Чутки про можливі ротації чиновників, перевибори депутатів і навіть позачергову президентську кампанію самого глави держави супроводжують «Слуг народу», відколи вони з’явилися в українській політиці. Ці чутки виникають нізвідки й рідко корелюють з реальністю, тобто давно вже стали звичним елементом антуражу, не більше. Бо насправді кадрова політика Володимира Зеленського досить непередбачувана й часто алогічна. Вгадати, кого він попросить піти й кого куди призначить, доволі важко. Та й оточення його здебільшого генерує інформацію, якій не можна довіряти на сто відсотків, тож усі ці розмови про відставки слід сприймати лише як інформаційні гойдалки для підтримання певного рівня шуму в ефірі.
Скажімо, балачки про можливі кадрові ротації в Кабінеті Міністрів, які з початком запуску нового політичного сезону набули особливого розголосу, не вщухають уже щонайменше останні пів року. Не припинилися вони навіть після того, як у травні парламентарі таки звільнили трьох міністрів (охорони здоров’я Максима Степанова, інфраструктури Владислава Криклія й міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства Ігоря Петрашка). Комусь цієї ритуальної жертви тоді видалося замало, й чутки поповзли знову — тепер уже навіть про можливість звільнення самого прем’єр-міністра Дениса Шмигаля. Особливо процес активізувався в момент неочікуваної відставки міністра МВС Арсена Авакова. Тоді ефір заполонили всеможливі інсайди. Разом з Аваковим нібито мали на позачерговому засіданні Ради звільнити ще низку урядовців. Але чутки не підтвердилися, більше ніхто не позбувся теплого місця, а штатні комунікатори «слуг» пояснили, що операцію з видалення неефективних міністрів перенесли на осінь. Таку ймовірність урешті підтвердив і сам глава держави під час інтерв’ю телеканалу «Інтер».
Читайте також: Кабмін: недалекі родичі
Які саме й коли відбудуться кадрові перестановки в уряді, досі достеменно не відомо. Усе лише чутки. Голова Верховної Ради Дмитро Разумков прогнозує, що це, можливо, буде вже під час другого пленарного тижня шостої сесії парламенту, тобто у 20-х числах вересня. Того, що деяких міністрів необхідно звільняти, Разумков навіть не заперечує: «Відставки можливі… Справді, є міністри, до яких є запитання. До деяких — і в мене особисто». Але імен кандидатів на виліт Дмитро Олександрович завбачливо не називає й так вносить ще й свою лепту в колообіг чуток у природі. І не лише щоб утримати інтригу. Разумков, про якого також деякі так звані джерела кажуть як про претендента на відставку, звісно, добре розуміє методику ухвалення кадрових рішень і банально не хоче видаватися пустомелею, як деякі його колеги. Майже аналогічно коментує ситуацію й заступниця голови фракції «Слуга народу» Євгенія Кравчук. Депутатка не заперечує можливості змін в уряді й каже, що з одного боку, жодних заяв чи подань до парламенту не надходило, а з іншого — ніякого засідання фракції з даного питання не заплановано, а такі рішення, мовляв, ухвалюють колегіально.
Насправді ж список претендентів на звільнення вже доволі давно циркулює у ЗМІ, тобто їхні імена відомі. Неназвані «джерела» в оточенні президента або у президентській партії вказують на міністра оборони Андрія Тарана, міністра соцполітики Марину Лазебну та віцепрем’єра з питань стратегічних галузей промисловості Олега Уруського. Дехто додає до цього товариства ще прізвища міністра юстиції Дениса Малюськи й міністра культури та інформаційної політики Олександра Ткаченка. Звісно, все це лише чутки. І з таким самим успіхом можна говорити про можливість перезавантаження всього уряду, включно з прем’єром Денисом Шмигалем. Який, до слова, так каторжно працює для добра українців, що про його існування ніколи не чули (якщо вірити дослідженню соціологічної групи «Рейтинг» станом на початок вересня 2021 року, аж 30% громадян країни). На таку ймовірність урешті натякнув ще влітку голова парламентського комітету з питань фінансів, податкової та митної політики Данило Гетманцев, коли заявив, що питання є до всіх міністрів, оскільки «в тій чи іншій мірі є помилки», але обговорення конкретних імен вважає передчасним, бо такі розмови, мовляв, розцінює як маніпулятивні, що цілком справедливо.
Адже ситуація з переформатуваннями Кабінету Міністрів і справді поки що перебуває в підвішеному стані. Те, що уряд відверто слабкий і працює як пожежна команда або лише вдає, що працює, — відчутно: від медицини до економіки. І хоча Володимир Зеленський заявляє, що все більш-менш у нормі, лише декого варто замінити, бо це уряд технократів, який не потребує піару, а працює тихою сапкою, його слова — звичайна відмовка. Усе радше навпаки — і це зрозуміло всім, особливо Володимиру Олександровичу, який і ухвалюватиме відповідне рішення (про жодні колегіальні ухвали насправді не йдеться) і рейтинг якого сьогодні суттєво залежить від роботи чиновників, яких він поставить. Біда лише в тому, що окрім як невдоволення їхньою роботою, та, можливо, усвідомлення наслідків провалів, чіткого бачення, на кого їх можна замінити і як, у головного режисера немає. І питання не лише в порожній лаві запасних, яку «слугам» традиційно важко наповнювати. Охочих сісти на потоки найвищого рівня чимало, та тільки здатних працювати й показувати якісний результат — небагато. Відправити Дениса Шмигаля у відставку — проблема не критична. З Ахметовим можна домовитися, а заміна чиновнику такого калібру, якщо треба, знайдеться. Серед претендентів на заміщення чинного прем’єра уже називають Олексія Чернишова, міністра розвитку громад та територій України, і Олексія Данілова, секретаря РНБО. Головне, щоб кандидат не надто контрастував із чинним главою держави та не затіняв його своєю харизмою.
Труднощі полягають в іншому. «Слуги народу» як політична сила надто неоднорідні. Монобільшість — явище тимчасове, яке спрацьовує лише в критичні моменти, коли треба ухвалювати якісь об’єднувальні рішення. А відправлення у відставку міністрів чи навіть усього уряду до таких явно не належить (варто згадати хоча б епопею з призначеннями міністра енергетики). Кандидати на заміну мають задовольняти більшість груп впливу, представлених у провладній фракції, а ще краще — й у деяких фракціях-партнерах. Така розкіш сьогодні надто дорого коштує, тож процес зміни всього уряду ніхто спеціально не педалюватиме. Максимум — обмежаться точковими ударами.
Читайте також: Невдячна місія
До того ж ротації в Кабміні — питання з розряду іміджевих. І насамперед для самого президента. Перш ніж до цього вдатися, слід серйозно зважити всі за та проти, коли вони будуть найефективнішими, у якому форматі та й чи взагалі є сенс їх здійснювати. Адже, будьмо відвертими, жодна заміна гравців на полі при тій управлінській моделі, яку обрав для себе Володимир Зеленський, суттєво не вплине на розвиток економіки в країні чи на здійснення реформ. Зате як інструмент може допомогти вплинути на зняття соціальної напруги, втримання рейтингу глави держави тощо. Звісно, деякі міністри, яким пророкують відставку, справді потребують заміни. Скажімо доручити втілення важливої оборонної угоди зі США нині чинному очільнику оборонного відомства Андрію Тарану, якого звинувачують у совкових підходах до роботи, конфліктності та провалі всіх розпочатих раніше реформ, було б нерозумно. Але знімати з посади міністерку соціальної політики Марину Лазебну, яка з якихось причин не спрацювалася з одіозною головою парламентського соціального комітету Галиною Третьяковою й нібито провалила втілення державної програми «Пакунок малюка», — необов’язково. Або це можна зробити саме тоді, коли з’явиться нагальна потреба принести ритуальну жертву.
Урешті, в арсеналі «Слуг народу» схожі інструменти саме так завжди й використовували: для створення інформаційного тла, відволікання уваги, зняття градусу напруги. Тому долю міністрів, найімовірніше, вирішуватимуть соціологічні заміри та рейтинги довіри до самого глави держави. За результатами вже згаданого опитування соціологічної групи «Рейтинг» майже 60% українців вважає, що Україна розвивається в неправильному напрямі, але водночас Володимиру Зеленському досі довіряє 50% опитаних (не довіряє — 48%) і 31,3% респондентів навіть знову готові проголосувати за нього на президентських виборах. Як тільки підтримка глави держави посунеться вниз, зміни в урядовому кварталі стануть незворотними. І хоча відставки урядів зазвичай мають відбуватися за підсумками їхньої роботи, цього разу в нас особливий випадок. Не забуваймо, що попри свій поважний вік (понад півтора року!), уряд Дениса Шмигаля так і не отримав путівки в життя у вигляді затвердженої парламентом програми. Він фактично працює в ручному режимі або як сам того бажає. Єдиним його імунітетом, як, власне, і суддею є президент та його оточення, які нарізають завдання для роботи, — і саме вони вирішуватимуть, коли і що з ним робити. Урешті, минулого разу з урядом Олексія Гончарука було так само.