Бірнамський ліс (Birnam Wood) у назві останнього на сьогодні роману Елінор Каттон очевидно повідомляє, що перед нами — віддалений переспів «Макбета». Саме в фіналі шотландської трагедії Бірнамський ліс пішов на Дунсінан (звісно, то виявилося військо, замасковане під дерева), те передвіщали відьми, і ліс, що рухається на замок, був умовою (однією з) надійно-заслуженої поразки Макбета і падіння тиранії. В ширшому сенсі цей ліс — символ неминучої розплати за неправедні вчинки, ба більше: символ хибної особистої безпеки, котра от-от закінчиться.
Англійською роман Каттон вийшов 2023 року й одразу став бестселером у рідній для авторки Новій Зеландії, а затим і в США. В часи загострення запиту на справедливість (а відповідні процеси вирують не тільки в Україні) книжка, на обкладинці якої блимає повідомлення на кшталт «катюзі по заслузі», не мала шансів не потрапити у чарти. До того ж Каттон починає оповідь з епіграфа: відтворює сцену, де вперше звучить пророцтво — «Хто завербує ліс і де ті люди, що хащу поведуть?». Так авторка зміщує увагу з містичного лісу на владну людину, котра править лісом-пророцтвом, а отже, у фокусі опиняється не знаряддя, а саме той, хто несе відплату, герой-месник. Мало того що книжка обіцяє справедливе покарання — вона ще й назве людину, котра бере на себе право карати! Ну не було у неї шансів лишитися непоміченою в кризові часи. А от в українському просторі роман усе ще не звучить, попри те що виданий майже рік тому, і часу прочитати його було ніби вдосталь. І це трішки дивно, чесно, позаяк книжки про справедливість у нас зараз читають охоче.
Утім, якщо роман, назва якого заявляє про справедливу відплату, у фіналі залишає живими мало-мало-майже-нікого з персонажів (ні, це не спойлер: тарантинівський фінал передвіщають ледь не на двадцятій сторінці «Лісу»), то, мабуть, у нас надто чіткі чи навпаки, розмиті уявлення про запит на справедливість, еге ж? У сам акт відплати вшита драматична іронія, на яку твір Каттон дуже тонко відгукується… Вона таки крута розповідачка, можемо вкотре в цьому переконатися.
«Бірнамським лісом» в однойменному романі Елінор Каттон зветься група екоактивістів. Назву планують запозичити з мови маорі (хоча жодного маорі серед них нема), переклавши шекспірівський колоніальний образ на постколоніально-чутливу мову: «рухомий ліс» («те мара неке») пропонує одна з учасниць, Шеллі Ноукс, але цю ініціативу можуть іще й не підтримати — у спільноті відкрита демократія. Хлопці й дівчата походять переважно з креативного класу, їхній вік — переважно до тридцяти, на дозвіллі займаються садівництвом. Обробляють ділянки землі, виділені містом чи власниками, але найчастіше захоплюють їх незаконно. Вирощують городину, половину врожаю роздають, половину продають, і це радше править за благодійні внески. Екопартизани.
Ясно, що така організація не приносить жодного зиску. Однак Міра Бантінг — одна зі співзасновниць «Бірнамського лісу», яка зараз виступає в ролі старійшини — воліє таки зробити цей стартап не лише символічно престижним, а й цілком прибутковим. Для того, по-перше, треба розголос. І вільна земля, по-друге — багато родючої землі. А тут нещодавно через лавину закрили Коровайський перевал — мінімум на пів року, а то й на рік. І там залишилося чимало добрих ґрунтів на території, котрою володіє сер Овен Дарвіш (заробив собі статки знищенням шкідників і вдалим шлюбом), і земля ця сусідить із національним заказником. Дарвіш виставив її на продаж, отже, ніхто там не живе. Так Міра вирішує виростити на Коровайському перевалі сади-городи.
До того ж Дарвіш нещодавно отримав престижний орден за охорону середовища, ініціювавши проєкт зі збереження на своїх землях рідкісного виду птахів (їх там залишилося всього ледь не дев’ять пар). Два в одному: і земля, з якої користь, і розголос. Втім, проти цього проєкту виступає Тоні Галло — блогер, теж один із засновників «Лісу». Він грюкає дверима і вирішує написати викривальний матеріал «олігархи проти природи».
Ще одна проблема полягає в тому, що землі Дарвіша викупив хлопака, з яким краще не зв’язуватися, але який чомусь бере садівників-активістів під своє крило. Американський мільярдер Роберт Лемуар — виживальник-параноїк і планує збудувати подалі від очей бункер, де зустріне кінець світу серед птахоендлінгів і безплатної городини. Насправді ж він у носі мав і ті городи, і тих пташок: річ у тім, що на території заповідника він розпочав видобуток рідкісноземельних металів, щоби витіснити Китай з американського ринку, а екоініціативи збирається використати як прикриття. Про що Дарвіш ні сном ні духом, ясно.
Чотири сторони цього конфлікту зійдуться просто перед будинком посеред Коровайського перевалу неподалік містечка Торндайк. Локацію авторка вигадала, але вона схожа на парк Артурс-Пасс у Новій Зеландії, з яким пов’язаний реальний скандал навколо забудови природоохоронних територій. Жоден не знає мотивів іншого, хоча насправді вони на диво прості, як то буває в реальному житті й нечасто трапляється в політичному детективі, під який «Ліс» маскується. Міра хоче комерціалізувати ГО, Шеллі — бути почутою і побаченою, бо бухгалтерія організації тримається саме на ній, Роберт — землю і все, що в землі, а також владу над світом і трішки «кислоти», Овен — зберегти публічний імідж соціально відповідального бізнесу і заробити грошенят, Тоні — стати трясця-відомим журналістом-розслідувачем… Вболіваймо за всіх гравців одночасно, еге ж?
Події в романі припадають на 2017 рік. У нас — безвіз і війна, а в Новій Зеландії розпочався термін прем’єрки Джасінди Ардерн, обранню якої передував справжнісінький політичний колапс. І штормило не лише політику: сильна повінь накрила західні узбережжя, сталися великі лісові пожежі, один за одним загинули за таємничих обставин визначні філантропи. Рік виявився дуже бентежним для країни. Каттон не вдається в деталі (хіба згадає політичну кризу, яка допомогла Робертові легко увійти в тутешній великий бізнес), але ця напруга аж дзвенить у її романі, і припущу, що оригінальний читач добре її зчитав.
Сюжет «Лісу» закручений хвацько — місцями, можливо, аж надто нагадає комікси про суперзлодіїв, але роману відзвуки попкульту навіть личать. Зрештою, ми вже не маємо адекватнішого героїчного епосу на кшталт «людина виступає проти природи й отримує від неї копняка», ніж відсилки до коміксів.
А от написаний цей сюжет уже цілком за рецептами «високої полиці».
Світ ми бачимо очима головних героїв: Роберт, Овен, Міра, Шеллі, Тоні. Оповідь переміщається від одного до іншого, й перспектива кожного стає головною на деякий час. Каттон уже робила так у своєму сонцесяйному романі «Світила», за що зібрала головні книжкові нагороди, в дифузній оповіді вона — майстриня екстрарівня. Але цей тип оповіді найпоширеніший у прозі: ну, сидимо ми по черзі в голові у кожного героя, і що?
Річ у тому, що Роберт заробив гроші на технологіях спостереження, знається на дронах, у першій же сцені виконує ідеальний злам смартфона. Детективна інтрига в романі може бути втілена лише тому, що хтось сидить у когось у голові й спостерігає. Ніхто з героїв, ба більше — ніхто включно з читачем не бачить повної картини. Втім, дехто має більше інформації, ніж інші (от ви, скажімо, вже знаєте, що гепіенду в «Лісі» нема — значить, вам уже відомо більше, ніж усім п’ятьом оповідачам).
Цікавезна річ: усі персонажі роману занепокоєні тим, щоби справляти враження, якомога віддаленіше від реальності. Всі знаються на бренд-менеджменті.
І я зараз навіть не про камуфляж (бо Бірнамський ліс — це, власне, воєнна стратегія маскування). А камуфляжу тут самого по собі достобіса. Міра, з якою ми знайомимося першою, вже на другій сторінці представиться чужим іменем: видає себе за стареньку багатійку- бебібумерку, яка хоче купити маєток у заказнику. Цим іменем вона користується часто, щоби зібрати інфу про нерухомість. Вже за два розділи Міра перетвориться на голлівудську продюсерку: саме так представляється Робертові, який, своєю чергою, за нагоди й потреби називається полковником ЦРУ. А ще у Міри є фішка: називаючись журналісткою, вона завжди має при собі двофокусний фотоапарат (неробочий, знайдений на смітнику), бо люди зчитують цей атрибут правильно — себто на користь Міри. Такого маскування в романі сила-силенна, та я навіть не про нього говорю, міркуючи про вистави, що їх розігрують герої «Лісу».
Послухаймо Роберта: «Найбільше уваги привертав той, хто відчайдушно намагався видати себе за свого. Набагато краще працювало маскування: обираєш кричущий стереотип, а тоді відкрито його використовуєш, навмисно напрошуєшся на осуд і упередження, доки не зафіксується відповідна загальна думка».
Бо це таки вистава — в тому сенсі, в якому поняття «вистава» використовують у концепціях соціального конструювання і спільнот вистави. Функції, маски, соціальні ролі, образи, іміджі, штампи… і, якщо доповнити синонімічний ряд, — ідентичності. Кожен герой вкрай свідомо виконує певну роль у певних умовах, причому фіксує її саме як ідентичність. Так, Тоні зненацька вибухає викривальною тирадою на адресу інтерсекційного фемізіму, ідеї якого сповідує Міра, — і зовсім, звісно, не тому, що дівчина вдає, буцімто між ними не було ані сексу, ані почуттів. Кожен аспект ідентичності взаємодіє з різними методами пригнічення і дискримінації, а для Тоні такий спосіб трактувати особистість у соціумі — просто брехня. Сума частин ніколи не дорівнює цілому через похибку округлення.
Каттон завжди пише свої твори навколо якоїсь гранично штучної ідеї-конструкції, де сенси не збігаються зі змістами. У «Світилах» то була астрологія. Авторці важить наростити живу тканину роману на принципово нежиттєздатному муляжі. Для світу «Лісу» таким чучелком стають політики ідентичності: фіксація досвіду певних соціальних груп і вже на його основі — міркування про їхні політичні інтереси та їх реалізацію. Це захист прав і підвищення статусу певних спільнот, і у Каттон є іронічне питання якраз щодо спільнот. Єдність у її світі ґрунтується лише на видимості. Всі брешуть одне одному — ну, суто з любові до процесу, і кожен має свій інтерес: перепрошую за вульгарність, фінансовий.
Якщо прочитати роман, випускаючи з поля зору авторські забавки з темою камуфляжу і вражень, що їх справляють герої, можна прочитати «Ліс» як моральне спрощення. Багаті погані. Молоді — наївні. Люди й країни досягли б більшого, об’єднавши ресурси. Все, розходимося… Ні, сильні пристрасті, які рухають сюжет, є не ідеологічними й навіть не політичними. Ця книжка — про страх, що хтось може побачити тебе таким, який ти є, влізти у твою голову, у твій телефон, у твої спогади, у твоє тіло, у твій дім. Втрачено базову фундаментальну довіру до світу, й саме ця втрата Каттон лякає так сильно, що вона починає істерично з того реготати. Бо «Ліс» — таки достобіса дотепна проза (не смішна, саме дотепна).
Батько Тоні, який був проти того, що син займається активізмом замість здобути професію, збиткувався з назви «Бірнамський ліс»: мовляв, то хто там Макбет? Хороше, до речі, питання: «То хто там Макбет?». Макбетом виявиться жінка (сюрприз-сюрприз), про яку я так мало розказала в цьому відгуку, що ви її, либонь, і не зауважили. Шеллі найменше запідозриш у тому, що візит таємничого лісу справедливо очікує саме на неї. Таке: в сучасних трагедіях головного героя можна і не помітити, листок ховається в густому лісі, що рухається у схваленому антидискримінаційними практиками напрямку.
Книжки, схожі на «Бірнамський ліс»:
Парафразами з трагедій Шекспіра є також «Горіхова шкаралупка» Ієна Мак’юена, «Ніби ми злодії» М. Л. Ріо, «Чумні пси» Річарда Адамса, «Макбет» Ю Несбе, «Талановитий містер Ріплі» Патриції Гайсміт (до речі, ним Каттон прямо надихається). Високі романи, які підпадають під широке визначення «екотрилер», трапляються насправді також часто: «Веди свій плуг понад кістками мертвих» Ольги Токарчук, «Історія бджіл» Маї Лунде, «Біжи, вовче» Черстін Екманн, «Озеро творення» Рейчел Кушнер. А саркастичний тон екоутопій Каттон віддалено нагадає про «Імперіум» Крістіана Крахта.
