Коли я перейшов у восьмий клас, дідусь почав учити мене косити. Звісно, ще маленьким, як усі сільські хлопчаки, я збивав собі цвяхом із двох патиків дерев’яну «косу» й хвацько вимахував нею в бур’янах, наслідуючи тата й дідуся, – та коли все всерйоз, то це зовсім інша справа, причому вкрай непроста. Але дідусь був дуже терпенним (у тата, молодого тоді й дужого – зрештою, молодшого від мене теперішнього – терпенним бути ще не виходило) і все повторював:
– Косити треба не на силу, а на техніку, бо всяка сила, навіть геть дурна, рано чи пізно вичерпується, й ти тоді хіба ґиґнеш; а коли робитимеш з розумом, так щоб коса сама косила, а ти їй просто допомагав, то не лише не ґиґнеш, а отримуватимеш від роботи задоволення.
Тепер я згадую ці слова щоразу, коли беру косу до рук і справді передчуваю неабияке фізичне задоволення від роботи, коли кожен м’яз аж пашить і ніби порипує – дідусеві було нелегко цього від мене домогтися, та вчитель із нього виявився дуже добрий; так що наступного літа, коли я перейшов у дев’ятий клас, ми з дідусем уже вдвох, поки тато був на роботі, виходили на кішню (косовицю) не просто на присадибі, а навіть на сінокосах.
Отож, на одному з моїх найперших сінокосів і почалася ця історія. З того, власне кажучи, почалася, що моя коса раптом цвьохнулася об камінь там, де його й близько не мало би бути – просто посеред берега. Косарі знають, що здибати камінь десь при дорозі є річчю майже неминучою, тож і ввихаються обережно, щоб не урвати косу, – але кожен ґазда доглядає за своїм сінокосом і просто не допустить каміння там, де воно не може з’явитися в природний спосіб.
Одне слово, я був подивований – і здивувався ще дужче, коли розглядів той камінь, і виявилося, що він лежить тут дуже віддавна, бо вгруз у землю на добрих дві третини й увесь обріс мохом. Чого ж за всі ці роки, відколи ми тут косимо, дідусь його не прибрав?
Я заходився виколупувати його із землі, та дідусь мене зупинив:
– Не чіпай його, Івасю! Хай собі лежить.
– Але ж він заважає, – я був геть цим заскочений. – Косу можна урвати…
– Розумієш, це не простий камінь, а межовий. Він позначає, що ось досі була колись наша земля, а звідси починалася Пошивано́ва. Воно тепер нібито все колгоспне, але хто знає, як надалі обернеться. Може, колись цей камінь ще знадобиться для того, щоб ми повернули собі своє, а Пошиван – своє…
Увесь час, доки ми косили, я думав про старосвітський уклад життя, про дивовижну красу й у чомусь навіть містичність отаких його прихованих у траві (та чи тільки в траві?) пам’яток, про родову пам'ять та інші такі ж цікавущі речі – мабуть, уперше в житті всерйоз про це думав. А увечері, прийшовши додому, написав вірша про цей камінь – геть наївного й дитячого, але дуже щирого вірша, в якому підносив випадково знайдений під час косовиці межовий камінь до ранґу маленького «обеліска» старожитнім звичаям.
Вірші я тоді писав майже щовечора, зазвичай геть нікудишні – виписувався, як і мусить у юному віці виписуватися майже кожен поет, якщо він хоче написати відтак за життя бодай кілька по-справжньому путніх текстів. Отак і цей написав – але в цьому була дещиця чогось справжнього, тож закономірно, що, зважившись буквально за кілька тижнів після тієї косовиці прийти вперше в житті на районну літературну студію при газеті «Радянська Гуцульщина» й показати свої писання, я з-поміж іншого «найкращого» прочитав там і вірша про межовий камінь.
Звісно, мене розхвалили – особливо чомусь віршик, стилізований «під Маяковського» (жодної ідеології, просто спроба письма «драбинкою»), і ще один із тих, що справжні, бо створений під дуже яскравим враженням – про велетенську смереку в Яворові, яка «пам’ятає ще Франка».
Та коли дійшла черга до вірша про межовий камінь – тут із районними літстудійцями раптом ніби щось сталося! Ніби їх хтось підмінив! Обличчя їхні зробилися якимись моторошно пильними, вщент офіційними – і вони заговорили про… український буржуазний націоналізм.
Авжеж, лише український буржуазний націоналіст може називати обеліском те, що є пережитком чорного минулого; та ж якби не «золотий вересень» 1939-го, то такі обеліски й досі поганили б українську землю; і взагалі, молодий поет мусить бути відповідальним за те, що пише, бо так можна дописатися й до невідь чого…
Я тоді мало що з цього всього розумів – ну дитина ж, – але та раптова переміна, яка з ними сталася, так вразила мене, що я запам’ятав усе, ніби то було вчора. І тепер думаю собі: що їх до цих вірнопідданських монологів примушувало? Та ж нібито не було поміж ними наглядача від КҐБ (хоча, може, хтось і «стучав», звідки мені про це знати?); і всі в маленькому містечку знали одне одного як облуплені, так що годі було одне поперед одним «приндитися»; і всі розуміли, що хлопчина зовсім наївний і навіть не усвідомлює, в чому така страшна «політична провина» його вірша; зрештою, більшість із них не була навіть членами КПРС, – але кожне виголосило кілька гнівних фраз, «відгородилося від єресі», «затаврувало збочення», розписалося в лояльності до режиму, – і тоді обличчя знову розпогодилися, водномить набули людського виразу, всі якось ніби полегшено зітхнули й з новим натхненням продовжили балачку про риму, віршований розмір, епітет, порівняння й метафору…
Зайво й казати, що якихось вісім років по тому, як тільки Союз почав валитися, всі вони одразу ж стали палкими поборниками незалежності, а декому тоді навіть вдалося чимало зробити для популяризації державницьких ідей на наших районних теренах. Я не іронізую і тим паче далекий від того, щоб когось засуджувати, – зрештою, хтозна, що сталося б з мене, якби моє життя склалося трохи інакше. Людину багато в чому формує та атмосфера, в якій вона живе, – опиратись можуть лише поодинокі герої, цілковито певні себе…
То для чого ж я про все це тепер згадав? А для того, що нині в моїй країні на допит в СБУ викликають нелояльних до режиму блоґерів, міністр освіти цензурує підручники з історії, а в якомусь луганському дитсадку одразу ж знайшовся «вихователь», який мордує дітей власноруч зварґаненою пісенькою про президента… Що далі? Невже знову та моторошна атмосфера, в якій людина не має іншого вибору, крім жити падлюкою або вмерти героєм?!
…Одне слово, я не хочу далі говорити того, що й так усім зрозуміло. Скажу лише, що коли був нещодавно вдома, спеціально пішов на колишній сінокіс (тепер там пасовище), щоб глянути, чи є там ще той камінь.
Можете не сумніватися – є.
І цих він переживе так само, як пережив тих…