У.Т: Ви є експертом щодо Азії, але також маєте зв’язки з ЄС, тож розумієте обидві частини Євразії дуже добре. Глобальна роль ЄС на цей момент змінюється. В якому напрямку? Як би ви охарактеризували цю зміну?
– Я б сказав, на цьому етапі ми трохи боремося з геополітичною дезорієнтацією. ЄС дійсно застряг між прагненням бути глобальним гравцем і відігравати роль у таких регіонах, як Східна Азія і Латинська Америка. Водночас, є той факт, що він надалі бореться все більше і більше, щоб підтримувати і зміцнювати свій вплив серед сусідів (я маю на увазі Північну Африку, Близький Схід, Балкани, Східну Європу, звісно). Думаю, що це нині головний виклик. Разом із тим дуже важко досягти консенсусу між 28-ми державами-членами щодо того, якими мають бути геополітичні пріоритети.
У.Т.: Які основні проблеми потрібно вирішити, щоб ЄС не був, як ви зауважили, у стані геополітичної дезорієнтації? Чи можливо це зробити зараз?
– Гадаю, для великого об’єднання, яким є ЄС, наявність різних інтересів – це нормально. Наприклад, скандинавські країни більш стурбовані безпекою в Арктиці, італійці – безпекою в Середземномор’ї, інтереси Франції відрізняються від стурбованості Польщі щодо російського «нарощування м’язів». У США і Китаї ви також можете бачити, що різні штати і провінції мають різні пріоритети, але що треба зробити (і я думаю, що це буде одне з найважливіших завдань для нової Європейської комісії та нового Верховного представника ЄС із зовнішньої політики), то це змусити країни-члени зрозуміти, що, перебуваючи у цьому маленькому куточку величезного Євразійського континенту, вони також знаходяться між двома дуже неспокійними частинами світу – Азією з одного боку і Африкою з іншого. Тож ми приречені працювати разом, і якщо час від часу італійці стикаються з викликами на півдні, то північні країни мають їм допомагати, і навпаки. Іншими словами, різні інтереси не повинні призводити до дезорієнтації, а навпаки – до взаємодоповнення. Гадаю, що це внутрішній процес, який потрібно розпочати якнайскоріше. Мій аргумент завжди полягав у тому, що служба зовнішньополітичної діяльності повинна більше займатися внутрішніми справами, скерованими передусім на досягнення консенсусу, щоб переконати членів інвестувати у сильну політику сусідства, зокрема, щодо України. Проте примусово це важко робити.
У.Т.: За 25 років після закінчення холодної війни ми бачимо, що світ знову «поляризується» (однією з причин може бути агресія Росії щодо України). Але світ вже не може бути біполярним, оскільки Росія не СРСР і США не є державою-гегемоном, є ще Китай. То в якому напрямку все розвивається? Які загрози несе ця агресія для існуючого світопорядку?
– Анексія Криму і втручання до Східної України поставило під загрозу деякі з основних принципів міжнародної політики, які існують з кінця холодної війни. Один із найголовніших – у тому, що суверенітет країни є незмінний. Іншим ключовим принципом є багатосторонні переговори як шлях вирішення протиріч. Можна було б сказати, що вторгнення Росії до Криму поставило під сумнів деякі із цих істотних принципів. Я думаю, що сьогодні існує тенденція до багатополярності, де жоден із учасників не здатний бути ведучим. Якщо ви подивитеся на США, Китай, Росію, Індію, Японію чи ЄС – вони всі по-своєму вразливі, і це, здебільшого, пов’язано із внутрішніми слабкостями, економічною невизначеністю, соціальною та політичною роздробленостями. Ви бачите, що це стосується не лише Китаю, всі вони по-своєму застрягли в перехідному процесі. Це, звичайно, робить його (світопорядок. – Ред.) дуже мінливим і турбулентним.
Читайте також: Енн Епплбом: Майбутнє України вирішать внутрішні реформи
Ми також бачимо, що це призводить до надлишкового націоналізму, до побоювань щодо застосування силової політики і змушує країни рішучіше вставати на захист національних та економічних інтересів, захищати свій політичний статус, також і у тому, що стосується територіальних претензій. Гадаю, це те, що потрібно уважно відслідковувати. По суті, ви бачите дві проблеми, де, з одного боку, порушення в балансі сил, яке спричиняє невизначеність, а з другого – економічна система, яка глобально перебуває в дуже складному становищі і більше не є настільки ж вигідною, як у минулому. Якщо ці дві проблеми щонайменше продовжуватимуть співіснувати, гадаю, дуже ймовірно, що ми в майбутньому побачимо більше інцидентів, більше інтервенцій та конфліктів.
У.Т.: Ви сказали, що старі правила міжнародної політики підірвано. Хто повинен домовитися про нові і як це можна зробити?
– Я дуже скептичний з цього приводу, тому що навіть якщо ви отримаєте нові правила, те, чи посприяють вони стабільності, ще залежить від їхньої інтерпретації. Наприклад, у сфері економіки ми схильні погоджуватися, що вільна торгівля є важливою і ми повинні відмовитися від протекціонізму. Але потім, на практиці, країни вигадують різні механізми для підтримки своєї промисловості, і вони дедалі частіше стають причинами торговельних суперечок, при чому навіть таких, які можуть перерости у торговельні війни. Інший приклад щодо суверенітету: поважати суверенітет – це одне, але, звичайно, питання в тому, які аргументи ви можете запропонувати, щоб претендувати на певну ділянку землі або моря, як власну. Оскільки маємо ще багато спірних територій по всьому світі, я не думаю, що конвенція щодо поваги суверенітету гарантуватиме їхню недоторканність. Отже, проблеми дві: як дійти консенсусу щодо цих нових міжнародних принципів і, часто це найважче, як інтерпретуються ті конвенції.
У.Т.: В одному зі своїх виступів ви сказали, що золотий вік Азії добігає кінця, тож запропонували Європі шукати план Б. Що ви маєте на увазі під золотим віком Азії і яким має бути план Б?
– Я переконаний, що це століття якщо й буде століттям Азії, то лише з погляду демографічних змін. Це, звичайно, багато в чому змінить Азію з боку економічного виробництва, але це не буде її золотим віком. Зазвичай, із Заходу ми дивимося на Азію як на регіон, де люди можуть розбагатіти дуже швидко, де створюється багато робочих місць, а отже, там з’явиться нова партія сильних, провідних держав, які вийдуть на перший план. Втім, важливо розуміти, що навіть при тому, що Азія показує високі темпи зростання, більша його частина як в Україні, так і в багатьох інших державах, з’їдається внаслідок інфляції. Важливо також те, що це зростання щодалі то менше відображається на зайнятості людей. Тож, попри зазвичай стрімке зростання Азії, її мешканці рідко відчувають багато переваг від цього. Це призводить до ситуації, яка вже є в таких країнах, як Індонезія, Індія, Південна Корея, Японія, де більшість людей вельми незадоволені станом національної економіки і своєї країни в цілому.
Читайте також: Війна чуток
Таким чином, навіть якщо ми будемо рухатися в бік азіатського століття, гадаю, що воно не буде золотим, але, напевно, дуже бурхливим – в якому розрив між очікуваннями азіатських народів і реальністю буде зростати і, отже, там зростатиме тиск на політичних лідерів, щоб вони вистояли і захищали національні інтереси. Відтак збільшуються шанси, що багато територіальних суперечок на якомусь етапі вийдуть з-під контролю і економічна напруженість перейде у політичну, а врешті і у військове суперництво. Що повинен робити ЄС? Я думаю, що найбільшою помилкою, яку ми могли б зробити, – це занадто сильно зосередитися на Азії і знехтувати нашими сусідами та партнерами, такими як Україна та інші. Європі варто впливати на своїх сусідів, а це знову ж таки передбачає більш активну і амбітну політику.
Біографічна нота
Йонатан Голслаґ – засновник Інституту вивчення сучасного Китаю (Брюссель), консультант Європейської комісії, професор міжнародної політики Вільного університету Брюсселя, автор книг «Сила міфу», «Китай і Індія: перспективи світу», «Гігант у капкані» і «Як Європа переживе Століття Азії»