претендентом на «Золоту пальму», але його обійшла «Біла стрічка» Міхаеля Ганеке. Ніхто не сумнівався, що «Пророк» візьме «Оскара», одначе він був випереджений сумнівною в усіх сенсах аргентинською кінострічкою «Таємниця в його очах». Тепер брати Коен немовби вирішили вибачитися перед маститим французьким режисером. І зробили ведмежу послугу всім відразу. Міжнародна преса вже назвала Одіара «вискочкою», геть незаслужено, до речі, а останній фестиваль – «найзбитковішим із погляду репутації за всю свою історію». Особливо жваві уми вже проголосили смерть «Каннського монстра».
Усе це, звісно, цілковита нісенітниця. Каннський фестиваль житиме, його репутації ніщо не загрожує, а Одіар зовсім не винен, що за не найкращий свій фільм отримав головну світову кінонагороду. Але, як кажуть, осад залишився. Відчуття таке, ніби в тебе на очах розіграли якусь карту, а ти можеш тільки вибудовувати здогади. Фільм Одіара дуже характерний для спільної європейської тенденції. Європа, особливо Франція, дуже любить знімати про іммігрантів, беручи на себе більшу частину провини за їхнє невеселе існування. Вихідці з арабських, африканських країн, Індії, Пакистану, Шрі-Ланки нині в європейському кіно стають таким самим каталізатором почуття провини, як чорношкірі та В’єтнам в американському. Тож брати Коен, може, просто постібалися над європейцями з їхнім щоразу більшим комплексом провини.
Підтримати вітчизняного виробника
Можливо, невдоволення вибором журі виявилося б меншим, якби Одіар не був французом. Але цього року нескромність Канн щодо власного кіно стала притчею во язицех. Відомо, що на цьому фестивалі існує квота для вітчизняного кінематографа: не менш як чотири фільми у конкурсній програмі. Ну гаразд, що ж тепер – мають право. Але, по-перше, вибір французьких стрічок до конкурсної програми проводили, схоже, сліпоглухонімі. Або збоченці, що знаходять задоволення в поганому кіно. По-друге, вперше в історії Канн кількість отриманих французами нагород змусила навіть критиків із їхньої-таки країни заявити, що це непристойно. Принаймні два з конкурсних французьких фільмів – «Долина кохання» з Жераром Депардьє та Ізабелль Юппер і «Марґеріт і Жульєн» – були обсвистані й осоромлені. Цілком заслужено, до речі. Іще один – мелодрамка «Мій король» Майвенн – так і пройшов би непоміченим під мляві знизування плечима, якби приз за найкращу жіночу роль не відхопила Емманюелль Берко, яка там зіграла. Зіграла, м’яко кажучи, без блиску. Але француженка, хай їй грець. Нагороду вона поділила з Руні Марою, що, оце вже точно, чудово виступила в парі з Кейт Бланшетт у стрічці Тодда Гейнса «Керол». Цьому фільмові багато хто пророкував «Золоту пальму», але після «Життя Аделі» знову давати «золото» кінотворові про лесбіянок було б дивно. Понад те, «Керол» – бездоганний зразок стилю, але не більше. Копнеш глибше – а всередині нічого. Ну хіба що окрім справді видатної роботи Бланшетт, яка всіх переграла. Малюнок її гри детальний, скрупульозний, моментами навіть невловний, настільки акторка володіє нюансами, миттєво і плавно переходячи від одного настрою до іншого завдяки лишень порухові брови чи ледь помітній усмішці. Але слона чомусь вважали за краще не помітити. Принагідно скажемо, що фільм «З високо піднятою головою» Емманюелль Берко, яка вдарилася в режисуру, став кінокартиною відкриття нинішніх Канн. Усюди встигла його невтомна авторка.
Читайте також: «Оскар» між «учора» й «завтра»
За найкращу чоловічу роль теж відзначили француза – відомого актора Венсана Лендона, який зіграв головну роль у стрічці «Закон ринку», пристойній артхаусній драмі про поневіряння безробітного із хворою дитиною на руках та потребу морального вибору. Лендон справді чудовий актор, і тут він за допомогою мінімального лицедійського арсеналу створює вражаючий образ людини у вічних сумнівах та стражданнях. Цікавий факт: у цього кіномитця вроджений нервовий тик: смикається один бік обличчя. І тільки на знімальному майданчику перестає.
Страшні казки
Дві солідні відзнаки – Гран-прі (друга за значущістю каннська нагорода) і Приз журі – дісталися «Синові Саула» угорця Ласло Немеша та «Лобстеру» грека Йоргоса Лантімоса. Дві страшні казки: з минулого та майбутнього. Лантімоса після його яскравого дебюту («Ікло») оголосили зачинателем грецької «нової хвилі». «Хвиля» так і не нахлинула, але сам цей постановник зробився помітною фігурою на європейському кінонебосхилі. Його антиутопія «Лобстер» із Коліном Фареллом у головній ролі малює близьке майбутнє, коли в людей уже встигли змінитися стандарти стосунків. Діє правило: ти не повинен жити самотою. Залишаєшся один – тебе відправляють у спеціальний готель за містом на 45 днів, де ти повинен знайти собі пару, а не знайдеш – перетворять на тварину. На яку – вибирай сам. Тому лісами навколо готелю тиняються верблюди, павіани, павичі та інша живність. Герой, покинутий дружиною архітектор Девід, приїжджає туди із псом на повідку – насильницькою інкарнацією його рідного брата, котрий так і не знайшов собі пару. Сам Девід про всяк випадок просить перетворити його на лобстера: все-таки ці створіння живуть по сто років. У казковій антиутопії найстрашнішим виявляється новий диктат суспільства, вироблений за порівняно недовгий час, – диктат несвободи. І найгірше, що несвободу забезпечує не держава – її на екрані не видно, а вже сформована слухняна свідомість кожної окремої людини і суспільства загалом.
;
У фільмі «Син Саула», повнометражному дебюті 40-річного угорця Немеша, всі стандарти взаємин уже закладені. Те, що діється на екрані, мовби невидимою ниткою пов’язане з «Лобстером», де людина майбутнього сама кує неволю на противагу персонажам стрічки Немеша, де головний герой намагається урвати бодай дещицю свободи у страшних умовах концтабору. Фільм про зондеркоманду Освенцима, про одного з її членів – єврея Саула, який раптом вирішує хай там що провести над одним із загиблих у таборі хлопчиків необхідний юдейський ритуал і поховати його по-людськи.
Режисерові вдалося зробити неможливе – відтворити жах «фабрики смерті», не показуючи ані крові, ані трупів, ані людей, що задихаються в газовій камері. Понад те, він немовби всіляко намагається нічого цього не бачити, як намагається відсторонитися від суті своєї жахної роботи й Саул. Камера показує нам героя майже весь час зі спини, з потилиці, ми можемо лише здогадуватися, чим займається ця людина, іноді бачимо краєм ока: ось, здається, він вивантажує трупи, які виїжджають із газової камери. Ось він разом з іншими членами зондеркоманди кидає лопатою попіл у річку. Зрозуміло, щó це за попіл, але і Саул, і режисер, і всі ми ніби не знаємо, не хочемо говорити про це. Трагедія немовби постійно десь поруч, але її концентрація завдяки віртуозній камері сягає ста відсотків. Зауважмо, жах нагнітається немовби по дотичній, випадково: не хотів, а побачив. «Син Саула», певно, найяскравіший фільм конкурсу, нехай суперечливий, неоднозначний (багато хто назвав його надміру технічним, занадто експериментальним із погляду операторської майстерності, аби пробуджувати співчуття), але «Золота пальма» йому, а не нуднуватому Одіарові була б прийнята на «ура».
Читайте також: Український кінотеатр у Європі
Традиційне розшаркування перед азійським кінематографом цього року виразилось у присудженні призу за режисуру тайванцеві Гоу Сяосяню: він зняв чергову медитативно-кримінальну драму «Убивця» про жінку-кілера, котра закохалась, як водиться, у свою жертву. Стрічка знята в жанрі уся – специфічного китайського фільму-фентезі з акцентом на східних єдиноборствах. Цей різновид кіно навіть не ввійшов – удерся в моду після гучного фільму Енґа Лі «Тигр підкрадається, дракон ховається». Згаданий жанр ревно люблять усі фестивалі, а Гоу Сяосянь їм до смаку особливо: він один уміє знімати бойові мистецтва так, що вони здаються плавною ходою самої Краси.
Про тих, кому не пощастило
Два слова про аутсайдерів. Певна річ, як на будь-якому фестивалі, їх більшість, але відсутність декого з цих митців у списку переможців усе-таки засмутила.
Фестивальний рух, здається, знайшов свого Леонардо ДіКапріо в сенсі його давніх, але так і не сформованих стосунків з «Оскаром». Італієць Паоло Соррентіно, котрий представляє кожен свій новий фільм то в Каннах, то у Венеції, щоразу примудряється поїхати без жодної нагороди. Навіть «Оскар» за «Велику красу», і то в нього є. А визнання великим європейським кінофорумом як не було, так і немає. Ось і тепер: нова стрічка «Молодість», здавалося б, напрочуд хороша всім, особливо роботою акторів. Ба ні, знову пролетіла. На головні ролі у свою «Молодість» Соррентіно взяв 76-річного Гарві Кейтела, 82-річного Майкла Кейна і 77-річну Джейн Фонду. Юність тут присутня десь поруч як обов’язкова умова життя взагалі, як колишній стан душі, за яким журяться персонажі: знаменитий диригент на пенсії Фред Беллінджер, його друг кінорежисер Майк Бойл та змучена неможливістю повернути славу кінозірка Бренда. Химерне дотепне кіно з чудовими діалогами, відмінною візуальною фактурою, суперакторами… Ну чому, чому з ним так?! Може, все-таки Соррентіно – це Фелліні для бідних? «Велика краса» була поклоном феллінівському «Римові», «Юність» – осучаснені «8½», і хто знає: може, цей талановитий режисер і не помітив, як став у очах багатьох заручником усіх прийомів уславленого метра, а свого поки що не знайшов? Звичайно, бувають і дуже даровиті копіїсти, але «великий копіїст» радше оксюморон.
Визнало за краще журі не помітити й незвичайної роботи італійця Маттео Ґарроне «Казка казок». Це такий своєрідний сеанс чорної магії та її викриття: подивіться, дорогі глядачі, звідки виросли такі улюблені вами казочки Перро та братів Ґрімм. «Коли б ви знали, із якого сміття…» Ім’я того «сміття» – Джамбаттіста Базіле, це він у XVI столітті понавигадував брутальних сюжетиків, що їх потім знамениті казкарі побризкали амброзією, заглушуючи запах крові, із брудних жорстоких правителів зробивши зворушливих королів, а з людожерів-убивць – різного калібру наймиліших шреків. Світ Ґарроне населений розпусними володарями, що влаштували з палацу бордель і розгодували блоху до розмірів кремезної людини, двома хтивими бабусями-сестричками, королевою, настільки одержимою мрією про дитину, що не поперхнувшись з’їдає сире серце підводного чудовиська (їй напророкували, що, споживши оту величезну криваву гидоту, вона неодмінно завагітніє). Казка, вивернута навиворіт, що вдарилась об землю й перетворилася на тоскну реальність, – оце і є «Казка казок» Маттео Ґарроне. Від цього фільму пахне свіжим вітром і режисерською відвагою. Шкода, що його жодним чином не відзначили, ці аромати були аж ніяк не в усіх конкурсних стрічок.
Синекура сінефіла
А взагалі знаєте, що таке Канни сьогодні? Це черги, суцільні черги. Вони стали головним жахіттям для учасників фестивалю. Щоб потрапити на фільм, треба прийти за годину до початку, простояти на вулиці за будь-якої погоди під пильним оком охоронців (кількість яких тут уже почала сягати поза мислимі межі) 30 хв, потім іще 30 хв просидіти в залі. Причому година – це для осіб із доброю акредитацією, яка дає право першочергового проходу. Перепустки нижчого рангу перетворюють життя своїх власників на нескінченний жах, коли половина часу впродовж дня йде на стирчання в черзі-натовпі. Ці люди взагалі не мають ані найменшої гарантії, що, відстовбичивши отак півтори години, потраплять до зали.
Що вдієш, це Канни. Вони можуть собі дозволити й дозволяють. За останні кілька років фестиваль роздувся до розмірів надзвичайних: тепер, здається, тут акредитують, не включаючи фільтрів. Якщо раніше прохання про акредитацію могло наразитися на відмову без пояснення причин, то тепер, згідно з новою політикою, будь ласка, welcome, але будь готовий до багатогодинних черг без гарантії потрапити на потрібну тобі кінострічку. Відтак не те що на перегляд, а й просто до Палацу фестивалів так просто не проберешся. Чотири рівні захисту, натовп охоронців: один просто дивиться на акредитацію, другий її сканує, третій копирсається у твоїй сумці, четвертий орудує металошукачем навколо тіла. Черги, черги, юрби учасників, роззяв, сек’юриті – від певного часу натовп став фірмовим знаком цього фестивалю.
Читайте також: Берлінале. Мумія повертається
Лаєшся, плюєшся, проклинаєш керівництво кінофоруму. А потім раз – і повз тебе пройшов Вуді Аллен у вічній своїй червоній картатій ковбойці (ну не зовсім, звичайно, просто так продефілював, а в оточенні охорони, тоді як ти – за склом, як у реаліті-шоу, але все одно на відстані простягнутої руки). І якщо тобі вдасться протовпитися на прес-конференцію (а це означає немало-небагато – прийти за півтори години та в черзі постояти, отоді неодмінно потрапиш) та ще й поставити Вуді Алленові запитання, зустріти його стомлений-стомлений, мудрий старий погляд («відчепилися б усі від мене!») й, поки він відповідатиме, розглядати його ковбойку, гадаючи: «Минулого разу був у ній-таки або просто багато однакових має», отут тебе і проб’є. Ось вона, подумаєш, синекура сінефіла. І першим, найпершим побачити його новий фільм – це теж синекура.
Повірте, їздити сюди, до Канн, потрібно заради цього, а не задля легендарних гламурних вечірок, яких тут мільйон щодня, але на які нормальну людину арканом не затягнути. Адже пом’ята сорочка Вуді Аллена – це таки синекура, і коштує вона сотні версачівськіх шат сліпучих одноденних зірок.