Justice for all

В ідеалі в будь-якому критичному становищі суд має бути останньою надією. У такому екстремальному, як вибори, – поготів. Та де! Український суддя викреслює одним порухом 30 тис. голосів, поданих за опозиційного кандидата, тим часом поруч іще одна людина в мантії відмовляється розглядати порушення проти іншого висуванця опозиції, і, головне, це нікого не дивує.

Як майже не дивує судова заборона (втім, негайно забута) на післявиборні публічні акції – пряме порушення Конституції. Як не дивує рішення про покарання пенсіонерки за публічну відмову голосувати за партію влади. Як раніше не здивував вирок колишньому прем’єрові та колишньому міністрові внутрішніх справ, – може, й за діло, але за таке діло, за яке треба посадити половину Кабміну й три чверті Адміністрації президента.

Не дивує, бо кожен простий українець, якому колись «пощастило» зіткнутися з третьою владою, виніс із цього контакту власний, здебільшого гіркий досвід. Він знає, що годі шукати правду, що краще не потрапляти під каток, а коли вже там опинився, то найкращий адвокат – не той, який знає закони, а той, який має особисті стосунки із суддею і може «занести».

Брак правосуддя – це не лише безкарність міліції та прокуратури, не лише реальна можливість опинитися за ґратами будь-кому, хто підвернувся під важку руку. Це значно важливіша, засаднича річ: неможливість відстояти свої права, отже, зневіра у справедливість. У більшості європейських мов справедливість і правосуддя – повні синоніми. «Справедливість – так само необхідний для життя продукт, як хліб», – стверджував Людвіґ Берне. По дальші докази відсилаю до Платона, Цицерона та Іммануїла Канта. Суспільство, яке не вірить у справедливість, приречене. Якщо громадяни не можуть забезпечити справедливість у якийсь більш-менш конвенційний спосіб, вони беруться за вила, і краще Ляшко не профанував би актуального символу, перетворюючи його на фриківський анекдот. Вила, як і автомат, закопаний під клунею, – наш останній аргумент, ultima ratio. З таким не жартують.

Я був би радий не узагальнювати. Вочевидь, є в країні люди з почуттям особистої та фахової гідності, якась їх кількість присутня й серед суддівського корпусу, тільки вони діють не завдяки, а всупереч системі. А вона склалася не сьогодні й не вчора, але зараз із послідовною реалізацією «судової реформи» ексцеси набувають статусу правил. Усі – підкреслюю: всі! – зусилля спрямовані лише на те, щоби підпорядкувати судову гілку безпосередньо президентській Адміністрації, а там, як відомо, сидять найпалкіші захисники прав і свобод.

На цьому тлі дрібницею бачиться міркування, що без судів неможлива економіка – справжня економіка, а не панівний нині конгломерат монополій. Брак правосуддя – це свавілля податкової, це рейдерство, а тому неможливість надходження інвестицій. Це ще й стимул для олігархів підтримувати режим, бо він і тільки він може убезпечити їх від подальшого перерозподілу власності (хоча – красномовна деталь – самі вони в разі чого з’ясовують між собою стосунки чомусь у Лондонському суді).

Те, що на Банковій називають судовою реформою, є не лише профанацією, а й небезпечним знущанням зі здорового глузду: і без того складна система дедалі ускладнюється, тим часом рядовий суддя в аварійному кабінеті на 10 осіб за 8 тис. грн за місяць має розглянути впродовж чотирьох тижнів понад 100 багатотомних справ. Це що в нас, робочий орган чи інкубатор із вирощування святих?

Віднедавна в мене з’явилася забава: в кожного іноземця з досвідом та експертними знаннями, з яким так чи так доводиться спілкуватися, я запитую, з чого, на його думку, слід було б починати повернення України до цивілізації? Від американського посла до швейцарського інвестиційного банкіра респонденти на диво одностайні: із забезпечення верховенства права, себто… судової реформи!