— Скажи мені, по змозі вичерпно: чому, на твою думку, він має бути президентом?
— Бо він годиться. Він подобається мені і…
— Годиться і подобається — різні речі.
— Для мене — ні, не різні. Так от, подобається мені, моїй жінці, навіть дочці, хоча та і каже, що він не інтелігент. Не встигло молоко на губах обсохнути, а їй уже подавай інтелігента. А годиться він тому, що нам він до душі: мені, моїй, ще раз скажу, жінці, навіть дочці.
— Що вона, до речі, має на увазі, кажучи, що він не інтелігент?
— Розпитай її сам. Вона такими словами це пояснює, що я повторити не можу. Всі слова, кожне окремо — ніби знайомі, а що вони значать укупі, до мене не доходить.
— Якої він думки про Росію?
— Такої, як і всі.
— Я не про те, що Росія погана, бо вона ворог України. А про те, чим і чому вона не дуже гарна взагалі. Без зв’язку з війною. Розумієш? Як він тлумачить Росію як історичне явище? Що там до чого, на його думку?
— Це ти його спитай.
— Гаразд. А якої він думки про Америку, Європу, про Захід узагалі? Що він там бачить і як пояснює те, що бачить?
— Теж його спитай.
— А тобі хіба не було б цікаво це знати? Дізнатись із його виступів і писань. Тобі б це якось завадило?
— Я тобі так скажу. Коли вирішить, що мені пора про все це розказати, він це зробить.
— Ну а що, на твою власну думку, треба казати світові про ту ж Росію?
— Він знає, що і як — так і скаже. Так, як треба. Ти, дивлюсь, дурним мене вважаєш?
— У жодному разі.
— Тоді поясни.
— Коли я тебе слухаю, то зайвий раз переконуюсь, що людина — це не тільки те, що вона каже і як. Не менш важливо, як вона виглядає. Який у неї голос, як вона рухається, як дивиться. Це буває навіть важливіше за слова. Своєю суті ніхто не в змозі приховати. Ніхто і ніяк! Звичайний виборець, якщо говорити про нього, сприймає якраз це все. Передовсім це, а бува, що й нічого, крім цього. І ніхто ніколи ні в кому не помиляється. Ні під час голосування, ні взагалі в житті. Різниця тільки в тому, що не всім подобається одне й те саме. Комусь до вподоби нахаба і брехун, комусь — дитяча щирість, яка, між іншим, часто поєднується з хитрістю. Нещирий для когось — те саме, що дурень, а для когось — навпаки, те саме, що розумний.
— Знаю і таких, і таких.
— Український приклад — жінка, відома як Вона. Її політичне життя, публічний образ. Хтось від нього в захваті, а у когось він викликає відразу. Я, каже Вона, за те, щоб бійців з корупцією обирали теж бійці, але тільки ті, у кого звання Героїв України. Що, до речі, ти подумав, коли це почув — якщо, звичайно, почув?
— О, я подумав те, що, мабуть, і всі…
— Я щойно тобі сказав, що всі не можуть думати однаково про все.
— Я подумав, що вони зразу нароблять собі стільки Героїв, скільки їм буде потрібно, щоб ніщо їм не заважало красти так, як і доти.
— Ото ж. А хтось подумав: о, як вправно Вона повелась у скрутному становищі — молодець, молодим політикам є в кого вчитись. «Я, — заявила, — проти того, щоб Україною керували якісь американці. Хай нею керують наші, і не просто наші, а військові, і не просто військові, а Герої України, і починають хай із того, що підуть у наступ на вітчизняну корупцію!» Хіба ж не вправно звучить? Хіба нема підстави для оплесків усім, хто цінує таку вправність у боротьбі за владу? Але повернімось до головного в нашій розмові…
— Який ти все-таки приставучий. Скажу тобі як є, щоб ти мене більше не чіпав. Я його не слухаю і не читаю. Я на нього дивлюся. Звичайно, те, що він каже, я чую, але не дослухаюсь. Чому? Тому що я знаю: він розумна людина і нічого дурного казати не буде. Пойняв нарешті? Я на нього дивлюся, чую його голос, бачу, як він виглядає — і мені все зрозуміло. Він — наш.
— Ти повторюєш те, що я щойно сказав. Умить засвоїв, віддаю тобі належне. А все ж: що він таке як політик? У чому його особливість? Чим він відрізняється від інших? Куди більше схиляється? Вправо? Вліво? Тримається центру?
— Він схиляється до нас, до мене. Оце я бачу, оце я чую в його голосі. Він — те, що треба. Що треба мені!
— Та що ж тобі треба?!
— Мені треба, щоб ти нарешті залишив мене в спокої.
— Радий би. Але це не додасть спокою мені. Спитаю конкретніше. До кого він ближчий за поглядами? До Ющенка, наприклад, чи до Порошенка? А може, до Кучми?
— До мене він ближче.
— А з того, що він каже про війну, — що тобі згадується в першу чергу?
— Все згадується.
— Що — все?
— Що треба воювати. Що тобі ще треба?
— Взагалі-то це і є головне, якщо не мудрувати.
— Ото ж. Не мудруй і ти.
— Я і хотів би, та не можу не мудрувати. Не маю, так би мовити, права. Мені конче необхідно знати, наприклад, його економічні погляди. Він за державу-«Левіафана» чи за державу-«нічного сторожа»? Його влаштовують сьогоднішні українські податкові порядки чи він збирається наблизити їх до тих-таки естонських? Як він дивиться на МВФ — схвально-запобігливо чи з таємною зневагою? Твоя дочка не вважає його інтелігентом. Це мені ще цікавіше. Що думає про свою інтелігентність він сам? Якої він думки про інтелігенцію взагалі?
— А ти сам що про неї думаєш?
— Лєнін про російську сказав, що вона «го…но». Його за це й досі лають. Але те саме і більш розлого казав Чєхов. Разом з тим усі вони — і Лєнін, і Чєхов, і Толстой, і всі, хто зневажав імперську російську інтелігенцію, — не відмовляли їй у належності до цього прошарку населення. Що то за прошарок? Освічені люди з особливою, як на мене, мовою. Мова будь-якого інтелігента, погань він чи праведник, відрізняється від мови решти людей. Від мови селянина, робітника, службовця, навіть художника чи письменника. Для мене в цьому сенсі навіть Лєнін — інтелігент із інтелігентів.
— Дався тобі той Лєнін.
— Можу тобі на догоду не згадувати його. Ні його, ні Чєхова, ні Толстого. А ось Івана Франка не можу не згадати. Якої він був думки про інтелігенцію своєї Галичини? Чому страждав, дивлячись на неї? Чому називав її пліснявиною? Не всю Галичину, а її інтелігенцію — по суті, всю. Інтелігент, який влаштовував би Франка, — це освічена людина, що опікується темною масою: просвіщає її, виховує і штовхає, штовхає, веде її до соціалізму, щоб вона сахалась усього приватного — приватної власності перш за все, вільного ринку, вільного виробництва, торгівлі. Таких інтелігентів у Галичині дійсно не було. Чи майже не було. Отже, питаннячко до твоєї дочки: якого інтелігента вона не бачить у своєму кандидаті на найвищу посаду в Україні? Такого, якого невтомно шукав Іван Франко, чи якогось іншого? Як вона їх розпізнає? За мовними звичками чи за змістом?
— Ну, ти мене зовсім заплутав. Іди з усім цим до неї сам.
— Чомусь побоююсь…
— Ти побоюєшся, а я її вже по-справжньому боюсь, моєї розумниці.