Ваш колектив було створено для віднайдення й популяризації тих композиторів із країн Північної Європи, які писали для саксофона. Власне, про кого йдеться й наскільки вони відомі у світі?
— Справді, це була наша мета. Усі ми з різних скандинавських країн, і якщо не ми перейматимемося нашою саксофонною спадщиною, то хто? Ми належимо до спільного регіону й загалом поділяємо ідеї, які закладено в музиці, розуміємо, щó саме хотів сказати той чи той композитор-скандинав. Важливо наголосити, що ми маємо справу з широким спектром митців, а не зациклені на одиницях. Нам не важливо, хто автор: чоловік чи жінка, норвежець, данець чи швед.
Нині працюємо з Марі Самуельсон, відомою шведською композиторкою, що пише сучасну музику, а також Лібертом Янґером та Крістофером Еллі, який лишень починає свій творчий шлях. Так, нашому квартетові до вподоби виконувати сучасну музику, але нам не менш важливо знати, що ці твори написано для нас і, виконавши їх, ми щось залишимо в майбутньому. Власне, оце і є наша місія — приносити хоч трошки нової музики світові.
Одним із нещодавніх проектів, реалізованих вами та вашими колегами з квартету, став диск під назвою «Заборонений саксофон». Про яку табуйовану музику йдеться?
— Річ у тім, що в Німеччині часів нацизму та подекуди в скандинавських країнах саксофон забороняли так само, як і в СРСР. Згідно з тодішніми уявленнями на ньому грали чорношкірі в джаз-клубах, що саме собою керівники цих держав сприймали як провокацію. Тодішня Швеція була знана своєрідною дипломатичністю, нейтральністю, намаганням відмежуватися від подій довкола. Не скажу, щоб у країні прямо забороняли саксофонну музику, але таки траплялися конфлікти й були композитори, яких не надто жалували за те, що вони писали для цього інструмента. До того ж серед них було багато осіб із єврейським корінням. На той час література й музика в нас не мали таких міцних суспільних позицій, як нині або як в інших країнах Європи чи радянській Росії. Дмітрій Шостаковіч був відомий, і до його думки прислухувалися. А що більш знаний митець, то дужче він намагається бути провокативним. У Швеції та решті скандинавських країн того часу такого блиску було мало, чим і пояснювалася менша провокативність мистецтва, зокрема музики. Якщо чесно, то більше авторів заборонених творів, про які йдеться, припадало таки на Центральну Європу та СРСР.
Своєрідним провокативним переворотом у культурі Європи була поява атональної музики. Але вона вже стала здобутком історії. Якщо говорити про провокативну сучасну саксофонну музику, то яка вона?
— Як тоді, так і тепер композитори намагаються розширити горизонти, створити нову мову. У 1940–1950-х роках багато з них активно змінювали музичний пейзаж. З’явилися, зокрема, мінімалісти, як-от Террі Райлі, Філіп Ґласс. Зрештою, такий напрям став популярним. Є ще Джон Кейдж, який провокує не звуком, а тишею, розтягуванням звучання. До того з’явилась атональна музика, творіння Шенберґа й Веберна. У 1960-х музична революція породила феномен еклектики, змішування. Тож віднаходження композиторів-революціонерів від цього моменту стає проблематичнішим. На концерті в Києві ми вперше виконали твір українця Володимира Рунчака, представлення якого включало певні елементи театралізації. Що далі, то більше композитори воліють поєднувати музику з іншими елементами: електронним звуком, образотворчим мистецтвом, театром, хореографією. Це цікаво, бо змінюється роль музиканта. Ми не просто виходимо на сцену й граємо. Від нас чекають більшого. Це те, що відбулось у популярній музиці. Погляньте-но на поп-зірок: вони багато танцюють, влаштовують цілі шоу на сцені. Це можна зробити й у царині сучасної класичної музики. Можливо, ми танцюватимемо інакше й виражальні засоби оберемо інші, проте очевидно, що межі музичної сцени зміняться, а концерти будуть чимось більшим, ніж просто виконанням музики.
Читайте також: Клод Деланґль: «Коли гарна музика не єднає різних людей, вона не виконує свого завдання»
Наскільки відомі в країнах Скандинавії наші композитори й ті з них, хто пише для саксофона? Власне, коли звучить українська музика, чи відчутно що вона саме українська, а не якась інша?
— Ми зацікавлені в міжнаціональній співпраці, принаймні тому що важливо виїжджати за межі своєї батьківщини. Багато конфліктів було б залагоджено легше, якби люди вели між собою діалог, ґрунтуючись на тій центральній ідеї, що всі ми різні, але людство одне. Нині в Україні ми співпрацюємо з композитором Володимиром Рунчаком, із яким познайомилися років сім-вісім тому, коли почули його твори на одному з фестивалів, де виступали. Наступного року хочемо повернутися до України, щоб попрацювати з тутешньою молодою композиторкою Анною Чібашвілі. Говорити, ніби музика є іншою, тільки тому що її створили в Україні, нині важко. Світ дедалі більше глобалізується, що впливає на композиторів. Так, музика рефлексує, зберігає певні національні елементи, але не це головне. У згаданих мною українських композиторів вона абсолютно різна, як і у шведських, у котрих теж важко почути суто скандинавські специфічні елементи. Важливий індивідуальний стиль митця, хоч би ким він був. Той-таки Рунчак слухав і виконував твори багатьох, і так само сучасні шведські композитори цікавляться і поп-музикою, і творами своїх німецьких, японських, американських, російських колег. Усе це впливає на їхній доробок.
Відомому саксофоністу Клодові Деланґлю до вподоби особисто співпрацювати з авторами музики: так він передає їм ті речі, котрі знайшов як виконавець-практик. Чи намагаєтеся щось подібне робити ви?
— Із композиторами необхідно й цікаво взаємодіяти безпосередньо. Таким чином виконавець може впливати й змінювати музичний світ. Коли хтось створює музику для нашого саксофонного квартету чи для мене особисто, хочу, щоб це було зроблено з кравецькою довершеністю: мов гарно пошитий костюм. Тоді ми відчуваємо, що це авторська музика, але створена для нас і під нас. Такі композиції нам легше виконувати.
Із погляду техніки всі ми є частиною еволюції саксофона як музичного інструмента. 150 років — це не вік, бо ж формування традиції потребує століть. Ми бачимо, як технічні вимоги до виконавців дуже швидко стають дедалі вищими. Для нас важливо бути складовою цього процесу розвитку й віддавати свої технічні винаходи тим, хто пише музику.
Читайте також: Яцек Кортус: «Музика, яку виконуєш на сцені,має співвідноситися з життям країни, де концертуєш»
Не всі саксофоністи грають джаз, хоча популярність саксофон здобув саме завдяки йому. Чи є в репертуарі квартету Nordic джазові речі?
— Наш квартет складається з музикантів, які вміють добре виконувати класичні й сучасні саксофонні твори. Водночас ми відкриті до новацій. Зокрема, в Україні виступили на Одеському джазовому фестивалі, програму для якого побудували на перетині різних стилів. Спочатку зіграли не так давно написаний твір, у якому відчутно було вплив поп-музики. Наступним прозвучав Джордж Ґершвін. Потім композиція Мейса Ліндберґа, у якій поєдналися фольклор і джаз. Ідея в тому, що межі всіх цих течій не такі чіткі й усталені, як може видатися на перший погляд. У сучасній музиці всі ці напрями переплітаються й рефлексують над спадщиною попереднього періоду. Ми не імпровізуємо, як справжні джазмени, однак те, що виконуємо, включає і джаз.
——————————————————
Йоганнес Торель — один із провідних саксофоністів Швеції. Його сольний дебют відбувся разом зі шведським Королівським філармонічним оркестром 2002 року, коли він виконав концерт Едісона Дєнісова. Удостоєний Призу Людвіґа Якобі. Разом із Клаусом Ольсеном є засновником Скандинавського саксофонного фестивалю. Викладач Королівської консерваторії в Орхусі (Данія). Учасник саксофонного квартету Nordic.