Кам’янець-Подільський: первісний, ранньомодерний, літературний, столичний

Кам’янець-Подільський має особливий статус на ментальній мапі України. Старовинна фортеця, остання столиця УНР і величний каньйон незмінно приваблюють туристів. Щоправда, відчувається, що місто має ще чимало роботи, аби вповні розкрити своє унікальне обличчя. Адже спадщиною стає лише те, що є кому успадковувати, інакше історії губляться в мороці століть.

Кам’янцю-Подільському не бракує матеріальних місць пам’яті про шляхетне і славне минуле — від вежі Стефана Баторія до тріумфальної арки біля кафедрального костелу святих Петра і Павла, зведеної на честь візиту до міста останнього короля Речі Посполитої Станіслава Авґуста Понятовського. Однак у називанні закладів харчування досі превалює козацька тема, хоча козаки на чолі з Максимом Кривоносом невдало штурмували Кам’янецький замок і мали з кам’янчанами приблизно такі стосунки, як і з львів’янами. З кічевих ресторанних вивісок впадають в очі «Мрія козака», «Тарас Бульба», «Витребеньки від Диканьки», що прикро резонують із genius loci.

1998 року в місті започаткували щорічний фестиваль повітряних куль, який став однією з візитівок Кам’янця-Подільського. Однак під час повномасштабного вторгнення ані польоти повітряних куль, ані збори реконструкторів і лицарські турніри — ще одна тутешня атракція — не відбуваються.

Розповідаємо, що сформувало ідентичність Кам’янця-Подільського та чим сьогодні живе місто.

Історія та пам’ять

Стоячи на березі річки Смотрича, що оперізує Старе місто, відчуваєш, що історія нашої цивілізації — лише епізод у тривалій історії планети. Смотрицький каньйон сформувався 427 мільйонів років тому, в цей час тут був океан. Палеозойський світ виглядав зовсім інакше: майбутня Європа нещодавно відкололася від протоматерика Лаврусії, на дні повільно осідали корали, вапняки й вулканічний попіл, сліди яких досі можна знайти у скам’янілостях, йдучи вздовж Смотрича. 250 тисяч років тому річка з притоками пробила собі дорогу поміж скель. Тепер за цим геотуристичним маршрутом встановлені інформаційні таблички, барвисті та наочні.

Щодо заснування міста точаться дискусії, називають різні дати — римську ранньохристиянську, вірменську купецьку, руську домонгольську та литовську пізньосередньовічну. Як пише Віталій Михайловський у книжці «Історія, мова, географія: топоніми середньовічного Поділля», саме Поділля як цілісний регіон виділилось у другій половині XIV століття та охопило простори від Теребовлі на заході до Черкас на сході.

Читайте також:   Олюднення історії XIV-XV століть  

Ранньомодерна доба принесла Поділлю низку інтелектуалів. Ісайя Кам’янчанин народився в Кам’янці-Подільському на початку XVI століття, тут-таки, за його словами, навчився «святим догматам і благочестивому богослов’ю та священній філософії», згодом примножував книжну мудрість у віленському гуртку, а 1561 року виїхав до Москви по книжки для видання на теренах України та всього Великого князівства Литовського. Однак московити запідозрили Ісайю Кам’янчанина чи то в єресі, чи то в шпигунстві, заслали до Вологди, потім до Ростова. Звідти ранньомодерний політв’язень надсилав листи-послання, однак дозволу повернутися додому так і не отримав.

Ще двоє книжників-полемістів, батько і син Смотрицькі, походили з родового маєтку у Смотричі неподалік Кам’янця. Герасим Смотрицький очолив Острозьку академію й написав передмову до Острозької Біблії. А Мелетій Смотрицький став автором «Треноса» — плачу-нарікання Східної церкви на злочинних синів-відступників, однак згодом змінив свої переконання, прийняв унію й виступав за церковне єднання та скликання собору для примирення православних підданих Речі Посполитої з Римом.

У цей час через постійну татаро-турецьку загрозу місто було правдивою брамою Європи. Османам таки вдалося на певний час захопити Поділля — тоді на костелі святих Петра й Павла з’явився мінарет, збережений досі, а в місті відкрили першу кав’ярню — раніше, ніж у Львові та Відні, переконують гіди-кам’янчани. Зберігся податковий реєстр османів 1681–1682 років, у якому зазначено, що в Кам’янці діяло вже десять кав’ярeнь, а нещодавно на площі Польський ринок археологи знайшли й сліди однієї з кав’ярень, з османськими монетами, керамічними люльками та кавовими філіжаночками.

XVIII століття було багате на новації: 1700 року в місті відкрили першу аптеку, 1784-го комендант фортеці, генерал і архітектор Ян де Вітте організував перший політ повітряної кулі над Кам’янцем. До другого поділу Речі Посполитої лишалося кілька років, і, здається, мало б бути не до розваг.

Зрештою 1793 року Правобережну Україну разом із Кам’янцем анексувала Російська імперія. Традиції самоврядування й мультикультурного порозуміння швидко занепали, магнатські землі були конфісковані й передані російським дворянам, церкви перепідпорядковані Синоду.

До 1812 року місто ще мало статус прикордонного форпосту, проте після російсько-турецького Бухарестського миру Росія заволоділа ще й Бессарабією. Тоді Кам’янець опинився в глибокому тилу, і фортеця втратила військове значення. Російська влада не забарилася влаштувати у Старій фортеці в’язницю, переважно для солдатів-дезертирів. Одним із них був Устим Кармелюк — грамотний і непокірний син кріпака, якого пан, караючи за непослух, віддав у солдати на 25 років, однак Устим втік ще дорогою до служби. Його кілька разів ув’язнювали в фортеці, звідки він раз по раз утікав. Радянська влада наголошувала на соціальному підґрунті повстанців, що боролися під проводом Кармелюка, і героїзувала його як борця за права визискуваних і вбогих. Однак сьогодні ця історія сприймається інакше: саме Російська імперія принесла на ці землі кріпацтво й солдаччину, зруйнувала соціальні зв’язки та економічні ланцюжки, і цей чинник важливий при визначенні мотивів повстанців. Коли читаєш, що на очну ставку привели 8-річного Устимового сина, і він підбіг до батька, а той мусив лишатися незворушним, щоб не видати себе, згадуються точнісінько такі методи енкаведистів, які через півтора століття виставляли тіла вбитих упівців, аби викрити членів їхніх родин.

До речі, у вежі Кармелюка, де сидить заґратований манекен, на інформаційній таблиці наголошені слушні акценти. Під заголовком «Устим Кармелюк — герой чи розбійник?» наведено різні погляди на цю постать — польської історіографії, радянської пропаганди, сучасної української науки.

Експозиція у Старій фортеці зовсім нещодавно була оновлена: у вітринах чимало знахідок із розкопок, датованих 2017–2022 роками. Одне з підземель традиційно відведене під катівню. Зазвичай туристів приваблюють подібні експонати у старовинних замках. Однак під час російсько-української війни, коли катівні стали не лише музейними просторами, а й реальними місцями катувань військових і цивільних, сприйняття зовсім інакше. Його посилює виставка в одній із зал, присвячена загиблим оборонцям Маріуполя.

Відпочиваючи на лаві, спостерігаю, як на вежу дереться хлопчик, якому купили дерев’яного меча й іграшкового щита. У голові звучить рядок із «Колискової» — саундтреку з фільму «Заборонений»: «Спи, козаче, в бій ще рано…» І найбільше бажання в цю мить — щоб ця війна закінчилася нашою Перемогою доти, як подорослішають наші діти. Цієї миті повітря здригається від кількох приглушених «гу-у-у-п». «Навчання», — пояснює продавець сувенірів.

Невидимі мистецькі маршрути

Восени 1846-го, за півроку до арешту, до Кам’янця-Подільського прибув Тарас Шевченко. Він одержав від Археографічної комісії завдання: зібрати народні перекази, пісні, відомості про могили, оглянути й описати старовинні споруди на цих теренах. Устим Кармелюк у той час десять років як помер, однак фольклор і фейклор про нього лише набирав обертів.

У Подільській духовній семінарії здобули освіту Степан Руданський, Микола Леонтович та Григорій Голоскевич. Руданський згодом працюватиме лікарем і перекладатиме на дозвіллі Гомера, не маючи змоги жити з пера в підцензурній Російській імперії. Леонтович стане хоровим диригентом і напише всесвітньо відомого «Щедрика», а потім буде знайдений убитим. Голоскевич досліджуватиме діалектологію Поділля та укладе Правописний словник із першим вживанням скрипниківки, — а потім загине в засланні в Тобольську.

Тут-таки, у Подільській семінарії, навчались, але не отримали атестату, й інші митці. Анатоль Свидницький залишив навчання за рік до закінчення, підбурений російськими соціал-демократичними рухами, а згодом написав перший український соціально-психологічний роман «Люборацькі», в якому розповів про свої семінарські будні. Вихідець зі священничої родини й тонкий поет Володимир Свідзінський закінчив тут чотири класи, а згодом продовжив навчання в Києві. Він ще встиг повчитися в Кам’янець-Подільському університеті вільним слухачем, попрацювати редактором і надрукувати поезії до 1925 року, перш ніж переїхати до Харкова. 1941 року, з наступом нацистів, НКВД заарештував Свідзінського разом з іншими українськими митцями, що не евакуювалися. Під час етапування на Схід, боячись оточення, їх замкнули в господарській будівлі й підпалили.

У Кам’янці-Подільському народився Микола Бажан і дебютувала як поетка Наталя Забіла. Павло Житецький вчителював у тутешній гімназії, Михайло Драй-Хмара викладав в університеті. Остап Вишня надрукував тут перший фейлетон «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)» в газеті «Народна воля» 1919 року. Осип Назарук почав писати в Кам’янці-Подільському свою повість «Роксоляна», вочевидь, натхненний турецьким колоритом міста.

Міський текст Кам’янця-Подільського можна читати по-різному залежно від оптики. Багата історія міста відкриває чимало перспектив — поки, на жаль, не втілених у туристичних об’єктах.

Остання столиця УНР

14 березня 1914 року на залізничну станцію Кам’янець-Подільський прибув перший потяг. Наявність залізниці визначила долю міста у Великій війні, що розпочалася незабаром. Цього могло й не статися — у Проскурів (нині Хмельницький) залізницю проклали ще 1870 року, що дало неабиякий поштовх економіці міста, а в губернський центр Кам’янець — аж за 43 роки.

22 жовтня 1918 року, за гетьманування Павла Скоропадського, в Кам’янці-Подільському було відкрито Український державний університет, першим ректором якого став Іван Огієнко. Місто згуртувало тогочасних інтелектуалів та митців. Юхим Сіцінський засновує історико-археологічний музей, Микола Садовський керує Державним драматичним театром Української Народної Республіки, Петро Шекерик-Доників створює осередок товариства «Січ».

10 червня 1919 року до Кам’янця прибув потяг Директорії, із салон-вагоном Симона Петлюри, що нині перетворений на Музей Злуки у Фастові. У 1919–1920 роках у місті працювали уряд і міністерства УНР, друкували гроші, приймали іноземні делегації. Тут будували плани, вболівали за Україну, народжували дітей. У родині художниці і співробітниці міністерства освіти УНР Надії Верпето та приват-доцента університету, літературознавця Леоніда Білецького 30 жовтня 1919 року народилася донька Катерина, майбутня дружина Олега Ольжича. Багато із цих людей, що приїхали до Кам’янця влітку-восени 1919 року, скоро будуть змушені емігрувати й більше ніколи не побачать України, принаймні підрадянської.

Юрій Липа, поет, геополітик і вояк куреня Морської піхоти Збройних сил УНР, написав про цей період новелу «Кам’янець столичний». У ній подані роздуми українських інтелігентів під загрозою більшовицького наступу. Хтось жартує про нову столицю, хтось будує плани на «після війни», хтось обґрунтовує, чому він не може взяти зброю до рук. Дуже цікавий текст із погляду сьогодення.

А радянський письменник Володимир Бєляєв, уродженець Кам’янця-Подільського, написав трилогію «Стара фортеця» про перші роки після революції, згодом екранізовану. В дитинстві я намагалася розгадати цей ребус, чому петлюрівці показані в книжці й фільмі так негативно. Сьогодні я б сказала, що це такі собі «Дні Турбіних» у краєвидах Кам’янця-Подільського, тільки протагоністи тут – не білі, а більшовики. А антагоністи ті самі – українці, які на своїй землі показані чужими й зайвими.

Читайте також: Юрій Липа. Той, хто знав, як розділити Росію

У 1919 році при міністерстві закордонних справ УНР діяла хорова капела Олександра Кошиця, яка звідси, з Кам’янця-Подільського, поїхала у світова турне, здобувати підтримку для України. Сьогодні на вокзалі в Кам’янці «Щедрик» Миколи Леонтовича проводжає потяги. Ніби закликає всіх, хто від’їздить, поширювати знання про українську спадщину у світі.