Двері цієї будівлі зачинилися ще у грудні 2014 року. Але 1 вересня 2015-го сюди знову прийдуть діти. Ми приїжджаємо до школи, що в селищі Новотошківське Попаснянського району Луганської області, на кілька днів раніше. Фронт за кілька кілометрів. До Луганська близько 50 км. «Але проїхати цю відстань я не можу…» — зітхає голова Новотошківської військово-цивільної адміністрації Сергій Шакун. Сам він луганчанин. Працює тут третій місяць.
Один із корпусів школи нагадує про війну, яка й не думає закінчуватися. Розтрощений дах, вибиті вікна… Такий самий вигляд мають і чимало будинків навкруги. За час АТО селище не раз обстрілювали, зокрема й із «Градів». Були й загиблі мирні мешканці, й відірвані ноги та руки… Чи не половина місцевих покинула домівки. До війни Новотошківське населяло близько 2,5 тис. осіб. Нині, за словами Сергія Шакуна, вдома залишилося до тисячі. Отже, в селищі таки триває життя. Діти мають піти до школи, один із корпусів якої вже майже приведено до ладу. Матеріали для відновлення будівлі, сміється Шакун, місцеві підприємці надавали «добровільно-примусово». «Зараз, — хвалиться, — завезуть іще вісім упаковок скла».
Загалом зареєстрованих дітей у селищі близько 100. Потрібен їм і садочок, який іще не відновили. «Плануємо зробити це в жовтні…» — кажуть тут. А от до школи хлопчики та дівчатка вже можуть іти. Школярів налічується десятків із шість.
«Ми вже зробили кілька класів і в міру надходження грошей приводитимемо до ладу решту. Кожному депутатові, міністро ві можемо видати по класу. Повісимо його фотографію, розповімо, що зробив», — сміється голова адміністрації. Незабаром у Новотошківському відкриється гуманітарно-логістичний центр. Тоді, впевнений Сергій Шакун, сюди почнуть активно повертатися люди, адже з’являться нові робочі місця. А густо заселене мирними громадянами селище, до якого постійно їздитимуть і жителі окупованих територій, сподівається він, терористи обстрілювати не наважаться.
Читайте також: Прикриття контрабанди боєм
«Крім куль та бомб, — додає, — воюємо ще й інформаційно. Вони самі почнуть розміновувати території, робити прохід. Ми розбурхаємо національний гнів! Кожному, хто виїжджатиме від нас, хто повертатиметься з покупками на окуповані території, даватимемо газету, показуючи, що робимо на Луганщині».
Утім, певні проблеми є. Тут визнають: бракує вчителів та медиків. «У прифронтових навчальних та медичних закладах необхідно підвищити зарплату. Мова не про таку вже й велику кількість фахівців. Якщо тут платитимуть 5 тис. грн і ми надамо житло, я впевнений, люди приїдуть працювати», — каже Шакун.
У холі школи на стіні малюють дівчата-студентки. Розпис майже завершено. Жовте поле, синє небо, голуб миру. Але з вікон, що поряд, видно зовсім іншу Україну: руїни…
І все одно Олена Володимирівна, директор, сяє від щастя. «Що вам розповісти? Чекаємо на діток! Класи готові. Педагоги на місці. Не в повному складі, але сподіваємося виправити це. Дах ми полагодили, а його геть не було, вода текла рікою… Замінили 160 вікон. Білимо, фарбуємо, клеїмо!»
Підіймаємося на покрівлю школи. Звідси добре видно наслідки обстрілів. Розтрощений дах ліворуч і цілісінький — праворуч. «Це залишаємо на «закуску»… Якщо дітей буде значно більше, тоді вже доведеться ремонтувати», — кажуть у навчальному закладі про розтрощений корпус. У спортзалі готова стінка для майбутніх скелелазів. У класах, куди днями прийдуть діти, вже перебирають папери вчителі. «Рідна школо, живи!» — виведено крейдою на зеленій дошці.
Директор відчиняє вікна — провітрити. «Це учительська, але поки що вона побуде класною кімнатою. Безлад тут у нас… але він робочий. Бачите нові шпалери? Це Корюківська фабрика надала, я їм така вдячна. Ходімо до бібліотеки. У нас вона така хороша!..»
«Перший урок починатиметься з Гімну України. Щодня, не тільки 1 вересня, — розповідає Сергій Шакун. — Вулиці в селищі вже перейменували. Тепер жодної радянщини. Нові назви: Придорожна, Соборна, Яблучна, Садова… А одній присвоїли ім’я місцевого хлопця, який загинув у Афганістані».
Читайте також: Трьохізбенка. Життя на тихому фронті
Чи беруть участь у цій війні чоловіки з Новотошківського? Так… Прямуємо до їдальні. Деренчить посуд, щось шкварчить, приємно пахне смаженою куркою, адже треба годувати і дівчаток, що малюють, і робітників, що закінчують ремонт, і вчителів, що вже працюють із документами… Білява жіночка років 50 пригощає нас вишневим компотом. Її звуть Наталія Михайлівна. Обидва її сини — бійці АТО.
«Сергійко пішов нещодавно, 19 травня. Сам, добровільно. А Ромчика півроку вже били з російського боку… Дзвонить: «Мамцю! Найстрашніше, що ми не можемо відповісти!..» Він усе бачив. Це перша застава була на Луганщині, яка прийняла бій. Нічого не злякалися», — розповідає жінка.
Питаю, чи не відмовляла синів. «Я рада була, що вони пішли до армії», — каже. Але у блакитних очах сльози.
«Сергій — військовий, прикордонник. У сина вдома стільки медалей було! А він їх сховав усі. Каже, якщо прийдуть ці потвори й побачать, вас уб’ють першими… Однак що ті медалі? Я все одно допомагаю солдатам. Усе віддала, що в моїх дітей було, — вони все одно форму отримали, тож я віднесла іншим бійцям їхні речі теплі. Рушники купила хлопчикам, шкарпетки. Вони ж поруч зі мною в тих окопах сидять! Проводжала звідси попередню ротацію — плакала. Бо золоті діти, золоті…»