нехай і на сей раз
вони в нас не вполюють нічого
Григорій Чубай
Я не переказуватиме змісту цього закону. Тим паче що й так усі все знають. Принаймні ті, хто хоче знати, не ховаючись у просторому і зручному лігві незнання і нерозуміння.
Ситуація насправді доволі критична для демократії, яка проте не є єдиною. Популярні зараз гасла-цитування статті 5 Конституції України — «єдиним джерелом влади в Україні є народ» — насправді мало що можуть змінити. Адже в тій-таки Конституції прописано механізм реалізації так званої народної волі — довіра до тих, хто сидить у парламенті, пряма передача своєї волі парламентарю, за якого кожен голосує. Це називається легітимність. Окрім цього, є ще легальність — передача довіри парламентарю з додержанням усім законодавчих вимог щодо виборів, ухвалення рішень і реалізації обраним парламентарем так званої «народної волі».
Ситуація з мітингами навколо прийнятого законопроєкту № 12414 показує головну помилку українського суспільства, якої воно припустилося після 2014 року і — головним чином — після 2022-го. Державний апарат, переформатований і переобраний у 2014–2016 роках, і механізм державного управління небагатьма діями запевняв у тому, що йому варто довіряти і що вектор державної політики, передовсім зовнішньої, кардинально змінився. Проте створені у цей період антикорупційні органи — НАБУ, САП, ВАКС — мали демонструвати якісну роботу, що вони й намагалися робити, хоч і, звичайно, з багатьма помилками, прогалинами і упущеннями. Проте робота була. На сьогодні можна впевнитися лише в тому, що Спеціалізована антикорупційна прокуратура була чи не найбільш прозорим і продуктивним органом у всьому державному механізмі.
Цим, власне, були викликані вже стихлі нарікання на корупцію в Україні у період російсько-української війни, пов’язані з викриттям резонансних корупційних справ. Українське суспільство обурювалося і розчаровувалося в тому, що рівень корупції в державних органах суттєво зріс. Проте насправді змінилася оптика: вона змістилася на рівень корупції. Раніше — особливо до початку повномасштабного вторгнення — забагато корупційних схем і кримінальних проваджень за фактом виявлених корупційних дій прикривалося і відходило непомітно й тихо, не обростаючи медійною увагою чи надмірною пильністю з боку суспільства. Кілька ГО, представники інтелігенції й обурені громадяни (часто жертви корупційних схем) були єдиними, хто намагався говорити про це дещо гучніше. Де-не-де в поле уваги медіа потрапляли й резонансні справи, які обурювали вже більшу частину суспільства.
Отже, повернімося до великої помилки, зробленої з початком повномасштабного вторгнення: відсутність критичності й публічного обговорення дій української влади, що особливо простежувалося у першій місяці великої війни. Звичайно, з цим твердженням багато хто не погодиться, бажаючи й далі думати, що особисто вони були критичними, — але все-таки це самообман. Лише одиниці з-поміж тодішніх представників українського суспільства розмірковували над реальним станом справ, політичними рішеннями і дипломатичною лінією. Лише одиниці відкидали — наскільки це було можливо — тривогу, страх, паніку і намагались якомога більше віддалитися від хаосу, який сіяла велика частина населення нашої держави. Ми погодили план дій — кожен особисто, — звиклися з думкою, що війна навряд чи закінчиться у строки, які ми самі собі напланували (чи почули від Арестовича), — а тоді почали розмірковувати (багато хто — безпідставно і неконструктивно) про внутрішні проблеми в цій країні. Проте критичного мислення (із залученням метакогніції) у багатьох усе одно не було. Але багато хто залишився на лінії сліпої довіри до державного апарату, лише подекуди виходячи з цього стану й оцінюючи реальний стан справ.
Зазначу один важливий факт: українські політики зовсім не змінили змісту своїх дій. Змінилася лише риторика, з допомогою якої продукували істину, яку всі хотіли бачити. Згадаймо філософію постструктуралізму: істина не існує сама по собі, а встановлюється, передовсім із застосуванням інструментарію риторики, яка — якщо підібрана вдало — може чинити величезний вплив (звідси велике захоплення Радянським Союзом, Третім Рейхом, диктатурами інших держав тощо). Звідси — повні необізнаність і облудство, що зрештою перетворилися на розуміння і, ясна річ, — на обурення. Підлаштування чиновників під патріотичні гасла, продукування ними тих гасел і лозунгів, яких підсвідомо вимагало українське суспільство, публічні дії, які хотілося бачити, не могли не пробудити сліпої довіри. Коли брехун каже нам те, що ми воліємо чути як правду, ми йому віримо.
Багато тих, хто зараз виходить на мітинги і протести в українських містах, можуть не до кінця розуміти суть законопроєкту №12414. Проте вони добре розуміють ідею, за яку стоять. Багато з цих людей народилися не в СРСР і навіть не в 90-ті, але добре усвідомлюють, у якій країні хочуть жити. На жаль, багато хто не може доєднатися до цих мітингів, будучи у війську, але якби могли — масштаб цих акцій був би набагато більший.
Ми вкотре повертаємося на початок: знову йдеться про те, куди йти, чи продовжувати курс євроінтеграції. Усі ці закони, прийняті як вимоги міжнародної спільноти і які, безперечно, навіть без їхніх вимог необхідні нам як суверенній, демократичній і правовій державі (стаття 1 Конституції) мають різні назви, але є частиною однієї великої системи на шляху до справжньої демократії. Відмова від євроінтеграції у 2013 році зараз прослідковується так само, лише під іншою назвою, не такою прямою. Тоді виникає велике і ґрунтовне запитання: куди йдемо? Камо грядеши?