Довічне керування країною є зазвичай рисою монархії. У республіці ж воно було завжди ознакою заперечення її основотворчих ідеалів, а для деяких ініціаторів уведення безстрокового керівництва закінчувалося радше трагічно. Гай Юлій Цезар – пожиттєвий диктатор Риму – загинув за кілька тижнів після проголошення цього статусу. Наполеон І, Наполеон ІІІ та їхня центральноафриканська пародія Жан Бокасса, попри наміри правити все життя, через деякий час були змушені скласти корону. Чи не єдиним успішним історичним прикладом є Йосип Броз Тіто, котрий протягом 37 років, до самої смерті, правив Югославською державою та партією. Нині в Казахстані прокотилася «ініціатива знизу»: суспільний рух агітує за організацію президентських виборів раз на десять років. Найімовірніше, виграє їх нинішній глава держави Нурсултан Назарбаєв. Десять років – це чимало, це практично пожиттєве доручення президентських обов’язків людині, яка є володарем земель поміж дельтою Волги та Китаєм уже третє десятиліття (першим секретарем Компартії Казахстану він став у 1989 році).
Аналогій між Тіто і Назарбаєвим досить багато. Обидва витворили практично з нуля власні держави (звісно, при всіх тих різницях, які є поміж Казахстаном та спочилою в бозі Югославією), без них обох існування цих країн майже неможливе, обидва вміли розіграти стратегічну партію та втримати суверенність (допускаючи численні компроміси). Обидва перетворилися на важливих гравців на міжнародній арені, причому Тіто цього вдалося досягнути, не маючи природних копалин і навіть у дещо гіршій ситуації. Звісно, Казахстан не приймає тисячі іноземних туристів та кінозірок, а його національна структура менш барвиста, проте міць особистого авторитету володаря свідчить, як особистість впливає на суспільство та його сприйняття того, яким чином має відбуватися керування країною.
Назарбаєв, подібно до Тіто, також розмірковує про свою роль в історії. Культ його особи міститься в досить цивілізованих рамках (до померлого кілька років тому Туркменбаші йому ще задалеко). Титул «лідера народу», наданий йому нещодавно, наголошування на його ролі в законодавчій ініціативі та творця «Нового Казахстану» чи в побудові нової столиці вказують на те, що його цілі є більш далекосяжними. Від зруйнування казахського ханату в XVIII столітті Казахстан не мав такого шансу, який отримав під час правління Назарбаєва, і, що найцікавіше, цей шанс використав.
Назарбаєвський Казахстан вміло будує свою ідентичність, і це йому вдається краще, ніж навіть пострадянській Україні. Країна вдало експлуатує минуле казахських номадів-кочівників, монголів, тюркських народів і, власне, позиціонування Казахстану як мосту поміж Сходом та Заходом. Новий Казахстан зберіг кирилицю й адаптував російські зразки урядування, проте ніхто його не сплутає із сусідньою Росією.
Нурсултан Назарбаєв має вже чимало темних справ за собою. Втім, як і у випадку з Тіто, йому все пробачили. Тут ідеться не про благословення керівництва Росії та Китаю (які не є прикладами для наслідування), а про Захід. Нині лідери демократичних держав або їхні представники, приміром Гілларі Клінтон, відвідують Астану, а Назарбаєв носить на грудях польський орден Білого Орла. Колишні польські борці за свободу, такі як Богдан Борусевич (один із творців «Солідарності» та нинішній спікер польського сенату), навіть називають Назарбаєва демократом. Попри анекдоти кіношного Бората, Казахстан здебільшого прихильно оцінює західна преса.
Якщо небеса не вирішать інакше, Назарбаєву світить спокійне президентство до самого кінця – звісно, я не бажаю Казахстану повторити долю Югославії. Втім, інстутиційне перетворення Назарбаєва на довічного (чи то на десять років) президента свідчить також про слабкість його влади.