З одного боку, ми маємо бути вдячні, і ми, безумовно, вдячні, нема про що казати. Без допомоги Заходу, Сполучених Штатів зокрема, як безпосередньо військової, так і фінансової, Україна б не впоралася. Точніше, її б не було. Не було б, розумієте? З іншого — коли нам про це нагадують, ми відчуваємо прикрість. Еге ж, а ви спробуйте так, як ми!
Хоча це «ми» досить умовне. «Ми» — це ті, хто в окопі під обстрілом учетверте за день? Чи «ми» — це життєрадісні хлопи цілком собі призовного віку, які в п’ятницю ввечері радіють життю за столиком кнайпи на Пушкінській (от саме Пушкінській, а не Євгена Чикаленка, як її нарешті переназвали)? Гаразд, «ми» — це щось збірне, з добровольцями та ухилянтами, волонтерами та корупціонерами, середнє. Але я не про це. Я про ціну, яку платить Україна… Життя найкращих синів і дочок — поза сумнівом, найкращих. Життя близьких. Життя друзів і знайомих або просто тих, хто завтра мав би стати рушієм майбутнього цієї країни. Зруйновані домівки. Утеча. Досвід повітряних тривог і блекаутів. Страх дітей. Травма. Хай там як, це очевидно. А за що ми платимо? Звісно, за нашу й вашу свободу. Ну ясно, а в цифрах можна?
Читайте також: Степан Хмара: «Ядерна зброя – це не для війни, це для великої політики»
Я зараз працюю над майбутнім документальним фільмом про Будапештський меморандум. Історія в загальних рисах добре відома й медійно розкручена. Не боячись спойлерити, кажу прямо: ні, не могли. Ми не могли залишити в себе нічого з ядерної зброї, яка була в Україні після розпаду СРСР і яка за всіма законами й міжнародними нормами належала нашій державі. Не могли, бо ще в липні 1990-го в Декларації про державний суверенітет заявили на випередження, що майбутня Україна буде без’ядерною та позаблоковою. А також тому, що тиск колективного Заходу виключав будь-які маневри. Мовляв, віддавайте й котіться під три чорти. А інакше припинимо фінансово допомагати, а ще влаштуємо міжнародну блокаду. Для тодішньої країни з економікою в стані розпаду й річним бюджетом 8 мільярдів доларів (разів так у 10 менше, ніж зараз, під час війни) це був вирішальний аргумент. Реальна політика. Інша річ, що цю зброю в жодному разі не можна було віддавати неситому сусіду, а саме так поставили питання західні партнери. Ну й головне: тодішні очільники держави мусили виторгувати — саме так, виторгувати — суттєвіші гарантії безпеки, ніж той клятий Меморандум, який навіть не є міжнародно-правовим документом, попри розмашні підписи світових лідерів. Проте мене цікавить інше.
У справі про позбавлення України ядерних боєзарядів та засобів їхнього доставлення фігурують дві цифри. Перша: згідно з планом, який отримав назву «Програма Нанна — Луґара» (на честь її ініціаторів, двох сенаторів США: один — демократ, інший — республіканець), фінансування ядерного роззброєння в країнах колишнього СРСР мало відбуватися коштом американського бюджету. На утримання, догляд і подальше транспортування боєголовок і бомб, а також знищення пускових установок, ракет, рекультивацію баз і працевлаштування звільнених кадрів Україні припадало $175 мільйонів. Цифра друга: загалом за програмою Нанна — Луґара за 10 років (1992–2002) на знищення й утилізацію суттєвої частини смертельної зброї, розгорнутої СРСР заради знищення Заходу, витратили $8,8 мільярда. Щороку це складало приблизно аж… 0,2 % американського військового бюджету. Суму на роззброєння України в підсумку збільшили до $350 мільйонів (приблизно 1/10 всіх наших витрат) — це взагалі смішні гроші, нуль після коми. Ну нічого собі! На те, щоби позбутися фактично третього у світі ядерного арсеналу, від початку спрямованого проти Америки та її союзників, витратити якісь копійки — нібито непогана інвестиція у власну безпеку!
Читайте також: Валентин Бадрак: «Стримана підтримка Заходу змусила Зеленського нарешті запустити військову промисловість»
Нині, через 30 років, перед Сполученими Штатами постають різні військові загрози: це передусім Китай, а також Іран, аморфні, проте цілком реальні ісламісти, Північна Корея, але на першому місці, звісно ж, Ерефія. Просто тому, що США та РФ разом володіють 93 % ядерної зброї. Перед повномасштабним вторгненням ЗС РФ оцінювали як другу за потужністю армію світу (дані Global Firepower). Ось і реально найбільший виклик. І от тепер упродовж останніх 18 місяців наша країна перемелює в порох цей виклик. Звісно, ми не можемо знешкодити мавпячу ядерну гранату, проте знищити значну частину кадрової армії, підірвати мобілізаційний потенціал, вивести з ладу конвенційний арсенал — це те, чим, власне, ЗСУ займаються, збільшуючи так світову безпеку й безпеку Америки зокрема. Повторюю: ми це робимо завдяки щедрій, але дозованій допомозі колективного Заходу й Сполучених Штатів передусім. Від початку повномасштабної війни Україна отримала від США понад $60 мільярдів усіх видів допомоги (дані Washington Post), у перерахунку на рік виходить $40 мільярдів. А тепер ще трохи арифметики. Американський військовий бюджет цьогоріч складає $860 мільярдів, це 3,49 % їхнього ВВП. Увімкніть калькулятор: 40 від 860 — це 4,65 %. Це тільки гола прагматика, без урахування ціннісних аспектів мегапроблеми, яку складають андрофаги. То що ви там казали про тягар для американських платників податків?
Ще й ще раз: партнери могли цього не робити, ніякий меморандум їх до цього не змушував. Ми не мусимо сумніватися в щирості підтримки світової демократії, це не лише гроші та зброя, це й утримання наших біженців і ще чимало дрібніших, а втім, істотних проявів участі. Але менше з тим, у цьому глобальному зіткненні цивілізації з варварством ми не бідні родичі. Наші витрати щонайменше співмірні, от тільки не знаю, як конвертувати в долари та відсотки героїзм і горе українців.