Український клуб в Одесі, 100-річчя заснування якого відзначили наприкінці травня, поновлює свою діяльність. Ювілейні урочистості відбувалися в Центрі актуального мистецтва, прикрашеному копіями архівних документів, давніми світлинами. Одним із ініціаторів реанімації клубного життя української еліти міста став режисер Сергій Проскурня, який, за словами краєзнавця Леоніда Капелюшного, торік «вирішив осушити театральне болото з кумканням земноводних і перетворити місто на театральну республіку», як відомо, тоді безуспішно. Тож об’єднання свідомо мислячих українців Одеси стало однією з подальших креативних ідей режисера.
Перші клуби
Англійське слово club у німецькій транскрипції (клуб) потрапило в українську мову порівняно недавно – 250 років тому. Власне, практика його використання у значенні «зібрання» в самій Великій Британії теж не сягає глибини століть – перші клуби в сучасному розумінні слова з’явилися на Туманному Альбіоні в XVII столітті. Спершу городяни-буржуа гуртувалися навколо кав’ярень, спілкуючись в обмеженому колі осіб та толеруючи певні загальні ідеї. «Клабери» збирали кошти для організації свого дозвілля, винаймали чи купували приміщення, проводили вільний час згідно з гаслом «у згоді та радості» (concordia et laetitia). Перший клуб за англійським зразком у Російській імперії виник 1770 року в Санкт-Петербурзі – його засновники переважно були іноземцями, які почувалися в чужій країні незатишно, тому потребували гуртування. Англійський клуб став дуже популярним у столиці – згодом аналогічні громади з’явилися в інших містах імперії, зокрема 1831 року в Одесі.
Першою українською громадською організацією модерного часу стало Кирило-Мефодіївське товариство (1846–1847), що за аналогією із середньовічними міськими організаціями захисту православних традицій було названо братством. Наступною впливовою організацією стала Стара громада (1870-ті) з осередками в Києві та Одесі. Групи українських діячів Одеси під назвами «Стара громада» та «Молода громада» підпільно існували до початку ХХ століття. У 1868–1939 роках спершу у Львові, а згодом і в інших українських містах виникають культурно-просвітницькі організації – «Просвіти».
В Одесі «Просвіта» з’явилася одразу після царського маніфесту 17 жовтня 1905 року, який дозволяв свободу зібрань. Проте після поразки революції й відновлення впливу держави на громадські процеси місцеві адміністрації в Російській імперії почали поступово заганяти «незручні» громадські організації в глухий кут. Наприкінці 1909 року одеський градоначальник (призначуваний царем представник у місті – керівник поліції) Іван Толмачов ліквідував «Просвіту» в Одесі. Толмачов був знаний своїм покровительством чорносотенцям (керував Одесою в 1907–1911 роках). Утисків також зазнали інші громадські організації, зокрема польська Ognisko.
Після закриття 1909 року одеського товариства «Просвіта» 11 (24) січня 1910 року колишні просвітяни присяжний повірений Олексій Панченко, селянин Іван Резниченко, катеринославський міщанин Фердинанд Андерегг, статський радник Антон Крижанівський та селянин Архіп Кравченко подали прохання на ім’я одеського градоначальника генерал-майора Івана Толмачова дати дозвіл на реєстрацію Українського клубу.
6 (19) лютого до переліку товариств під № 85 було внесено запис про його реєстрацію. Ось як описує події тієї зими 4 лютого 1910 року один із провідних діячів української громадськості Одеси Михайло Комаров своєму товаришеві, громадському діячеві, редактору газети «Рада» Євгенові Чикаленку: «За нашу «Просвіту» ви вже зараз знаєте, що її закрито. Посилаю вам вирізки з газет про сумні оповістки, якими «Просвіта» востаннє нагадувала про себе. Може хто з редакції з поводу сіх оповісток пом’яне «Просвіту». Не дали нам і упорядкувати як слід усіх рахунків. Ми просили дати нам хоч три місяці на це, сподіваючись, що можна передати до клуба (Одеського українського клубу), а нам ледве-ледве згодились дати тілько півтори місяці. Тим часом Толмачов поїхав у Санкт-Петербург, а без його не хотіли ні статута клуба розглядати, ні одкладу нам дати. То ми мусили якомога поспішати до 1 февраля, щоб не досталося рус. Союзу (шовіністична організація «Союз русского народа», якій повинно було перейти майно української організації), і 31 генваря розпродали усе чисто».
Спільна справа
Перші загальні збори Українського клубу відбулися 11 (24) квітня 1910 року. На квартирі одного із засновників Фердинанда Андерегга зібралося 58 осіб, які обрали з-поміж себе старійшин. Головою став відомий одеський лікар Іван Луценко. Поміж старійшин були голови закритої «Просвіти» Михайло Комаров та Олексій Панченко. Пізніше Михайло Комаров пов’язав поліпшення ставлення до українського руху в Одесі зміною градоначальника: «У нас тепер легше дихати стало, коли здихалися того сатрапа Толмачова. Новий градоначальник (Іван Васильович Сосновський, одеський градоначальник у 1911–1917 роках) навіть признався до нас, яко земляк і обіщав бути у клубі» (з листа Михайла Комарова до Євгена Чикаленка 8 січня 1912 року).
Кількість членів клубу не була значною: навесні 1910 року – 58, у 191-му – 89, у 1912-му – 78, у 1913-му – 77 осіб. Поміж них переважали представники інтелігенції: викладачі, лікарі, працівники державних установ. Були членами клубу і знакові для тогочасної Одеси персони: віце-президент Одеського товариства красних мистецтв та міський голова Одеси (1917–1918) Михайло Брайчевський, архітектор Федір Нестурх, видавець Єфим Фесенко, юрист Сергій Шелухін, актор Платон Цесевич, фінансист і майбутній міністр уряду УНР Петро Климович, майбутній прем’єр-міністр уряду УНР та один із фундаторів Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) Володимир Чехівський, лікар і міський голова Одеси (1918) Іван Липа, попечитель прогімназії Лев Ковальчук. Очолювали клуб непересічні постаті українського руху Одеси Іван Луценко (1910–1912), Олексій Панченко (1912) та Лев Ковальчук (1912–1913).
Канцелярія Українського клубу на момент його відкриття розташовувалася в помешканні Фердинанда Андерегга по вулиці Новосельського, 65, потім перебралася до помешкання голови Івана Луценка на Дворянську, 5. З
3 жовтня 1910 року до моменту закриття клуб винаймав окреме приміщення в будинку Папудової (площа Соборна, 1 на розі вул. Преображенської, 25). Тут у просторих апартаментах, освітлених електрикою та обладнаних телефоном, три роки збиралися члени клубу та їхні гості. Вісім кімнат були зайняті окремими секціями, бібліотекою, читальнею. Велика зала була обладнана сценою і під час велелюдних заходів могла вміщати до 150 осіб.
Клуб, існуючи тільки на внески своїх членів та з господарської діяльності, займався культурно-просвітньою роботою. Тут організовували бали, маскаради, танцювальні, музичні та літературні вечори, виконували віршовані декламації, влаштовували драматичні та оперні вистави, дитячі спектаклі, концерти, читали лекції. При організації функціонували хор та драматичний гурток, а також чотири секції: хорового співу, драматична, лекційна, дитячих вечорів. Така діяльність гуртувала українську громаду Одеси, забезпечувала її культурні потреби. Клуб передплачував книжки, пресу, мав добру читальню. Його керівництво з метою поліпшення фінансових справ активно займалося господарчою діяльністю, передусім поширеним на той час у всіх клубах міста видом розваг – іграми (в карти, доміно, лото, шашки, шахи, на більярді тощо).
Заборона і відродження
4 листопада 1913 року Одеський градоначальник Іван Сосновський (той самий, що збирався 1912-го вступити в організацію) прийняв рішення внести на розгляд «присутствия по делам об обществах» питання про закриття клубу, доручивши провести ревізію роботи товариства. 13 листопада поліція підготувала звіт, що виявив фінансові зловживання в діяльності Одеського українського клубу. Не зважаючи на жодні апеляції з боку ради старійшин клубу, міська влада припинила реєстрацію товариства.
Навесні 1918 року після встановлення в Одесі влади Української Народної Республіки Лев Ковальчук та інші колишні члени клубу провели кілька засідань з метою відродити організацію. В липні клуб було зареєстровано, про що писали тогочасні газети. Однак вир подальших бойових дій відсунув перспективу його відродження. Тепер Одеський український клуб знову постає із забуття.
.jpg)
МИХАЙЛО КОМАРОВ. Після ліквідації одеської «Просвіти» її очільник з однодумцями організували Український клуб
.jpg)
[1910]
.jpg)
Демонстрація свого українства у 1910 році була демонстрацією належності до своєї, неросійської, культури і традиції. Якщо англійці створювали клуби в імперії з ностальгійних почуттів, то не останньою причиною єднання українців була реакцією на зверхнє, щоб не сказати хамське, ставлення до «малоросів». Причому діяльність одеських українців була успішною в бізнесі, урядуванні, академічній науці, медицині, вищій школі, на освітній ниві. Імперськи налаштована Одеса про це сном-духом не знає. Чому? Всупереч пропагандистському штампу, що Одеса ніколи не була українською, вона таки була більше українською, ніж російською чи єврейською. Інша справа, що українці і для імперії, і для загалу були у найкращому разі «окультуреними малоросами». В Одесі вони були досить успішною когортою і зробили для міста багато важливого та корисного. Лише один приклад: завдяки члену клубу, міському голові Павлові Зеленому, Одеса має міську бібліотеку, що працює до сьогодні й має статус національної. Щоправда, названа вона іменем «буревісника революції» та основоположника соцреалізму Максима Горького, а на фасаді міститься меморіальна дошка на честь снайпера-героя, проте це не приниження Павла Зеленого, а характеристика сучасних урядників.
Старий клуб проіснував недовго, і членів його було небагато. Але влітку 1917-го до українських військових формувань в Одесі для захисту України виявили бажання вступити близько 12 тис. осіб. Восени зброю взяли до рук 5 тис. і створили гайдамацькі курені. Саме вони стали на захист одеситів від грабіжників і «красной вольницы», чим викликали особливу лють більшовиків.
В Одесі донині борються з «насильственной украинизацией». Міфічна «Антіфа» з російською кореневою системою вбиває студента Максима Чайку. «Патріоти» партії «Родіна» громлять український пікет. Одеська міськрада приймає рішення на смерть стояти проти націоналізму. Щойно призначений із переможців-регіоналів заступник голови Одеської ОДА виступає з програмною заявою про «искоренение национализма». Мовчу вже, що губернатор від переможців Едуард Матвійчук демонстративно не вживає української. Тож не дивно, що в Одесі вирішили відродити Український клуб.