Канни: Лозниця, мігранти та нові тенденції кіноіндустрії
13 квітня на прес-конференції у Парижі оголосили учасників найбільшого та найпрестижнішого міжнародного кінофестивалю – Каннського, який цього року триватиме з 17 по 28 травня. Аналіз та обговорення учасників основного конкурсу та позаконкурсної програми впродовж останніх днів, безумовно, були темою номер один. Найближче до нашого серця – той факт, що до основного конкурсу потрапив фільм Сергія Лозниці «Покірлива». Для режисера це третій шанс на «Золоту пальмову гілку» – в основному конкурсі Канн вже брали участь його фільми «Щастя моє» та «В тумані» (документальний фільм Лозниці «Майдан» у 2014 році показувати у позаконкурсній програмі).
Українські ЗМІ сміливо називають Лозницю українськім режисером, але, як то кажуть, є й інші версії. Етнічна приналежність режисера вже багато років поспіль викликає різні трактування: Лозниця народився у Білорусії, вчився у Києві, працював у Санкт-Петербурзі, але з 2001 року живе у Німеччині. Фільм «Покірлива» є екранізацією повісті російського письменника Достоєвського, знято його в Латвії та Литві. У стрічці грають російські актори, у створенні фільму брали участь кінокомпанії з Франції, Німеччини, Нідерландів, Литви, Росії та України. Події «Покірливої» перенесено у наші дні, Лозниця розказує історію жінки з сучасної російської провінції, яка вирушає у подорож до тюрми, де ув’язнено її чоловіка. Складно сказати, чи великий стосунок до цьогорічної бороти режисера має Україна.
Кадр із фільму «Покірлива»
Сам Лозниця кілька разів наголошував на тому, що ситуативно «належить» тій країні, в якій працює. Тобто, у випадку з «Покірливою» мало б йтися про Латвію та Литву. Але чи важливо це? Не для організаторів фестивалю: Канни вже певний час тому відмовився від національностей режисерів. У цьому можна пересвідчитися, якщо почитати програму на офіційному сайті: там позначені тільки імена та назви стрічок. Очевидно одне: у випадку перемоги Лозниці Україна принаймні не мовчатиме про неї у медіа, а от щодо Росії – питання. У цьогорічних новинах назвати Лозницю російським режисером наважились хіба опозиційні ЗМІ з РФ – Meduza та Grani.ru, вони акцентували увагу на тому, що основного конкурсу потрапили двоє росіян – Андрєй Звягінцев із фільмом «Нелюбов» та Лозниця. Але у більшості видань, на чолі з «Россия Сегодня», останній був згаданий у загальному переліку як «українець»…
Читайте також: Культурне пробудження: містифікація у Венеції, перфоманси в Афінах та трохи Криму
Зарубіжні ЗМІ, аналізуючи учасників фестивалю, перш за все акцентують увагу на тому, що однією з ключових тем ювілейних Канн стане тема мігрантів. Директор Каннського кінофестивалю Тьєррі Фремо і президент кінофестивалю П'єр Лескюр, презентуючи офіційний список учасників на прес-конференції, зазначили, що прагнуть, аби фестиваль «відображав реальність».
Офіційний постер 70-го Каннського фестивалю із Клаудією Кардиналє «обіцяє святкування у пристрасно-червоних та сяючих золотих відтінках»
Судити, чи вдасться втілити цю мету, можна буде по завершенні фестивалю, але вже виходячи з анонсів можна робити певні висновки. По-перше, знаковим є той факт, що фільм «Хеппі енд» австрійського режисера Міхаеля Ханеке, який повертається після п’ятирічної перерви і одразу потрапляє до основного конкурсу, присвячений саме питанню біженців у сучасній Європі. Головні ролі у цьому фільмі, як, власне, і в попередньому, «Любов», виконують Жан-Луі Трентіньян та Ізабель Юппер. Зазначимо: дві попередніх стрічки Ханеке завойовували головні призи Канн. Але трьох «Золотих гілок» немає ще в жодного режисера.
Темі мігрантів присвячений ще один фільм основного конкурсу – «Супутник Юпітера» від угорського режисера Корнеля Мундруцо. Режисерський дебют британської акторки Ванесси Редгрейв під назвою «Морська журба» – документальний фільм позаконкурсної приграми – присвячено загибелі у 2015 році трирічного курдського хлопчика Айлана Курді, який захлинувся разом із сім’єю під час спроби перетнути Середземне море. Є ще одна стрічка: повнометражне ігрове кіно режисера зі Словаччини Дьордя Крістофа «Геть» також розповідає про мігрантів, цього разу зі Східної Європи, що їдуть на Захід, Південь чи Північ у пошуках роботи. Фільм стане учасником програми «Особливий погляд».
Читайте також: Арт-зсув: сучасне мистецтво домінує та виграє
Другий цікавий тренд цьогорічних Канн відображає зміни, які зазнають сьогодні традиційні формати під впливом нових технологій та сучасних тенденцій. Справа в тому, що у 2017 році солідні Канни вперше взяли до основного конкурсу фільми (одразу два!), представлені компанією Netflix. Йдеться про фантастичний фільм «Окча» південно-корейського режисера Пон Джун-хо (де, до слова, грає Тільда Суінтон) та стрічку «Історії сім’ї Майровіц» американця Ноа Баумбаха (у ролях – Дастін Хоффман, Бен Стіллер, Емма Томпсон).
Що тут особливого? Справа у тому, що Netflix визначально – у 1997 році – було створено як інтернет-службу потокового мультимедиа «на вимогу», компанія також надавала послуги DVD поштою. Вже на 2001 рік її загальний прибуток становив щонайменше $1.5 млрд, а в 2007 році Netflix оголосив про мільярдну DVD-доставку. І от, у 2013 році, Netflix розширила свою діяльність та почала самостійно виробляти кіно- та телепродукцію. Щоправда, кіно від Netflix традиційно виходило в першу чергу онлайн. Саме ця орієнтованість на онлайн-прем’єри була основною причиною бойкотування з боку Канн: на думку представників фестивалю, онлайн-релізи не варто було заохочувати, тому що вони є проявом зневаги до кінотеатрів. Цього року найбільший міжнародний фестиваль перше розвернувся обличчям до онлайн-гіганта. Водночас треба зазначити, що обидва фільми – і «Окча», і «Історії» – вийдуть у кінопрокат. Але це у будь-якому разі сигнал про те, що технічні трансформації та розвиток нових бізнес-форматів впливають і на традиційні сфери кіно-індустрії.
Чи не найголовніша позаконкурсна подія цього року – реліз двох перших серій нового «Твін Пікса» від Девіда Лінча. Критики вже стверджують, що ця прем’єра викличе на фестивалі найбільший ажіотаж. Розклад показів, щоправда, поки невідомий. Офіційна телепрем’єра має відбутися 21 травня. Часовий геп між фестивальною та тб-прем’єрами може складати як кілька днів, так і кілька годин.
Читайте також: Копірайт на біль: у США триває дискусія щодо візуалізації «чорної смерті»
Прикметно, що минулорічні Канни викликали у кінокритиків багато запитань. Суддівство називали «парадоксально невіглаським», журі закидали нездатність побачити бодай щось нове, радикальне та сміливе. Що ж, цього року потенцію кінофестивалю оцінюють як феєричну та навіть грандіозну. Окрім все згаданих режисерів, основний конкурс представлятимуть відомі автори – Тодд Хейнс, Софія Коппола, Франсуа Озон, Фатіх Акін. Наразі найбільші очікування кінокритики висловлюють щодо двох конкурсантів – режисера оскароносного «Артиста» Мішеля Хазанавічюса, який цього року зняв байопік ікони французської нової хвилі Жан-Люка Годара з Луі Гаррелєм у головній ролі, та представником сучасної «грецької хвилі» Йоргосом Лантімосом, режисером фільму «Лобстер». У його новому фільмі «Вбивство священного оленя» зіграли Ніколь Кідман та Колін Фаррел.
Нью-Йорк: доля двох вуличних скульптур
Вуличне візуальне мистецтво, об’єкти якого розташовано у публічному просторі, почасти стикаються із більш бурхливою реакцією глядачів, аніж музейне чи галерейне. Так, майже всю весну точаться дебати щодо долі тимчасової скульптури «Відважне дівча», яку 7 березня 2017 року встановили на площі перед відомим Бронзовим биком у фінансовому кварталі Нижнього Манхеттену в Нью-Йорку. Минулого тижня дебати вийшли за межі мистецької «тусовки» – про них почали писати ЗМІ. За іронією долі, днями піднялася свіжа інформаційна хвиля стосовно ще однієї вуличної скульптури у Нью-Йорку (вже демонтованої), причому розташована вона була буквально в трьохстах метрах від першої – на подвір’ї Церкви Трійці у 4 хвилинах пішки від Уолл-стрит: автор скульптури подав у суд на керівництво церкви через порушення своїх моральних прав.
Скульптура «Відважне дівча» напроти «Бронзового бика» на Манхеттені
Обидві історії нетривіальні. Авторка бронзового «Відважного дівча» – Крістен Візбал, виконала свою роботу на замовлення і за підтримки інвестиційної фірми State Street Global Advisors (SSgA). Це була реклама одного з фондів фірми, який підтримує компанії з високою кількістю жінок у складі керівництва. Дівча невелике – приблизно 130 см заввишки, важить воно десь 110 кіло. Постать дівчинки просторово протиставлена відомій скульптурі Бронзового бика висотою 3,4 м та вагою більше 3 тонн. Робота скульптора Артуро ді Модіка стоїть у фінансовому кварталі Манхеттена вже давно – величезного атакуючого бика встановили у 1989 році, з того часу бик став туристичною цікавинкою кварталу та символом економічного процвітання Америки.
Представники фірми-замовника «Відважного дівча» кажуть, що обрали образ сміливої дівчинки «у партнерство» бику: ніхто не планував робити композицію конфліктною чи конфронтуючою. Рекламодавці справедливо вирішили, що скульптура буде органічною у якості «об’єкта для Інстаграму», тож таким чином найбільш ефективно просуватиме ідею представництва жінок серед топ-менеджменту компаній. Інстаграм-функція, дійсно, спрацювала, але щось таки пішло не так. Дуже швидко дівчинка стала чимось на зразок нью-йоркської феміністичної ікони та туристичним видовищем – з нею почали масово фотографуватися, створили петицію з метою залишити дівча назавжди (петиція вже зібрала більше 40 тисяч підписів).
Але вже кілька тижнів чутно голоси незгодних. Ідею, що транслює «Відважне дівча», називають «фейковим корпоративним фемінізмом». Критикують її за те, що успішний маркетинговий крок нібито маскується під чужі ідеї, дехто кричить, що негарно використовувати фігуру дівчинки для відображення боротьби дорослих жінок. Найцікавіше ж інше. Днями скульптор Ді Модіка виступив із прес-конференцією, під час якої заявив, що «Відважне дівча» «атакує бика», якого він створив. Він наголошує на тому, що бронзове дівча «змінює меседж його скульптури», який визначально мав символізувати економічне зростання, а перетворився на символ фінансового світу, котрий не поважає права жінок.
Так чи інакше, до дівчатка сотнями продовжують приходити фотографуватися люди. Жодних судових позовів поки не було подано. Скульптура, яка мала бути демонтована за тиждень, стоїть на місці (міська влада дозволила залишити її до початку 2018 року), критики вимагають негайного демонтажу, У певному сенсі, бронзове дівча підняло пласт питань стосовно фемінізму, публічного простору, філософії Уолл-стрит та співпраці мистецтва й бізнесу.
Інша історія – про зіткнення сучасного мистецтва та релігії. Минулого тижня скульптор з Пенсильванії Стів Тобін звернувся до суду з позовом на адресу керівництва Церкви Трійці на Нижньому Манхеттені. Скульптура Тобіна «Коріння Трійці», присвячена нью-йоркській трагедії 11 вересня, простояла на подвір’ї церкви десять років, але була демонтована після того, як у церкви з’явився новий настоятель, якому її перебування здалося невідповідним до церковної практики.
«Коріння Трійці» на подвір’ї Церкви Трійці до демонтажу скульптури
Появі скульптури передує реальна драматична історія. Після того, як вибухнули башти-близнюки Всесвітнього торгового центру, в бік 320-річної церковної споруди полетіли величезні уламки, які «взяв» на себе величезний платан, що ріс на подвір’ї. Дерево загинуло, але церква лишилася неушкодженою. Стів Тобін вмовив тогочасного настоятеля дозволити йому викопати коріння платану, завдяки чому він і створив бронзовий пам’ятник. Грошей за свою роботу скульптор не отримав, навпаки, із власних коштів покрив усі витрати (як зазначено у позові, який Тобін подав на ім’я нового настоятеля церкви 12 квітня цього року, сума цих витрат становила близько 1 мільйона доларів).
Скульптуру встановили на подвір’ї у 2005 році, а в 2015 – без попередження – демонтували та перевезли на територію церковної семінарії у Коннектікуті. У процесі демонтажу тритонне «Коріння Трійці» частково постраждало… Історія, вочевидь, матиме продовження.