Перебування в підконтрольних державі добровольчих батальйонах нерідко закінчується для бійців місяцями сидіння на базах. «Партизани» ж мають певну свободу дій та вибору. Хочеш – тікай додому. Хочеш – їдь воювати в Піски чи в донецький аеропорт. Хочеш – будь ось тут, охороняй підступи до кіборгів.
Незважаючи на перемир’я, гупає тут постійно. Зрештою, зовсім поруч Донецьк. Але свій позивний названа на честь японських пілотів позиція дістала не з цієї причини. Просто, кажуть, перші добровольці, що займали цей пост, були практично беззбройними. Військові та бійці офіційних батальйонів, які залюбки стали співпрацювати з партизанами, й охрестили хлопців смертниками. Зброї тут і зараз небагато…
Тутешні камікадзе різні. Японців немає, але он тягне дрова на іржавій тачці 50-річний грузин Сосо. Російською мовою з грузинським акцентом нікого не здивуєш, але Сосо розмовляє українською. Багато років він, історик та археолог, мешкав у Львові. Мав кохану жінку, яка кілька місяців тому померла. Був на Майдані – з нього й пішов на війну.
Ось Художник – хлопець із Добропілля. Веселий, відкритий, легкий на підйом. Здається, не боїться нічого. Аж раптом мова заходить про мінометні обстріли. «Це дуже страшно», – Художник раптом змінюється в обличчі. Важко йому не повірити.
Ось П., бородатий киянин, який раніше воював у «Айдарі». Задля можливості боронити свою країну звільнився з МНС. Хлопцеві ледь за 20.
Читайте також: Як російські війська 23 серпня заходили на Донбас
А ось небагатослівний і спокійний як удав Ф. із Закарпаття. Спокійний настільки, що, коли він поруч, питання життя і смерті здаються не важливішими, ніж питання, що приготувати на обід. «Чи є на ось тій доріжці розтяжки?» «Не знаю, – злегка знизує плечима Ф. – Я там ще не ходив».
…Кілька ночей поспіль околиці Донецька вкриває густий туман, у якому не завжди можна розгледіти в тепловізор навіть побратима, який трохи відійшов від тебе, не те що ворога. Утім, невдовзі погода змінюється. Багнюка, яка засмоктувала по коліно, через що ноги були постійно мокрими, вкривається тонким шаром льоду. У ясному небі над головою зорепад. «Романтика», – фиркає мій напарник. Ми щойно вийшли на пост.
– Бачиш світло на 12 годин? – не вірю своїм очам.
– Так… У тепловізор щось видно?
Світло, яке ми бачимо крізь зеленку на горизонті, прибор ігнорує.
– Лише дерева.
– Там далі чотириповерхові будинки є…
– Світло надто яскраве. І форма дивна така…
Це встає місяць над Донецьком.
Вдалині лають собаки. Їх, кинутих власниками, тут чимало. І в кожної є свій дім. Дізнатися, де саме він був, неважко – достатньо пройти повз ворота домівки, яка була рідною для того чи того пса. Скільки б ти не годував його – він гавкатиме. Попередить, що сюди йти не можна. Хоча мародерів, які вже встигли побувати скрізь, це не зупинило.
Читайте також: Остання тисяча ярдів
За розбитими вікнами напіврозтрощених артилерією будинків хазяйнує вітер. Розкидає по долівці вивернуті з шухляд папери, шарудить засохлими квітами, що й досі стоять у вазах. Змітає старі фотографії у відкриті підвали, підлога яких часто вкрита матрацами, – тут ховалися від обстрілів. І той-таки вітер перегортає сторінки сотень книжок, які вже, напевно, ніхто й ніколи не читатиме. На уламках черепиці поруч із розбитою гіркою стоїть яскравий дитячий автомобільчик.
Зверху, з дороги, добре видно воронки від «Градів». Та й багато чого іншого… Утім, виходячи туди, варто пам’ятати – неподалік працює снайпер.
Камікадзе Мосту
Але є поряд і свої. «Камікадзе, дай відповідь Мосту. Камікадзе Мосту», – похрипує рація. Це викликають на зв’язок хлопці з батальйону «Дніпро-1». Недобудований міст, під яким вони стоять, де-не-де пробитий снарядами. Назовні стирчать його металеві нутрощі. Кілька тижнів тому, під час чергового обстрілу, так само викликав Камікадзе по рації боєць із позивним Кібернетик. «Камікадзе Мосту… Ви там цілі?» – турбувався. А вже за хвилину його самого поранило.
Свій міст бійці називають «Республікою «Міст». І одного грудневого ранку починають фарбувати бетонну споруду в жовто-блакитні кольори. Опори, кажуть, будуть червоно-чорними. Якщо, звісно, хтось підвезе фарбу…
Над жовто-блакитним мостом здіймається зграя чорних ворон. На дорозі спалений танк. Попереду роздовбані хати. Але хлопці сміються. Обговорюють можливість встановлення кулемета на старезний мотоцикл із коляскою, на якому саме кружляє дорогою один із бійців. Чорний пухнастий собака на ім’я Муха заливається веселим гавкотом. На столі трохи закарпатського вина.
Інколи відпочивають і бійці 28-ї бригади, що стоїть неподалік. Більшість хлопців тут із Півдня України: Одеси, Херсона, Миколаєва. Сьогодні вони збираються в лазню. Дорогою завозять нам трохи дров. Один із солдатів лишається потеревенити. Показує, як працює БМП. Розповідає легенду про одинокого танкіста, що сам, без решти екіпажу, їздить зоною АТО на своєму танку. Розписуючись на жовто-блакитному прапорі, хлопець виводить маркером свій позивний: Танцор. Чому? Бо до війни він танцював у балеті.
Читайте також: Маринівка: стратегічна помилка з фатальними наслідками
…Частина бійців «Карпатської Січі» разом із вояками з 93-ї бригади вирушає боронити донецький аеропорт. Фортецю, до якої зараз, під час так званого перемир’я, майже неможливо підвезти боєприпаси. Один магазин набоїв – таку умову висувають вороги. Лише так можна проїхати без бою, без втрат. Наші погоджуються. Утім, бойовики Гіві все одно порушують режим тиші – зі стрілецької зброї та підствольних гранатометів відкривають вогонь по наших машинах, які вже вертаються з термінала. Усі домовленості з бойовиками, як завжди, нічого не варті.
Комбат «Карпатської Січі» Олег Куцин заїжджає до нас – на Камікадзе. Розповідає про ту довгу дорогу з аеропорту. Втомлено дивиться на вогонь у пічці. Здається, злиться. Але допиває чай, вдивляється в очі побратимів і знову починає усміхатися. Каже, що це його війна. Війна, яку ми не починали, але яка об’єднала нас. Навчила бути сильними. Змінила на краще.
На Донеччині чергова туманна зимова ніч. Третя ночі, час міняти хлопців на посту. Сьогодні ми дещо змінили позицію – огляд низки важливих для Камікадзе об’єктів на ній ідеальний.
– Але звідси бліндаж далеко, – зауважує, збираючись іти спати, боєць із минулої зміни. – Тут дуже небезпечно.
– Безпечно сидіти вдома, – усміхається у відповідь мій напарник.
– Камікадзе Мосту. Камікадзе Мосту. Перевірка зв’язку, – вклинюється в розмову рація.
– Камікадзе на зв’язку.
– Плюс.
Ми ще тут.