Привіт, мені 34, і це третя революція на моїй пам’яті. Певна, що майже ніхто з моїх європейських однолітків не міг би сказати цієї фрази. Я заздрю їм. Жити в країні, де твориться історія, дуже непросто.
Помаранчева революція лишається туманним спогадом моїх ранніх підліткових років. На площу мене тоді не пускали, але дозволяли малювати плакати вдома: потім помаранчевий напис «Ялта» навіть показали у місцевих новинах — у нас тоді жили наші друзі з Криму, які приїхали протестувати проти фальсифікацій, махінацій і брехні.
Друга революція закарбувалася у свідомості куди виразніше. Ми вже майже дорослі: я вчуся на магістратурі, живу окремо від батьків, а отже, грошей катма, але революційного запалу вистачає. Ми ходили купувати ліки, просто стояти на площі, аби «були люди», слухати «Океан Ельзи», протестувати проти затримань, брали участь у «Марші мільйонів». Там були всі: колони від багатьох столичних університетів, притомні журналісти, навіть європейські політики. Виникали нові медіа, нас підтримувала діаспора — перші тижні здавалося, що це буде чергова світла революція, яка безкровно переможе, і ми нарешті попрямуємо у Європу. А потім полилася кров, і ціна різко зросла. Обличчя Сергія Нігояна стало іконою руху. Загинув Сашко Плеханов — однокурсник мого близького друга, красивий кучерявий хлопець, що мав стати архітектором. Таких «мав стати» буде значно більше за якихось 8 років. Ми припинили купувати російські книжки і книжки російською, але ще не наважувалися винести надбане раніше з квартири. Я це зроблю аж за десять років, коли нарешті знайду сили розібрати хатню бібліотеку. Тоді ж я по-старозавітному вірила, що свободу викуплено великою жертвою, а отже, у богів нема до нас претензій, і далі буде простіше.
Коли почалася повномасштабна війна, я заборонила собі міркувати про глобальну справедливість — від цього ставало гірше. Гинули друзі й колеги, на цвинтарі більшало світлих облич і прапорів. Спілкування з батьком перейшло у вотсап, і тепер я відстежую тривоги ще й там, де розміщено його батальйон. У тих регіонах мало шахедів, але багато ракет. Чимало подруг опинилися за кордоном, відстань між нами постійна, але різниця досвідів дедалі виразніша. Нас ніби розкидав світом божевільний тайфун, а ще я вперше в житті почалася боятися грому — він надто нагадує приліт балістики. Я більше не отримую радості від подарунків, якщо це не внесок на чергову банку. Донати змістилися у піраміді потреб на найнижчий рівень — там, де їжа і сон. Сну, до речі, стало менше, він неспокійний і сторожкий. Після вибухів тіло мимоволі напружує м’язи — від цього я прокидаюся. Тіло мудре, але й воно не знає, як жити понад три роки в умовах великої війни, його до цього не готували.
За цей час ми звикли, що мусимо невпинно стежити за лінією фронту, думати про збори, зосереджуватися на протистоянні ворогу. Тож ухвалення парламентом закону №12414, що знищує незалежність НАБУ та САП, а також ставить під загрозу антикорупційну реформу, здалося мені відкриттям ще одного фронту — внутрішнього. Йшлося не так про НАБУ, як про очевидну спробу влади протягнути чергове тіньове рішення, користуючись воєнним станом.
У перший день ми приїхали з друзями на мітинг пізно і навіть без картонок. Була десята вечора, і зненацька я опинилася у натовпі неймовірно красивих юнаків і дівчат, яким було ледве за 20. Потім кілька людей запитають мене, як я дізналася про початок протестів. А я насправді й не пригадую: властивість українського протесту — передаватися повітряно-крапельним шляхом. Ти ніби відчуваєш, що починається дещо важливе. Як спільний імпульс, що прямує нейронно-дендритним шляхом від людини до людини.
На другий день картонок побільшало, і хоча гасло про президентське вето стало неактуальним (напередодні ввечері Зеленський таки підписав закон), його однаково вигукували. Хтось заліз на вершечок дерева і вивісив там український прапор. На театр проєктували написи: від «зради» до «НАБУ». Чимало молодих пар прийшли із собаками, на яких були протестні таблички «[пес] десь», «я тут, щоб лаятися», «лапи геть від незалежності». Юне покоління видається креативнішим, а ще поетичнішим за наше.
Нещодавно мене запитали, що таке класика в літературі, як її визначити сьогодні. Я відповіла, що класика — продукт зрілої культури, саме так вважав Томас Стернз Еліот. Мова про авторів, які впливають на наступні покоління. Образно кажучи, класики — надважкі тіла, які викривлюють простір та час і притягають інші зірки й планети на свої орбіти. Однак я забула додати ще один важливий пункт: сучасні класики — це ті, хто потрапляє на картонки в руках протестувальників. З цього погляду класикою став Сергій Жадан, бо «в кого є питання? в мене є питання!». Ліна Костенко, бо «страшні слова, коли вони мовчать». Леся Українка, адже «хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі». Тарас Шевченко, бо «ох, не однаково мені». Картонка з коробки Нової пошти тепер є чинником формування традиції, вагомим аргументом на користь присутності письменника в каноні.
На фестивалі «Виделка-фест» в Одесі в рамках однієї з дискусій ми говорили про те, що мова війни безпосередніша, пряміша, менш прикрашена й метафоризована за мову мирного часу. Слова повертають собі буквальні значення, у минуле відходять складні, вибагливі форми на кшталт сонета. Мова стає інструментом свідчення про злочини, ознакою опору, одним із найважливіших чинників ідентичності. Водночас на протесті в Києві я відчула, як мова знову набуває всієї палітри значень і відтінків. Пластична, жива, сильна — можливо, востаннє мова так швидко трансформувалася і підлаштовувалася під нову реальність ще в епоху наших 1920-х, коли розвивалася вся лінійка жанрів, а автори сміливо експериментували із формою. Незастиглість української мови заворожує, а ще стає вагомим аргументом проти пуризму і постійних беззмістовних заборон, що їх часто пропонують автори розмаїтих стилістик та посібників. Хочете дізнатися, яка вона — українська? Не йдіть у книгарню по підручник Авраменка, йдіть на вулиці, під театр Франка, якщо ви в Києві. Прямуйте туди, де збирається протест у вашому місті. По-перше, бо там мову не намагаються обмежити штучними рамками «властиво/не властиво» чи «матюки придумали росіяни». А по-друге, бо «само собою тут нічого не розрулиться». Так вже сталося, що мусимо тримати руку на пульсі дій влади, водночас стежачи за тим, що випадає в депутатів з рукавів.
Минулого жовтня на Франкфуртському книжковому ярмарку я запитала в своєї приятельки, угорської видавчині, чому вони з друзями не протестують проти рішень Віктора Орбана, чому не виходять на вулиці. В моїй картині світу масовий протест — найдієвіший інструмент прямого впливу на політиків, спосіб нагадати народним обранцям, що вони не уособлюють владу й не узурпують її, а лише виконують представницькі функції, репрезентують волю своїх виборців. Це ми — їхні працедавці, це нам вони підзвітні, не навпаки. Тоді видавчиня, неймовірно розумна й інтелігентна жінка, просто відповіла: «Знаєш, ми досить інертні, нам важко наважитися вийти. Я б хотіла, аби в нас було більше вашої рішучості й відваги». На початку червня цього року тисячі угорців пройшли мовчазною ходою в центрі Будапешта на знак протесту проти законопроєкту, який дозволить владі застосовувати санкції до медіа й неурядових організацій, фінансованих з-за кордону. Я згадала її слова і подумала, що протест таки передається через повітря — навіть на далекі відстані.
Часто ми кажемо, що влада нічого не вчиться, і вкотре виходимо з плакатом «I can’t believe we still have to protest this sh*t». Та я не згодна із цим твердженням: влада дечого навчилися — боятися народного гніву. Кожен наступний президент, хай якого кольору буде його партія, страшитиметься повторити долю Януковича. Українці не люблять владних вертикалей, не завжди готові працювати на формування інституцій. Нам часом важко дається згода і тривала солідаризація, бо кожен виходить зі своєю ідеєю, з особистим меседжем. Але ніде правди діти: хто ще здатен на таку швидку горизонтальну співдію? Наш народ ніколи не забуває, що є джерелом влади, наші протести проти несправедливості не вщухають, наші картонки не закінчуються. Бо демократія — не стан, а дія.