Про ймовірну загрозу «націоналістичного повстання» у випадку, якби український президент перетнув червоні лінії, розмірковують різні видання. Націоналісти для них, точніше наші націоналісти, — це партія війни, нечисленна, але агресивна й небезпечна частина українського суспільства, щось на кшталт німецької Alternative für Deutschland або угорського «Йоббіка». Ще трохи — і підуть точити ножі.
Жахалка про кривавих українських націоналістів — витвір російської пропаганди, у готовому вигляді запозичений з арсеналу КПСС-КГБ. Про «бендерівців», які є близнюками німецьких нацистів, а підгодовуються американським імперіалізмом, розповідала без упину радянська пропаганда впродовж цілої післявоєнної історії СРСР. Але те, що за кордоном саме він багато в чому визначає сприйняття сучасної України, — сумний факт, який доводиться тримати в голові, коли аналізуєш ставлення Заходу до російсько-української війни.
Читайте також: Про що мовчить Париж
Міф про «нациків» є потужною та ефективною гібридною зброєю в боротьбі з Україною як на її території, так і на міжнародній арені, тим часом неупереджений погляд на це аморфне явище викликає певну розгубленість. Націоналісти не мають ані єдиної організації, ані центру прийняття рішень. Періодична поява у фокусі ЗМІ того чи іншого бренда — «Свобода», «Правий сектор», «С14», «Національний корпус», ОУН, КУН, УНА-УНСО тощо — залежить, схоже, від негайних політтехнологічних планів (необов’язково власних) і наявності бюджетів. Незрозуміла навіть приблизна кількість членів націоналістичних організацій та їхніх безпосередніх симпатиків. Нагадаю, що після раптового електорального тріумфу «Свободи» за часів Януковича націоналісти дружно провалювали і загальноукраїнські, і місцеві вибори, тож їхня підтримка в суспільстві, за винятком окремих яскравих фронтменів, коливається в межах непереконливих та ситуативних 1–2%.
Найменш зрозумілою є ідеологічна платформа всіх названих і неназваних організацій. В офіційних документах вони хоча й оперують звичними гаслами часів Донцова, але уникають ризикованих формулювань, отже, залишаються в межах політкоректної пристойності. Пам’ятаю напруження, коли на сцену Євромайдану приблизно в ці дні шість років тому вийшла Ірина Фаріон. Ми з друзями чекали чогось радикально-непримиренного й боялися, що її виступ внесе дисонанс у мовчазний консенсус, натомість заклики були хоч до рани в Європарламенті прикладай. Відтоді мало що змінилося. Публічні виступи Андрія Білецького, Дмитра Яроша, Сергія Стерненка не містять у собі нічого, що викликало б спротив у середньозваженого праволіберального спостерігача. Там немає місця звичній ксенофобії, якщо не рахувати комічну стурбованість ЛГБТ-проблематикою, яка скидається на клінічний невроз, але цього все ж таки недостатньо, щоб лякати ними європейських дітей. Трохи токсичнішим і репутаційно небезпечнішим є підліткове захоплення елементами фашистської естетики — всі ці руни, смолоскипні ходи й жестикуляція «від серця до сонця». Але мізерна кількість окремих ганебних злочинів на ґрунті ненависті ніяк не зіставна з фобією, як з’ясувалося, всесвітнього масштабу.
По суті, єдина категорична вимога українських націоналістів, яка має практичний вимір, — примат української мови. Але в цьому вони нічим не відрізняються від поміркованіших патріотів різного етнічного та культурного походження, які поступово приходять до тієї самої позиції. Інакше кажучи, український націоналізм сьогодні має не етнічний, а мовний характер. Кожен, хто здатен вимовити «паляниця» й ненавидить агресора, є своїм, і це в більшості практичних випадків затирає межу між умовними радикалами й рештою свідомих громадян.
Читайте також: Десь посередині. Головне з брифінгу Зеленського за результатами "нормандського саміту"
Ну й не забуваймо, що саме націоналісти становили кістяк добровольчих частин на першому етапі війни, саме вони віддавали свої життя та здоров’я, не розраховуючи ані на вдячність, ані тим більше на політичні дивіденди. Вже тільки ця обставина не дозволяє ставитися до них як до непорозуміння чи несвідомих провокаторів. «Азов», «Айдар» та інші добробати боронили країну й захищали права громадян, і щось я не пам’ятаю, щоб ватники відвойованих Слов’янська чи Маріуполя відчули на собі їхню агресію. І, перепрошую, за безперечної незгоди з ідеологією та естетикою я не можу ставитися до деяких представників правих рухів інакше, ніж із повагою та симпатією.
Тому, панове, годі про Сребреницю! Вам ще є чого в нас повчитися.