Роттердамському фестивалю можна лише поспівчувати: торік його в останню мить перевели в онлайн, що коштувало йому чималих грошей та нервів. Особливо прикро, що у 2021 році фестиваль справляв свій 50-річний ювілей, і задумувалося гарне дійство. Минулого листопада дирекція фестивалю урочисто сповістила потенційних гостей та акредитованих журналістів, що фестиваль — ура! — нарешті пройде офлайн. Але ближче до Нового року наскочило посилення антиковідних заходів, і Роттердам знову пішов у підпілля, тобто в онлайн. Аж раптом усі обмеження зняли, і здавалося б, можна повертатися до нормального життя, у кінозали та фестивальні кафешки, вести нарешті обговорення віч-на-віч. Проте було вже запізно: довелося б радикально міняти все, і фестиваль пройшов без широкого екрана. Сумно, звичайно, але якщо вже відверто, то фільми Роттердамського фестивалю можна подивитися й онлайн: як правило, це картини, які хочеться дивитися наодинці: тільки ти й екран, без сусідів із попкорном, іноді ставлячи на паузу. Втім, багато хто з цим не погодиться.
Хоча фільм, який став переможцем нинішнього Роттердама, «Еамі» («Eami», 2022) парагвайської режисерки Пас Енсіни, справді краще дивитися на великому екрані в кращій роздільній здатності, тому що головний герой тут — Ліс. Саме так, з великої літери. У цьому лісі мешкає дівчинка Еамі, яка належить до племені айорео. Тут же живуть її батьки, друзі, родичі — словом, майже всі з цього зникомого племені. Мовою айорео «еамі» має два значення: «ліс» та «мир». Ліс — це світ дівчинки та її племені. Але в їхній світ приходять чужинці — «куньйоні», що означає «байдужі». Вони вирубують ліс, а аборигенів виселяють до міст, де ті гинуть: їхні організми не сприймають дивну міську їжу, легені не сприймають міського повітря з вихлопними газами, а психіка — машин, метушні, великих будинків. Вигнання маленького племені з раю — символ втрати людиною свого початку, трагічного відриву від коріння та, звичайно, урочистості насильства однієї людини над іншою. Фільм вибудуваний як інтерв’ю Еамі, її розповідь протікає ніби безпристрасно, рівним голосом, але паралельно ми бачимо Ліс і чуємо його звуки. Поетична оповідь переростає в соціальний памфлет, який водночас анітрохи не намагається видаватися дуже актуальним.
Роттердамський фестиваль — один із головних у кіносвіті сфери авторського кіно. Змагатися з ним за солідністю та масштабом може, напевно, лише «Санденс», який, до речі, цьогоріч теж пройшов в онлайн-форматі. Фільми, відібрані на Роттердам, як правило, радикальні, іноді важко сприймаються, особливо без спеціальної підготовки, але завжди надзвичайно актуальні. Інколи форма подачі цієї актуальності може бути настільки неординарною, що доводиться зробити чимале зусилля над собою, щоб цю форму прийняти й зрозуміти. Наприклад, ізраїльський фільм «Кафка для дітей» («Kafka for Kids», 2022) Роє Розена. Сама назва вже здатна насторожити будь-кого. Розен — відомий революціонер-провокатор від кіно, його фільми — гримуча суміш суворого авторського висловлювання на животрепетні теми та мегарадикальної форми подачі матеріалу. То він виступав у своєму фільмі в ролі вченої дами, яка не залишає каменя на камені на його ж, Розена, творчості, то вивчав історію пилососа через призму еротики. «Кафка для дітей» — відважна спроба за допомогою «Перетворення» Кафки розповісти дітям про серйозні проблеми людства: про насильство, про природу різних конфліктів. Фільм знятий у жанрі дитячого ТВ-шоу з усіма властивими цьому жанру найгіршими рисами: непомірним сюсюканням, безглуздими дитячими костюмами кислотних кольорів. Бесіда літнього героя з маленькою дівчинкою, де він нескінченно цитує роман Кафки, перемежовується з анімаційними ілюстраціями кафкіанського сюжету — треба сказати, ілюстраціями моторошними. Але, мабуть, Розен вважає, що саме такий досвід виховання гарний для становлення дитячої психіки та для пізнання світу. Недаремно режисер залучає в спільники саме Кафку з його брутальним абсурдом, щоб описати сучасне суспільство. Дуже багато фільмів роттердамської програми, ніби змовившись, показують людину та її оточення на зламі звичного перебігу життя, коли руйнуються старі уявлення про те, що таке добре і що таке погано, про місце людини на планеті, про її самоідентифікацію. Питання власної ідентифікації виходить на перший план дедалі частіше.
Фільм іспанського режисера Адріана Сільвестре «Моя порожнtча і я» («Mi vacío y yo», 2022) — саме про труднощі самоідентифікації. Героїня фільму, француженка Рафаель, мріє про велике кохання, ідеального чоловіка та щасливу родину. Але, як-то кажуть, щось пішло не так: у її жіночому тілі живе чоловік. Рафаель надто мужня для жінки й надто жіночна для чоловіка. Молоді гетеросексуали уникають її, а спроби знайти радість у ліжку з геями приносять дівчині лише сльози. Бідолашна метається, не в змозі усвідомити свою приналежність до жодної зі статей, кидається за порадами до подружок, але користі жодної. Чи допоможе їй час розібратись у собі? Хочеться думати, що так, але суспільство, як відомо, схильне відторгати будь-яку несхожість.
Читайте також: Вікторія Амеліна: «Культура — це завжди про пошук істини та контакту, способу комунікації»
З цією яскравою роботою перегукується картина чилійського режисера Роберто Доверіса «Примарний проєкт» («Proyecto Fantasma», 2022). Герой фільму, молодий актор Пабло, теж метається містом і власним життям у пошуках себе. Він симпатичний і бородатий, дівчата закохуються в нього — й оком не змигнеш, але він поки що не може зрозуміти, яка стать його приваблює, і йому немає до кого навіть звернутися за порадою. Все оточення Пабло, такі ж симпатичні 30-річні хлопці та дівчата, живуть наче на краю трясовини, в яку відчайдушно бояться потрапити. Вони люблять мистецтво, але нічого не творять. Вони люблять літературу, причому нічого не тільки не пишуть, а й не читають. Вони мріють про міцні сім’ї, але не здатні на тривалі стосунки. Режисер робить невеселий висновок: їх це цілком влаштовує. Людей загалом, здається, влаштовує невиразне життя — без цілей, без довгих стосунків, без зобов’язань. Усе життя — один суцільний примарний проєкт.
Авторське кіно майже завжди несе в собі інтонацію відчаю. Це й не дивно: мистецтво, як хірург, часом завдає болю, через який відбувається пізнання життя та себе самого в ньому. Хепі-енд — рідкісний гість у артхаусі. Але все ж ні-ні — і проскочить несподіваний оптимізм, як, скажімо, у гаїтянсько-бенінсько-французькому фільмі «Фреда» («Freda», 2021) Джессіки Дженеус, героїня якої, юна мешканка гаїтянських нетрів, попри розлиту в повітрі агресію, готова відчайдушно вірити у світле майбутнє своєї країни. Або фільм відомого казахстанського режисера Адільхана Єржанова «Штурм» — про те, як, не дочекавшись приїзду поліції та спецзагону, батьки та вчителі штурмують школу, окуповану терористами. На тлі нещодавніх подій у Казахстані «Штурм» («Assault», 2022) видається відеоілюстрацією до однієї з головних проблем пострадянських країн — протистояння суспільства та влади, яка потурає агресії. Не факт, що цей загалом середній фільм відібрали б на конкурс такого престижного фестивалю, як Роттердамський, якби не трапилося в Казахстані потужного протесту. Хтось може сказати, що не варто художні критерії приносити в жертву політичним, але тим, хто так вважає, найімовірніше, байдуже і до мистецтва, і до політики. Тільки в лісі немає політики, але, як бачимо, вже й туди вона дісталася.