У кожному місті світу, неважливо, велике те місто чи не дуже, обов’язково є свої особливі місця, свої, так би мовити, родзинки. Саме за ось такими родзинками можна будь-яке місто навіть ідентифікувати, начебто за відбитками пальців або сітківкою ока. Такими місцями можуть бути й ландшафти або краєвиди, створені протягом кількох геоморфних епох, та найчастіше це штучні витвори, що їх у різні проміжки часу зробили різні люди: художники, скульптори, архітектори, будівельники.
У столиці це київська гірка зі святим Володимиром, Аскольдова могила й Поділ, Лавра зі святими, Хрещатик і здиблений Богдан. У Харкові це й Озерянський храм на Холодній горі, і «Дзеркальний струмінь», і каскад, і сад Шевченка, і Держпром, і Бурсацький узвіз… Усього й не пригадати відразу.
А в Ізюмі таких місць набагато менше. І стає дедалі менше.
Однією з таких знакових для Ізюма будівель, точніше його залишками, є зруйноване російськими окупантами приміщення Ізюмського ліцею № 4. Ідеться без перебільшення про одну з найгарніших і найвеличніших споруд Ізюма в самісінькому центрі міста, у його Центральному парку.
Будівля з величезною незвичайною та неповторною історією. Будівля, якій забракло якихось п’яти місяців, щоб досягти свого 140-річчя.
Дійсно, це давня історія. Вона почалася наприкінці літа 1882 року, коли в Ізюмі було урочисто відкрито перший середній навчальний заклад для хлопчиків — реальне училище.
Воно проіснувало близько 37 років, і, що цікаво, дивним чином межа двох століть поділила цей період майже навпіл.
18 років забрало собі XIX сторіччя, приблизно стільки ж — сторіччя XX.
За цей час в училищі змінилося шість директорів, чотири інспектори, десятки викладачів. Директори Посадський-Духовський, Шевченко, інспектор Бокій, викладачі Бекенєв, Доброхотов були авторами наукових розвідок і посібників з фізики, хімії, словесності, природничої історії.
Серед учнів і випускників реального та інших навчальних закладів, які були тут майже півтори сотні років, — інженери, архітектори, вчені, військовики, митці, члени урядів різних держав і навіть авантюристи.
Розповідати про кожного забракне і сил, і часу. Єдине додам, згадуючи добу реального училища, що людей, до нього причетних і гідних доброї пам’яті, вистачить не на одну-дві, а на добрий десяток меморіальних дощок на фасаді.
Реальне училище закрилось остаточно 1919 року, наостанок переживши початок революції, Визвольних змагань, тривладдя, Австро-Угорську окупацію, червоний, білий терор та отаманщину.
Реальне училище закрилось, але історія цієї будівлі на тому не скінчилася.
Мешканці Ізюма добре пам’ятають меморіальну табличку про перший у місті з’їзд рад і зібрання більшовицької фракції, що відбулися тут у 1918 році, але про щонайменше п’ять засідань партії українських есерів на чолі із членом уряду Одоєвським, звісно, довгий час замовчували. У радянські часи нав’язували думку, що ніяких інших процесів державотворення тут не відбувалося. Для офіційної історії були тільки більшовики, здебільшого робітники та їхні однодумці-селяни. Злиденні, звичайно.
Наступний період існування споруди, що почався 1919 року й закінчився встановленням радянської влади, був метушливим і перенасиченим подіями громадянської війни.
У 1919 році тут почав працювати Народний університет — навчальний заклад, де за досить невисоку плату викладачі на свій розсуд читали лекції. Лекторами здебільшого були колишні вчителі гімназій і початкових училищ, а слухачами — робітники й селяни.
1920 рік для училища відзначився тим, що пожежа знищила домову церкву Святої Катерини. У грудні того ж року тут розташувався штаб радянської 13-ї армії. Згодом при штабі виникли піхотні командні курси. Начальник курсів Микола Асмус і комісар Сичьов були репресовані в 1940-х. А ось заступник Сичьова Фалалєєв, навпаки, став у майбутньому відомою людиною — радянським маршалом авіації. Ще один викладач курсів Михайло Сафір став генералом танкових військ, військовим теоретиком. Сергій Петрович Наній, що викладав на курсах музику та спів, — людина багатогранна. Адвокат, перекладач, етнограф, композитор, член уряду, організатор Ізюмської народної консерваторії. Його життя варте уваги істориків і потребує ретельного дослідження.
З перших років радянської влади тут почали з’являтися різні навчальні заклади.
Спочатку були три технікуми, далі — профшкола й робітфак, школа для дорослих, а з 1925 року — Єдина трудова школа. Тут працювала початкова, далі — семирічна й, нарешті, з 1935 року перша в Ізюмі середня школа.
Школа ця, як і всі тодішні, була українською, повна назва — Ізюмська середня зразкова школа № 1. Історія її не була довгою: заклад побачив лише сім випусків. Останній — 16 червня 1941 року.
Серед випускників школи відомі люди: вчені, лікарі, військовики, діячі мистецтв. Багато хто жив і працював тут, у місті, інші виїхали, як-от лікарі Могилянська та Яцеленко, учителі Шапко та Лісогорський, інженери Занченко, Славгородський, літературознавець професор Шлапак, поет Саєнко…
Не можу оминути увагою ученицю останнього випуску, інженерку приладобудівного заводу Зою Василівну Ключко, якій виповнилося нещодавно 100 років! Саме завдяки їй я знаю те, що знаю.
Ізюмська середня зразкова школа № 1 припинила існувати теж через війну. Через ту, давнішу війну. Другу світову.
Уже в жовтні 1939-го в школі розташувався військовий шпиталь, який працював тут до весни 1940 року.
Десятки учнів школи загинули, пропали безвісти чи потрапили в полон.
Гинули з голоду під бомбардуваннями, від тортур у німецьких чи радянських таборах. Загинув колишній директор школи Посунько й учитель фізвиховання Гарагуля.
Під час другої німецької окупації, що тривала сім місяців і десять днів, будівлю школи знову відвели під шпиталь. Цього разу німецький. На початку лютого 1943 року під час відходу німецьких військ споруду підпалили. Тоді вигоріла вся школа. Можна сказати, лишилися тільки стіни.
Щоправда, через те, що зробили тепер рашисти, навіть і того не залишилось, але про це згодом.
Усе ж таки, хай і через п’ять років, школу спромоглися відбудувати. Весною 1951 року відбувся перший повоєнний випуск. І хоча відновлений навчальний заклад постав на місці першої зразкової, його можна вважати спадкоємцем відразу двох ізюмських довоєнних шкіл: першої української та російської № 4. Цей четвертий номер зберігся аж до нашого часу.
За наступні чотири десятиріччя школа встигла двічі змінити свій статус. На початку 1960-х знову стала українською, але восьмирічною, далі — середньою російською, наприкінці 1990-х — найбільшою школою міста.
Хочеться звернути увагу на батьків і дідів, бабусь і матерів сучасних ізюмчан. Скільки колишніх випускників школи працювало на містотвірних підприємствах Ізюма! Від директора до звичайного робітника починали саме тут, саме в цих стінах. Тисячі…
Мені пощастило поспілкуватися з колишньою керівницею закладу Сінною Любов’ю Федорівною.
«У 1991 році одразу були відкриті перші класи з українською мовою викладання, за винятком випускних класів, — розповіла вона. — У нас тоді було дуже багато учнів, приблизно півтори тисячі, це близько 40 класів. Коли пішла зі школи у 2001 році, залишалося приблизно 700 учнів, а перед самою війною 2022 року — лише 500 учнів. Народжуваність у 1990-ті була зовсім низька. Училися вже в одну зміну, бо дітей у місті стало менше».
У перші дні повномасштабної війни школу майже відразу знищили спочатку авіабомбами, а потім підпалами, пожежами. Ізюм пів року був в окупації.
Любов Федорівна уточнила, що основна маса вчителів або виїхала, або перейшла працювати в інші навчальні заклади. «Але в Ізюмі всі школи розбиті, — наголосила вона. — Вони працюють онлайн, педради збираються переважно віртуально…»
Упродовж трьох десятиріч незалежної України знакова школа Ізюма знову стала українською. Сподіваюся, назавжди. Оце «назавжди» виборюється просто зараз і дістається нам дуже дорогою ціною, для багатьох — ціною власного життя.