Іще надовго залишиться в національній пам’яті нічим не спровокована збройна агресія Росії проти України в Криму… Десятки тисяч десантників, спецназівців напали на мирну країну, що аж ніяк не загрожувала Російській Федерації. На вулицях кримських міст – вояки в чужих одностроях, на дорогах – броньована техніка, скрізь блокпости, у Крим не можна в’їхати, із Криму не можна виїхати. Всюдисущі солдати повітряно-десантних військ РФ і спецназу Головного розвідувального управління генштабу Збройних сил Росії (місцеві назвали їх «зеленими чоловічками»), озброєні до зубів і з незрозумілими намірами, в непоодиноких жителів півострова викликають почуття страху та роздратування. Шок і нерозуміння. Як до цього ставитися українським офіцерам, які на півострові часто-густо проживали неподалік російських колег, чиї діти відвідували спільні дитсадки?.. Та й за часів СРСР ці люди служили в одному полку, на кораблі, спільно проходили випробування в гарячих точках. Російських військових уважали якщо не своїми, то й не чужими. За 22 роки перебування Чорноморського флоту РФ на території України до його офіцерів та моряків звикли як до частини місцевого пейзажу. І раптом така підлість, такий удар у спину. Навряд чи це пробачать і забудуть…
Ось із таких, зокрема подій складаються відносини між народами. Колись «вождь світового пролетаріату» писав із приводу 9 січня 1905-го, коли царські війська в Петербурзі відкрили вогонь по мирній вірнопідданій демонстрації, що у криваву неділю було розстріляно віру народу в царя. Путінські війська в Криму своїми чобітьми роздавили симпатії українців до Росії. У 1914 році (ювілей!) царська армія, вдершись до Галичини, поклала край доти потужному тамтешньому москвофільству. Після 1914-го воно цілком здеградувало і зрештою зникло майже безслідно. Можливо, що саме сьогодні закладаються основи таких українсько-російських відносин на довгі роки.
Читайте також: Дорослішаємо. Російська агресія консолідує українців
Річ у тім, що від часів міністра оборони України генерала Олександра Кузьмука наше військо комплектується за територіальним принципом. А це означає, що у військових частинах на півострові служить багато кримчан. Часто-густо вони давно знайомі з російськими офіцерами, незрідка вчилися з ними у Севастополі в одній школі чи в одному офіцерському освітньому закладі. І те, що сталося, – це струс, якого не очікували. Журналісти, спілкуючись із військовими РФ після початку того, що в деяких ЗМІ східного сусіда називають операцією «Російська весна», помічали в них відчуття цілковитого морально-психологічного дискомфорту. Справді, ні сіло ні впало зненацька напасти на своїх сусідів і колег, оточити їхні військові містечка, заблокувати й нахабно вимагати капітуляції та зради… В українців, і не лише військовослужбовців, і не лише в Криму, нині домінує гостре відчуття образи та приниження, змішане з огидою. Віроломство й підступність можуть в очах наших співвітчизників «збагатити» психологічний портрет російської нації…
Не менше, ніж фізичні дії окупантів, дошкуляють російська пропаганда й ганебна поведінка лідерів РФ, що, пошиваючи в дурні всю світову громадськість, зухвало заявляють, ніби в Криму немає російських військ. І це тоді, коли відомі вже навіть регіони, звідки прибули ці підрозділи… Навіть самі вояки РФ цього не приховують. Інформаційна агресія Росії супроводжує збройну; кремлівські, як їх тепер називають, «пропагандони» деморалізують не менше, ніж бронетранспортери східного сусіда в Криму. Все це підтримують тисячі політичних «туристів Путіна», що посунули із сусідніх російських областей на Харків, Донецьк, Луганськ, Херсон, Миколаїв, Одесу…
Чи не створює такими діями Путін потужний антиросійський комплекс у ментальності українців? Адже етнокультурні стереотипи у свідомості народів – то явище доволі динамічне, здатне змінюватися під тиском обставин. Нам сьогодні ще важко точно передбачити, які психологічні та ідеологічні наслідки матиме «російська весна» московських спецслужб і генштабу в Україні.
Читайте також: Ігри на крові. Як не програти війну
Однак, якщо ця акція вилікує мільйони наших громадян від проросійських ілюзій, як колись інша допомогла видужати від москвофільства, це стане єдиним плюсом подій, що відбуваються. А є підстави вважати, що вона вже лікує, і доволі ґрунтовно. Раніше, за всіма соціологічними опитуваннями, в нас понад 80% громадян позитивно ставилися до Росії. До збройної агресії в Криму остання вдалася наприкінці лютого – на початку березня 2014 року, тож найсвіжіших соціологічних даних іще не маємо. Однак уже нині зрозуміло, що мільйони українців оцінили ці події на півострові (а заодно і спровоковану Кремлем на сході України шовіністичну істерію) як цинічну й безсоромну наругу над їхньою країною та гідністю. Майдан показав, що з українцями так учиняти не можна…
На наших очах Кремль закладає підмурівки нових російсько-українських і українсько-російських відносин, коли візаві вбачають один в одному зовсім не друга й не доброго сусіда.
Національна травма, заподіяна українцям, може сформувати в них як мінімум відчуженість і антипатію щодо росіян.
Здавна українці звикли дивитися на Росію як на якийсь позитив, від котрого можна чекати на розуміння й допомогу. Цьому ставленню сприяв не так історичний досвід (що давав зовсім інші орієнтири), як потужна імперська й радянська пропаганда. Проте жодна пропаганда не може вічно протистояти фактам. Проросійські настрої значної частини українців досить довго утворювали специфічне тло внутрішньої та зовнішньої політики держави. Однак після інтервенції в Криму українська свідомість має якось жити з тим, що Росія – ворог, що на сході – страшна загроза Україні. Це справжній струс для мільйонів людей. І ми ще не можемо прогнозувати, яких емоційних форм він набуде і які сталі комплекси витворить.
Цікаво, що під час облог наших частин у Криму російські військові були щиро переконані: українці повинні по-хорошому капітулювати у найкращих «братніх» традиціях. У нашій історії це можна назвати комплексом Калнишевського. Калнишевський – останній кошовий отаман Запорозької Січі, який умовив козаків здатися генералові Єкатєріни ІІ Текелі, мотивуючи тим, що російські солдати – єдиновірні з козаками православні й чинити їм опір не можна (навіщо проливати християнську кров?). Але солдатам ці поважні обставини аж ніяк не завадили сплюндрувати козацьку республіку.
Тепер на очах цей комплекс Калнишевського руйнується і приниження перетворюється на інше, агресивніше почуття. З іншого такого зневаження після програшу війни за Україну 1918–1921 років зродилася УВО – Українська військова організація полковника Євгена Коновальця. Образ росіянина в українській душі рішуче переформатовується, набуваючи доволі непривабливих рис. Розриваються глибинні емоційні зв’язки, що вироблені звичкою, 300 роками проживання в єдиній імперії. Україна звільняється від проросійських симпатій та ілюзій. Національно-духовному усамостійненню українців своєю агресією посприяв Владімір Путін.
Читайте також: Війна & вибори. Що почнеться раніше?
Хай там як, але тепер духовно-політичне самопочуття українського народу поділятиметься на два періоди: до кримської кризи та після неї. Дещо має відбутись і в російській ментальності, яка звикла бачити українців чимось невіддільним від себе, бо ж раптом сталась очевидна емансипація. Зрозуміло, що активною стороною в цьому процесі остаточного розриву виступила саме РФ (незалежно від суб’єктивних намірів її еліти).
Що довше перебуватимуть окупаційні війська в Криму, то більше поглиблюватиметься цей розкол двох суспільств – українського та російського – на самостійні сутності.
Для українців настає великий момент істини, коли нація звільняється від забобонів облудної пропаганди й починає бачити світ у його справжніх рисах. І це позитивний, хоча й болісний процес, бо за ілюзії доводиться надто дорого платити. Що ж, як ми побачили, ті історичні й ментальні тканини, котрі зв’язували дві нації, Владімір Путін вирішив брутально розрубати мечем. Є підстави вважати, що це йому вдалося. Як і національне виховання українців Півдня, коли російськомовні, а часто й етнічно російські матроси, солдати та офіцери ЗСУ на пропозиції росіян здатися відповіли виконанням Національного гімну й гаслом «Слава Україні!». Вони не забудуть, за яку країну стояли до кінця…
У дуже тяжкому стані буде тепер ідеологія «Русского міра» і пропаганда братерства двох народів, бо завжди вилізатиме Крим. Саме він стане прірвою між націями, бо агресія РФ 2014 року залишиться в анналах української історії. Надто болісна травма… Почне формуватися новий тип українця, підготовленого до суворих історичних випробувань, здатного протистояти національним і геополітичним викликам.
Чимало політологів казали, що в 1991-го незалежність упала на українців як Божий дар, без справжньої боротьби й жертовності. Здається, сьогодні доведеться віддати історії цей борг. Шкода лише, що через багаторічну діяльність у керівництві держави неукраїнських сил вона не є найкращим чином організованою для опору. Але в того, хто бореться, шанси завжди є.