Не те щоб пізно, адже він іще не сягнув «екватора» свого правління. Уява виборців (а можливо, і самого новообраного президента) малювала якісь подвиги Геракла, кардинальні зрушення й дивовижні перетворення. Але, як з’ясувалося, незважаючи на зміну персони в головному кабінеті на Банковій, порядок денний для цієї посади той самий, що й був сім років тому: вести війну і впроваджувати реформи. Із нового додалася лише боротьба з пандемією.
Іще торік улітку «президент миру» мав ілюзію, що він наблизився до виконання своєї головної передвиборчої обіцянки: просто припинити стріляти й домогтися того самого від ворога на Донбасі. Не вдалося. Після певного спаду активності окупанти поновили інтенсивність обстрілів, ми знову зазнаємо втрат. Наші війська відкривають вогонь у відповідь: не приховано, під відповідальність командирів на місцях, але офіційний Київ визнає, що ми свідомо даємо відсіч і даватимемо її надалі. Тим паче, що самопроголошена «ДНР» зі свого боку вже заявила про вихід із перемир’я та сподівано в усьому звинувачує Україну. Володимир Зеленський, який упродовж останніх тижнів став помітно жорсткішим до зовнішніх і насамперед внутрішніх ворогів, навряд чи повернеться до своєї попередньої миролюбної риторики. Найімовірніше, він повторить долю Петра Порошенка, який свого часу мав необережність сказати, що «ми перемогли б і без волонтерів», а потім публічно визнав помилковість цієї фрази. Зеленський також, можливо, невдовзі скаже, що дарма закликав просто припинити вогонь і марно шукав миру в очах у Путіна.
Читайте також: Не зупинятися. Завдання для президента
Оточення президента може змінюватися, але незмінними залишаться два складники: зовнішньополітична кон’юнктура й тиск вулиці. Західні партнери чудово розуміють, що російська гібридна агресія — це гра в довгу. Тому військова допомога з боку США залишається відчутною, незважаючи на зміну господаря Білого дому. Пентагон оголосив про виділення $125 млн на катери, контрбатарейні радари й тактичне спорядження. Але фірмового «дуже дякую» від Зеленського буде замало, на кону ще $150 млн від США за умови, що Київ надалі реформуватиме оборонний сектор (у якому досі не вщухають корупційні скандали) за стандартами НАТО. Згортати ці реформи просто небезпечно, тому президент-«голуб» мусить відрощувати кігті яструба. Іншого шляху в нього просто немає.
Усе те саме й із іншими реформами, передовсім судовою. Її певний час саботуватимуть, намагатимуться втопити в демагогії, але МВФ та іншим партнерам доведеться продемонструвати прогрес, і тут також немає альтернатив. Ми це вже бачили і в історії з ухваленням так званого антиколомойського закону, і в інциденті з Конституційним Судом, і з запровадженням санкцій проти тих, хто опинився під підозрою у США. Звісно, в оточенні Зеленського не бракує «бісів», ладних хитати ситуацію та підривати країну зсередини референдумами, але зафіксований у Конституції курс на НАТО та ЄС, схоже, залишатиметься табу для президента.
Вулиця теж своєрідно «виховує» Володимира Зеленського. Вона ретельно виставляє для нього «червоні лінії». Інколи вдало, інколи не дуже. Усі спроби піти на поступки ворога на кшталт негайно імплементувати формулу Штайнмайєра зупиняли численні протести. Зараз почалася перевірка справою Стерненка. Президент очікувано самоусувається,хоча й визнає необхідність реформувати суди. Але насправді від повноцінного діалогу з вулицею Зеленського, схоже, утримує Арсен Аваков, якому президент чи то безроздільно довіряє, чи якого відверто побоюється.
Хоч би як намагався нинішній президент будувати свій політичний імідж на антитезі до Петра Порошенка, він просто вимушений жити за «календарем» свого попередника. Росія не йде на поступки й за кожної нагоди піднімає градус протистояння на Донбасі; Захід вимагає реформувати суди й показати результати антикорупційної політики; активісти нагадують про запит на суспільну справедливість. Перед виборами Володимир Зеленський видав браваду, що найгіршим докором для нього будуть слова «ти такий самий, як Порох». Для Росії та її п’ятої колони в Україні він такий самий, якщо не гірший (щодо Порошенка у ворогів не було бодай ілюзій). На Заході, де вже, схоже, минуло зачарування «новим обличчям», також чекають на конкретні досягнення, а не «дорожні карти» й «широкі обговорення». Запитання від активістів до президента сьогодні майже ті самі, що й п’ять років тому. Для виборців Зеленський — звичайний президент, у якому вони дедалі більше розчаровуються й від якого досі чекають якихось дива. Він намагається творити їх шляхом ручного регулювання газових тарифів, але масштаб магії явно не той. І навіть екзотична й хаотична «Слуга народу» поступово перетворюється на звичайну партію влади зі своїми внутрішніми течіями та прагне створити власну «молодіжку», у чому також нічого нового.
Читайте також: Опис президентської вакансії
У якихось другорядних питаннях Зеленський, звісно, залишається вірним собі: шаурма на заправці, публічне щеплення на фронті разом із бійцями — уміння влаштовувати видовища йому точно не бракує. Але інерція грати «народного президента Голобородька» згасає, знімати сиквел «Слуги народу» в режимі реалітішоу не вдається. Від Зеленського чути дедалі менше жартів та імпровізацій, бо сценарій пише вже не команда «Кварталу 95», а саме життя, у якому не так уже й багато комічного. Особливо коли йдеться про політичну відповідальність.
Загравати з проросійським електоратом марно. Відеозвернення на «языке международного общения» чи зізнання в любові до творчості Булгакова не дадуть жодних політичних дивідендів. Тільки повне перетворення на аналог Аляксандра Лукашенки може реабілітувати «зеленого фашиста» в очах прибічників ОПЗЖ і схожих партій. Такої опції в українського президента немає, і Зеленський це чудово розуміє. Він навіть із підлеглими припинив спілкуватися у стилі «бацьки» — у наших реаліях такий стиль управління, як з’ясувалося, не працює.
Хоч би яким супергероєм уявляв себе Володимир Зеленський, зламати «матрицю» йому точно не вдасться. Звітувати про виконання «великого будівництва» чи темпи вакцинації, заколисувати байками про інвестнянь значно комфортніше, аніж виконувати обов’язки верховного головнокомандувача й відповідати за зовнішню політику. Але саме в цьому напрямі перебуває «домашнє завдання» для президента, який до того ж натякає про намір балотуватися на другий термін.