Арво Пярт
Естонський композитор Арво Пярт народився 11 вересня 1935 року. Це один із найвизначніших авторів сучасної академічної музики. Його називають класичним постмодерністом і мінімалістом. Він часто спонукає музикознавців запроваджувати нові терміни («містичний мінімалізм», «сакральний мінімалізм»). 1980 року маестро емігрував із Радянського Союзу до Австрії. Спершу мешкав у Відні, а затим облаштувавсь у Берліні. Пярт, поза сумнівом, заслужив звання живої легенди.
Контакти з Литвою надихнули його на написання блискучої фортепіанної п’єси «Für Alina» («Для Аліни», 1976). Уперше почувши її в Будапешті, я був вражений. Проте досить довго не знав, що композиція неймовірної краси присвячена жінці, з якою я знайомий, — Аліні Славінській, дочці професора Ірени Вейсайте, литовської дослідниці театрального мистецтва, громадської та культурної діячки. Тривалий час Славінська мешкала в Лондоні. Цю музику Пярт створив своїм особистим методом tintinnabuli, що забезпечує особливе виконання на клавішних, гармонійне й ритмічне.
П’єсу «Для Аліни» віртуозно зіграв литовський піаніст Пятрас Ґенюшас під час міжнародного культурного семінару на тему ідентичності в Антверпені. Поки я дискутував про самототожність, дилеми й напруження, музикант виконував класичні та сучасні композиції. Одне з його спостережень щодо Пяртової музики надихнуло мене на філософську теорію про ідентичність. Ґенюшас звернув увагу на елементарні факти, які допомогли побачити глибину й простоту сучасного зв’язку між людьми.
Арво Пярт — православний естонець, який мешкає в Німеччині; його твір присвячений дочці литовської єврейки, що оселилася в Англії. І, врешті-решт, таким чином усі хитросплетіння ідентичності поєднуються й набувають значення в неймовірно натхненній музичній мові, що виходить за межі етнічної належності, повсякденного спілкування та наелектризованої самосвідомості.
«Для Аліни» Арво Пярта, виконана в історичній католицькій церкві Антверпена для бельгійських литовців на вечорі, де лунали литовська мова й музика, видалася мені однією з найпоетичніших і найоптимістичніших альтернатив похмурості нашої доби, плутанині в очевидних речах і новому наступові бездушності й жорстокості у світі.
Ірена Вейсайте
Ірена Вейсайте народилася 9 січня 1928 року. На основі неймовірного сюжету її життя можна писати історію ХХ століття. Подібно до свого кузена
Александраса Штромаса (1931–1999), британсько-американського політолога литовського походження та радянського дисидента, котрий був їй як брат, вона побачила світ і виховувалась у незалежній довоєнній Литві, а в дорослому віці опинилася в іншій, радянській, ізольованій країні.
Обоє дивом пережили Голокост. Штромас, якого друзі ласкаво називали Аліком, став титаном у політології, приятелював із найвидатнішими російськими дисидентами. Чеслав Мілош найменував його одним із двох політичних пророків, що передбачили розпад Радянського Союзу. Другим був російський письменник і дисидент Андрєй Амальрік. Історія виживання та боротьби Ірени й Аліка схожа на захопливий пригодницький роман.
Вейсайте дожила до відновлення незалежності своєї країни, історія звільнення й реінтеграції котрої з Європою нерозривно пов’язана з її власною діяльністю як громадської активістки та борця за правове суспільство. У соціальній і політичній діяльності вона завжди випереджає свій час: завдяки не лише неймовірній толерантності, доброті та філантропії, а й умінню прощати як людина, що пережила Голокост і не затаїла ненависті чи люті, а ще завдяки прозорливості. Ірена щиро вірить у примирення й величезний творчий потенціал у Європі.
Її заслужено проголосили найтолерантнішою людиною в рідній державі й нагородили медаллю Ґете в Німеччині. Вейсайте захоплюються всюди, вона має чимало друзів і стала символом сучасної Литви. Певною мірою ця жінка уособлює найкраще, що є в країні та її багатокультурному минулому, і водночас залишається напрочуд уважною та чутливою до трагедій і викликів сучасності.
Вона була одружена з Ґріґорієм Кромановим (1926–1984) — естонським режисером театру й кіно, який створив, окрім іншого, знамениті фільми «Остання реліквія» та «Готель «У загиблого альпініста». Він і Пярт були близькими друзями, тому Ірена стала «членом їхнього клубу», до якого, коли судити з музичної композиції, була символічно залучена і її дочка Аліна.
Ось так — завдяки двом балтійським історіям — народилася чарівна «Für Alina».