Прикро, але те, що в дитинстві здавалося добре впорядкованим, по-своєму красивим і затишним, зараз уже не викликає жодних естетичних переживань. Ряди однотипних забудов — що в цьому може бути гарного? Однак якщо пам’ять зберігає образ цих вулиць такими, як ви бачили їх у дитинстві, то нинішні проходи між ними перетворюються на своєрідний квест: пошуки слідів колишніх думок, емоцій, почуттів і мрій. Залишене в пам’яті — це те суттєве, що мало значення власне для тебе, для твого становлення, тому воно видається зараз водночас і таким милим, і таким незахищеним перед навалою зріліших роздумів і вражень. Тож цілком можна погодитися зі словами: «Якщо ви не ходили якимись вулицями в дитинстві, то й не ходили ними по-справжньому. Бо тільки ті часи, коли плоди з дерева пізнання ростуть іще надто високо для тебе, дарують таку безпосередню й невинну радість споглядання.
Запахи — найкращі резервуари для утримання пам’яті. Запах хлору, хай би де я його відчувала: чи в басейні, чи в лікарні — завжди нагадував мені ті романтичні ранки, коли дорогу до школи треба було пробивати крізь біле молоко туману з виразним запахом хлору, яким щедро ділився з нами «гігант хімічної промисловості». Запах відполірованого паркету, що жив колись у коридорах палацу культури «Юність», куди ми бігали на гуртки в шкільні роки, дотепер там зберігся. І я мало не заплакала, відчувши його нещодавно, бо кращої машини часу, щоб повернутись у свої дитячі роки, годі придумати. А ще недавно син приніс із садочка булочку, і вона пахла саме так, як свіженькі булочки в нашій шкільній їдальні. Я вже встигла забути про існування саме цієї нотки запаху й досі не знаю, що її зумовлює. Якийсь особливий вид дріжджів?
Читайте також: Славутич — місто, яке шукає себе
Але насправді щоразу, коли я поринаю думками у своє дитинство й шкільну юність, які минали в славному місті Калуш (а в тому, що він славний і великий, я тоді не сумнівалася, бо загалом усе, що нас оточувало, прийнято було вважати чудовим і прекрасним, мало не найкращим у світі. Країна була такою, тож і Калуш був таким), я завжди стикаюся з потребою приватної декомунізації. Бо все, що оточувало мене тоді, — увесь міський простір, вулиці, площі, — носило назви, чітко позначені присутністю радянської пропаганди, які, однак, не сприймалися тоді як щось вороже, а радше як доказ існування якогось глибокого сенсу, нехай прихованого й не зовсім зрозумілого, але все-таки наявного. Ті вулиці: 40-річчя Жовтня, 50-річчя ВЛКСМ, 23 з’їзду КПРС; площі Лєніна й інших «героїв»; парк імені Комарова; кінотеатр «Аврора» — уся ця абракадабра була частинкою нашого космосу, впорядкованого й математично обґрунтованого.
Тому й було так по-дитячому радісно брати участь у всіх тих парадах трудящих і несеннях почесної варти біля пам’ятника Лєніну та біля монумента Вічної слави… І танк, висаджений на постамент посеред площі спиною до церкви й дулом до ворожого імперіалістичного світу, вселяв упевненість, що вороги не пройдуть. Мілітаризації було багато, але й розуміння, що ворог не спить, також, тож які могли бути заперечення? Зрештою, уся площа навколо танка була обсаджена трояндами, і це згладжувало якусь невиразну дисгармонію в душі. Тож і не дивно, що коли в школі нам дали завдання написати твір про своє рідне місто, то кожен рядок, написаний нами, дихав неабияким оптимізмом і захопленням: авжеж, «місто росте й розростається». Бо саме так тоді прийнято було характеризувати міста. Отже, я думаю, чи не погрішила б я проти істини, якби сказала зараз щось усупереч тим почуттям?
Але в реальності багато що тоді лишалося поза увагою. Повну історію міста «читати без брому» майже так само неможливо, як і історію України загалом. Але тоді ніхто й не намагався її читати. З усіх екскурсій я запам’ятала тільки те, що назва рідного населеного пункту, можливо, походить від слова «калюжа», і це якось знеохочувало до дальших досліджень. Для нас його історія починалася відтоді, коли із середини століття тут почав будуватися хімічний завод, у народі званий просто «хімія», і це будівництво притягнуло до себе працівників і спеціалістів з усіх усюд. Що було в місті до того, цим ми мало цікавилися, бо були речі значно цікавіші. Це і фабрика з розробки калійних руд, і знана свого часу фабрика дзвонів братів Фельчинських, і ще пивзавод — як на мене, саме в цій галузі калушани досягли досконалості й звідтоді досі високо тримають планку. Про те, що в містечку свого часу проживала велика єврейська громада, я в дитинстві ні сном ні духом не відала. Про євреїв чула тільки те, що десь там є старий єврейський цвинтар і ще подейкували, нібито будинок, у якому ми тоді жили, теж стоїть на зруйнованому єврейському цвинтарі (про це йшлося у зв’язку з підозріло високою смертністю від самогубств та інших нещасних випадків у нашому будинку). Проте атеїстична пропаганда робила своє, тож можна було тільки знизати плечима у відповідь на такі чутки.
Вигнання з навіяного нам у дитинстві «раю» відбувалося поступово й незворотньо. Пам’ятаю страшне словосполучення «цинковий гріб» і перший публічний похорон загиблого в Афганістані хлопця, що вчився в нашій школі. І довжелезну колону, яка тяглася вздовж вулиці Богдана Хмельницького, загинаючись на перехресті й подвоюючись. Пам’ятаю свою криваву блювоту, коли я на третій день після аварії в Чорнобилі наїлася не помивши зеленого кваску, що ріс під лісом, бо хто ж його в дитинстві миє. Перші мітинги як перші ластівки. І «Архіпелаг ГУЛАГ» як перша бомба, що розірвалась у моїй свідомості.
Читайте також: Як «місто на С.» стало для мене Смілою
З розвалом Союзу Калуш мало-помалу став занепадати, як сам собою, так і в моїй пам’яті. «Хімія» то закривалася, то відкривалися, змінювала назву, власників, профіль виробництва. Натомість базар на «стройбазі» розростався, процвітав, асортимент і географія країн, звідки привозився на продаж уживаний товар, розширювалися. Люди з Калуша також виїжджали, мігрували, дехто з них із часом повертався. Я вже не повернулася.
Що Калушу не давало занепасти в особливо лихі часи, то це близькість до обласного центру — Івано-Франківська. Але для мене зовсім інша його близькість — до гір — була й зараз видається найпривабливішою та найкращою. «Лише дві години, лише дві», — іноді кажу я собі на згадці про вкрай розбиту дорогу, яку доводиться долати маршрутним автобусом «Калуш — Осмолода», щоб дістатися до найкрасивішого хребта українських Карпат — Ґорґан. Дві вилазки туди, зроблені з однокласниками, посідають у моїй пам’яті значно більше місця, ніж спогади про всі паради та лінійки, які довелося відбути в шкільні роки. Але зараз, на жаль, здоровий глузд перемагає любов і бажання підкоряти саме цю частину гір.
Читайте також: Івано-Франківськ. Місто, яке ми зводимо
На перший погляд здається, що Калуш нічим не особливий. Таке дитинство, як тут, я могла мати в будь-якому іншому місті. Але минуло воно саме в Калуші й тому я вдячна йому за це. Не так, можливо, місту, як людям, котрі в ньому жили та котрі не травмували мене якимись глибшими комплексами. Нехай і вселяли в нас певні наївні ілюзії, але що поробиш, коли в ті часи вони самі були під чарами цих ілюзій. Зрештою, дуже швидко люди з ними впоралися й, слава Богу, без рецидивів. Бо Калуш тепер дуже патріотичне місто. І дуже релігійне. І по-своєму підприємливе: в Калуші найбільший ринок секонд-хенду на Західній Україні, каже Вікіпедія. А це вам не абищо!
Я вдячна місту за те, що воно з легкою душею відпустило мене у «світ широкий», не змушуючи впадати за ним у ностальгію. З нього можна було винести як провінційні комплекси, так і великі амбіції, що часто є двома сторонами однієї медалі, але я вийшла з нього просто вільною, трохи знекоріненою, трохи розгубленою, однак зі здатністю легко вкоренитися на іншому ґрунті й почати все заново. Нову віру. Нову історію. Нову любов.
Фото міста – Ірина Пухта; Юрій Калиняк