Щось аналогічне пережила Україна у Криму в лютому — березні 2014-го. Маючи на півострові 20-тисячне угруповання військ, держава Україна не зробила жодного пострілу, щоб захистити свою територію. Не знайшлося патріотичних адміралів із лідерськими якостями, які були б здатні взяти на себе велетенський тягар особистої відповідальності за Україну та Крим. Усе це стало наслідком специфічної кадрової політики, що велася в нашій країні починаючи з 1991 року й ведеться дотепер. Якщо не зробити висновків із того, що сталося, ми будемо приречені переживати постійні повторення трагічних і ганебних подій, споживати отруйні плоди гнилої системи. Кримська катастрофа лише оголила фундаментальні вади управління державою, брак соціально-політичної філософії творення на вищих щаблях влади, а також об’єднавчої ідеї та провідної концепції українського суспільства. Виявилося, що йдеться про дефіцит засад, на яких будується лояльність офіцерського корпусу до своєї держави, що пов’язано також із певними основами єдності нації.
У тому, що сталося з українським офіцерством під час «русской вєсни» в Криму, вражає масовість переходу наших офіцерів та адміралів на бік Російської Федерації. Як відомо, на материкову Україну з півострова вийшло не більше ніж 20% українських військовиків. Це свідчить про те, що таким кількісно незначним і було здорове національно-патріотичне ядро всього українського угруповання.
Нинішня влада країни не заохочує дослідження всіх тих обставин, бо тоді багатьом її представникам довелося б піти у відставку й постати перед військовим трибуналом.
Читайте також: Резолюція ПАРЄ щодо України. Повний текст
Хто ж ці люди, які вирішили перестати бути українськими військовими й влилися в лави російських? Звісно, поміж них є різні особистості з різними психологічними мотивами. Однак треба сказати, що ідейних, переконаних російських націоналістів в їхніх колах обмаль, практично екзотичні одиниці. Адже всі вони в період розподілу Чорноморського флоту мали можливість зробити свій вибір на користь служби в російському ВМФ.
Вочевидь, найбільший відсоток поміж ренегатів становили ті, кого умовно можна назвати заробітчанами, адже служити й мати з того якийсь зиск десь треба. Знову ж таки кортіло зберегти свої квартири в Криму, налагоджений сімейний побут тощо. Зовсім не хотілося все те кидати й вирушати за Перекоп, на материкову Україну з абсолютно невизначеними побутовими перспективами, тим більше вже маючи досвід спілкування з вельми своєрідною українською бюрократією, що може багато пообіцяти й нічого не зробити. Був певний відсоток людей, яких можна назвати симпатиками РФ і які надивилися російського телебачення й відчували вплив «сильного лідера» сусідньої держави. Здебільшого вони виступали прихильниками «дружби», «союзу», а подеколи й «об’єднання» України з Росією, сприймаючи російське військо як «своїх», «братів» тощо.
Не можна не згадати й проукраїнських, але геть дезорієнтованих і деморалізованих офіцерів. Майже два місяці вони спостерігали цілковитий параліч офіційного Києва, Турчинова — Яценюка. Відсутність адекватних ситуації наказів спровокувала в їхньому середовищі відчуття, що Київ домовився з Москвою і зливає Росії Крим разом із флотом та офіцерським корпусом, а якщо це так, то не буде великим гріхом погодитися на привабливі особисті пропозиції українським офіцерам від Кремля. Тим більше що роками за часів Кучми та Януковича вони були свідками таких зливів українських інтересів Москві на теренах Криму. А крім того, російська пропаганда всіляко створювала враження, що Крим — це лише початок ліквідації цілої Української держави. Українська ж пропаганда на той момент перебувала в стані шоку та прострації.
Читайте також: Півострів несвободи
Офіцерський корпус ВМС України був дуже строкатою структурою, своєрідним кадровим прохідним двором, як, власне кажучи, все українське військо. Кадрова політика в Збройних силах України віддзеркалювала специфіку української влади загалом. Адже її політика всі роки незалежності була «супербагатовекторною», принципово невизначеною і нечіткою. Всі ті роки ніхто не знав у війську: а хто ж є імовірним супротивником України? Тому за умовчанням і за звичкою вважалося, що ворог на заході. Тож і головні угруповання ЗСУ дивилися на захід, очікуючи небезпеку звідти. Заяви окремих тверезих військових аналітиків про загрозу зі сходу сприймалися як єретичні, провокаційні та скандальні, через що негайно відкидалися.
Кадрова політика також мала на собі відбиток цієї геополітичної інфантильності, унаслідок чого майже не враховувалася (якщо взагалі враховувалася) національно-політична ідентичність офіцера. На початку 90-х років ХХ століття, коли розпочався процес формування ЗСУ, ніхто особливо не цікавився тим, як колишній радянський офіцер, що виявив бажання служити в українському війську, оцінює сучасну геополітичну ситуацію й кого вважає імовірним супротивником. Винятком був хіба що відомий діяч Народного руху й перший начальник Управління соціально-психологічної служби Міністерства оборони України генерал-майор Володимир Мулява. На нарадах, присвячених прийому до українських лав колишніх офіцерів радянської армії та флоту, генерал Мулява просто запитував: «Проти Росії воювати будеш?». Коли таке запитання почув радянський моряк капітан І рангу Сергій Єлісєєв, він, як розповідають очевидці, почервонів і промовчав. У складі українського військового флоту Єлісєєв дослужився до віце-адмірала, заступника командувача ВМСУ та начальника Севастопольського гарнізону. А відповідь на запитання він дав у 2014 році, коли перейшов на бік Російської Федерації і став заступником командувача Балтійського флоту РФ…
Генерала Муляву ліберальна преса країни піддала остракізму, звинувачуючи в ксенофобії, русофобії, шкідництві супроти України тощо. А він був далекоглядною та розумною людиною, яка бачила реальність і називала речі їхніми іменами.
На жаль, до керівництва ЗСУ приходили зовсім інші генерали, які чомусь щиро вважали РФ другом і союзником, а після трагедії під Іловайськом жалібно скиглили: «Ніхто не вірив, що «Росія нападе», «Ми не думали, що російські війська перетнуть наш кордон». Крайній вияв наївності чи щось інше?
Читайте також: Крим – розбита вітрина
Офіцерський корпус ВМСУ теж формувався у подібному стилі, далекому від засад, які пропонував генерал Мулява. По-перше, чимало неофітів керувалося суто життєвими обставинами: не хотілося їхати з Криму на Північ, на Тихий океан, Каспій тощо. Були й щирі патріоти, які під впливом «гласності» захопилися українською ідеєю. Забігаючи наперед, можна сказати, що саме їх найбільше не сприймало офіційне керівництво України. Один із командувачів ВМСУ сказав: «Мені не потрібні патріоти, мені потрібні професіонали». Вже тоді Київ зробив ставку на найманця, на такого собі нейтрального військового фахівця.
Тут є дуже цікавим феномен Сергія Настенка. Цей морський офіцер ще в 1992 році, командуючи сторожовим кораблем СКР-112, на знак протесту проти антиукраїнської політики командування Чорноморського флоту вийшов із бухти Донузлав (Євпаторія), підняв Державний прапор України і взяв курс на Одесу. Його атакувала ціла група кораблів, що підпорядковувалися російському адміралові Касатонову. Настенко все те витримав. Він став одним із найкращих офіцерів українського флоту. Однак, коли настав момент давати йому звання адмірала, на це в Києві не наважилися, бо то був би ляпас російським «друзям», які Настенка люто ненавиділи. Офіцер був змушений покинути флот. Він, як чимало інших патріотів, не зробив кар’єри в Україні. Зате її зробили адмірали Єлісєєв, Березовський, Шакуро та інші, які нині служать у Військово-Морському флоті Російської Федерації. На жаль, патріотизм, який розглядався «на горі» як щось близьке до УБН (український буржуазний націоналізм), однозначно викидався на маргінес і був приречений на жевріння десь там, на периферії військової служби. Що й призвело до кадрової «Цусіми» за перших же випробувань. Проте це біда не тільки ВМСУ. Це спільна проблема України. На сайті СБУ в березні поточного року перераховано прізвища офіцерів Служби безпеки, які перейшли на бік Росії в Криму та Севастополі: 1391 особа…