Йоганнес Шваліна: «Вирішення конфліктів сьогодення починається тоді, коли щодо трагедій минулого порушують мовчання»

Культура
25 Лютого 2019, 09:47

Про злочини, які трапилися кілька поколінь тому, наприклад геноцид євреїв чи репресії, влаштовані радянською владою, мовчать не лише люди, особисто причетні з різних сторін, а й цілі соціальні групи, інституції, зокрема церква. Причина цього — страх?

— Спочатку ніхто не хоче говорити, бо багато пережито. Кожна людина, що пройшла через таке, вважає це лише особистим, інтимним досвідом. Тому на першій стадії вона тримає язик за зубами. Є також мовчання жертви та мовчання ката, злочинця. Останній не говорить тому, що боїться покарання, викриття власних вчинків. Жертви мовчать, бо їм соромно, їх з’їдає почуття провини. Вони не хочуть навантажувати цією темою своїх дітей, вважають, що ті все одно їх не зрозуміють. Так само, як і решту своїх нащадків. Хочуть пережити те, що сталося, і закапсулювати його, щоб воно не виходило на поверхню. Травма — одна з характеристик такого замовчування, частина комплексної проблеми. Вихід із капсули та стану заціпеніння стається тоді, коли хтось один починає говорити, його ніби прориває. 

За часів Гітлера та нацистського режиму лютеранська церква дуже швидко перейшла на запропоновані ними рейки, зреклася своїх основ та ідеалів. Наприклад, Ґерхард Кіттель, німецький лютеранський теолог, викладач Тюбінгенського університету (знаний за працею «Теологічний словник Нового Завіту»), дуже яскраво виражав гітлерівську ідеологію, щиро підтримував нацистську мету знищення всіх євреїв. Цей діяч вважав, що всі ідеї такого штибу має висловлювати й транслювати фюрер. Відповідна позиція церкви дуже слабка, є свідченням її несамостійності в мисленні та діях. Найгірше, що церква мовчала навіть після припинення війни. Не було простору, щоб осмислити нацистську дійсність. Віряни перебували в невизначеності, намагалися довідатися в церковного керівництва, як і в що їм вірити: так, як було до 1933 року, чи так, як після цієї дати. Церква тоді німувала, бо на дуже багато запитань не могла дати суспільству відповідей. Було в тогочасній лютеранській теології й інше крило, представлене, зокрема, яскравими противниками нацизму, як-от Дітріх Бонхеффер.

 

Читайте також: Геронтократи при владі

 

Як під час трагічних перипетій історії ХХ століття, так і сьогодні, коли триває війна в Україні та Сирії, що коштує життя багатьом людям, світ мовчить. Не відчуває важливості та причетності до того, що відбувається?

— Анатомія цієї проблеми така сама, як і тієї, про яку ви запитували раніше. Інтелектуали та митці не можуть швидко зорієнтуватися, що ж відбувається. Не вистачає банальної громадянської сміливості висловитися: так, сталася біда й, попри той факт, що то десь далеко, вона стосується кожного з нас. Знаєте, для мене це дуже важлива тема. На мою думку, 90% будь-якого суспільства — більшою чи меншою мірою опортуністи. Чекати від них запальної активності марно, на жаль. Так, громадянська сміливість має бути, але здебільшого вона проявляється тільки на словах. Прості люди надто легко сприймають всіляку брехню, їх неважко в чомусь переконати на власну користь.

 

За мовчанням немає останнього слова. Хоча минає досить таки тривалий час, і люди починають говорити, як це сталося з Голокостом. До 1975-го згадана тема не обговорювалася ні в Німеччині, ні у Швейцарії. Але зрештою її порушили, і тепер вона одна з провідних, торкає молодь. Це питання потребує дослідження, що ж трапилося, слід припинити його замовчувати. Молодь має тяжкість у грудях від того, що їм дісталося в спадок. У Німеччині на полиці книжкових магазинів можна знайти дуже багато приватних історій людей, які пережили Голокост. Там висловлено їхній досвід, переживання. Молоді є звідки взяти інформацію та розібратися з тим неспокоєм щодо минулого своєї країни й суспільства, яке стискає їм душі. Замовчане попередніми поколіннями, батьками й дідами, вони гостро відчувають. Трапляється так, що третє покоління, онуки тих, хто був і діяв за часів нацизму, звертаються до психіатра, щоб з’ясувати, що й чому їх так пригнічує. Вони не знають, куди іти та що робити зі спадком, який отримали не з власної волі. Не мають орієнтира. Але розібратися в собі, докопатися до істини хочуть. Шлях до цього — дослідження історії їхніх предків. Досвід травм транслюється і в другому, і в третьому поколінні. Із цим треба працювати.

 

Травматичні події, із наслідками яких їхні учасники не працювали, успадковуються нащадками. Як вони виходять із ситуації, у яку потрапили не з власної волі?

— Вони йдуть за психологічною та психіатричною допомогою тому, що не хочуть носити в собі успадкований досвід. Я, наприклад, працюю у сфері психологічного консультування, займаюся не тільки психологічними наслідками історичних подій, як-от Голокост, а й конфліктами на великих підприємствах у різних країнах. Маю сказати, що багато методик і порад, як подолати психологічний вимір конфліктів, написали особи, які ніколи не мали такого досвіду. Коли всередині конкретного бізнесу виникають тертя, то насильства як такого не відбувається. Офіційна дипломатія різних країн, наприклад, намагається вирішити конфлікт між Росією та Україною, але я вважаю, що їхні зусилля ялові. Дипломати не зовсім розуміють, чому сталося те, що сталося. Річ у тім, що якщо людина пережила якусь дуже серйозну негативну життєву подію, неважливо, мілітарної чи немілітарної природи, то й через десятиліття зумовлений нею страх є свіжим, немов це сталося хвилину тому. Спілкувався з дуже багатьма тими, хто пережив Голокост: вони пам’ятають пережите буквально похвилинно. Загалом кажучи, у сьогоднішніх конфліктах люди з протилежних сторін, що мають травматичний досвід, мають спілкуватися, щоб подолати й припинити те, що коїться, тобто не самі тільки офіційні дипломати. 

 

Читайте також: Тренування ностальгії

Вирішення конфліктів сьогодення починається тоді, коли перестають замовчувати трагедії минулого. Так, як це зробив Віллі Брандт у Варшавському гетто, ставши на коліна й перепросивши, почавши діалог про те, що відбувалося. Коли було порушено мовчання, вдалося укласти Кемп-Девідські угоди за участю Джиммі Картера, Менахема Беґіна та Анвара Садата, у яких ішлося про вивід ізраїльських військ із Синаю та створення палестинської автономії на західному березі Йордану та в Секторі Гази. Дипломатія, на мою думку, може відбуватися на рівні не лише офіційних представників держав, а й науковців, психологів, журналістів тощо. Люди різних професій здатні налагоджувати контакти між собою та встановлювати мир. 

Чи можливе примирення тоді, коли триває гаряча фаза війни чи іншого конфлікту? У якій формі воно можливе за таких обставин?

— За умови появи постатей, великих імен (у політиці, може, і не прив’язаних до конкретних політичних партій), готових і здатних на це. Тому питання, чи є вони у вас і чи є у ваших опонентів? Але базова засада — усвідомлення в суспільствах обох конфліктних сторін того, що вже досить війни, конфлікту, яке виливається в чіткі й голосні вимоги до своїх урядів і керманичів. Якщо це не двосторонній процес, бажання тільки однієї сторони не вистачить для примирення.

У мене був друг, швейцарський банкір. Під час своєї роботи він виявив, що установа, до якої він причетний, проводила фінансові операції з нацистами. Ішлося переважно про гроші євреїв. Мій друг написав книжку, у якій було викладено всі ці історичні факти, а потім разом із колегами розшукав у різних куточках світу та Європи тих, хто постраждав від згаданої діяльності, щоб замиритися з ними й персонально вибачитися перед кожним. Також він виявив, що до якогось моменту у Швейцарії не існувало жодного музею Голокосту, і створив такий. Із Швейцарії було вислано велику кількість євреїв, бо ця країна боялася, що її окупують нацисти. Про такий факт довго мовчали. До того музею, який створив мій друг, щотижня приходять шкільні класи. Розташовано його в трикутнику, де сходяться кордони Німеччини, Франції та Швейцарії. Якщо є хоч найменша змога, миритися треба на всіх доступних рівнях, не лише офіційному.

 

Читайте також: Яке пташеня вилупилося з радянського яйця?

Радянське минуле, сталінський ГУЛАГ і решта страшних речей, що відбулися до 1991 року та є спільними для українців, росіян і багатьох інших націй, не опрацьовані. Ревізіонізм нацизму відбувся, а от радянщини ні. Для початку цей спадок треба прояснити людям, які не усвідомлюють причини своїх вчинків. Знаєте, я побував і у вашому МЗС, і в київській мерії. Відчув там багато чого радянського, яке нікуди не зникло. 

 

—————————

Йоганнес Шваліна народився 1952 року в Берліні. Німецький письменник, психолог, посередник із питань зміцнення лідерства в політиці та бізнесі. У 1973–1974-му вивчав археологію у Єврейському університеті (Єрусалим), а з 1974 по 1976-й — у Державному незалежному богословському університеті Базеля. У 1993 році заснував Czwalina Consulting AG, інститут, основна увага якого спрямована на національні та міжнародні управлінські завдання. Автор низки книжок, зокрема таких, як «Мовчання говорить» та «У ринку немає душі».