Свого часу московський високого класу філолог і поет-перекладач так подав своє бачення добре знайомого йому Михайла Булгакова: якось був я у Києві, на екскурсії, і наша екскурсовод показує на якийсь будинок, кажучи «тут жив великий російський письменник Булгаков», отакої, подумав я, великий російський письменник та із Києва! Високого класу той філолог і перекладач пробував себе ще й в історичній прозі. Невдало. «Великий» же «російський письменник із Києва» створив унікальний твір про найважливіше із найважливішого в історії – про сам принцип перебування людства у великому історичному часі. Твір, виконаний засобами театру і прози. Виконаний настільки оригінально, що виконане годі й порівняти із будь-чим у світовому літературному обігу. За винятком, звісно, Гоголя. Про це – нижче.
Так, Булгаков справді «провінціал», як звисока кинув той літератор із московської метрополії. Але ж фахівець класичної філології, знавець латини, якось призабув, що тією мовою «провінція» означає не лише те, що зазвичай означає, а й – «велике завдання».
Булгаков-письменник – саме при «великому завданні». При створенні художньої панорами згаданого надмасштабу – загальної панорами того, що один великий мислитель назвав «умовами людського існування» (в іншому варіанті перекладу паскалівського вислову – «доля людська»).
І створив це – великий-російський-письменник-із-Києва передовсім на українському матеріалі. Перенісши його в той ніби вже зовсім невимовний-несказанний вимір, де Господар всесвіту добродушно бесідує про се, про те з простодушним вахмістром, «заведомо срезанным огнем с эскадроном белградских гусар в 1916 году на Виленском направлении». І взагалі на ту «неизмеримую высоту»– там, де вже синіє «завес бога, облекающий мир» («Белая гвардия»).
Якщо ми не зрозуміємо той колосальний – і потому таки виконаний! – задум письменника – ми й надалі приречені на наївні суперечки на кшталт: «Біла гвардія» – зовсім «за білу гвардію» чи лише частково? Булгаков – зовсім «українофоб» чи тільки почасти? «Майстер і Маргарита» – книга до краю єретична, а чи лише місцями? І тому подібне.
Інше. Зовсім інше. Булгаков народився і жив у дивовижному за своєю долею, за умовами свого історичного існуванні місті, у слов’янському Єрусалимі. І, за всіма обставинами свого життєвого першостановлення, він пройшов усіма руслами-вимірами того міста. Неуникна, проста, як людська рука, релігійна віра у ньому: сказати б, народна теологія, століттями і століттями фарбована до того ж у яскраві національно-українські кольори. За тим, майже двохсотлітнє тутешнє бароко, що його світоглядні і методологічні релікти зберігаються у цьому ново-Єрусалимі навіть посьогодні; і нарешті, високоінтелектуальне, навіть раціоналізоване сприйняття того, що перебуває, скажімо так, посередині Всесвіту (себто сама атмосфера Київської академії на зламі століть, яка була дитинством і юністю сина професора цієї Академії). Названого досить для того, щоб зрозуміти, що рішуче все, написане Булгаковим якось незнанно завертається у той бік, точніше, на ту «незмірну височинь», де загиблий вахмістр бесідує – з самим… Богом…
Отож, під тим Синім Шатром, сюжетно розкинутим насамкінець «Білої гвардії» – те дивовижне Місто у тому романі топонімічно так і не назване: воно і «там» і «тут», посередині «той настоящей Украины, которая по величине больше Франции, в которой десятки миллионов людей», «четырежды сорок раз четыреста тысяч мужиков с сердцами, горящими неутоленной злобой».
То як же подати-осмислити аж розпечені колізії цього Міста, – і цього людського моря, яке б’ється об його нібито розпрацьовані-облаштовані, але насправді вкрай крихкі цивілізаційні пороги, як не в тіні, а чи швидше в невидимому, таємничому світлі, поблизу Його «синего полога», де Йому – «у царських врат служили всенощную».
… На такій височині всі ті колізії – «білі», «червоні», «синьо-жовті», а також, у відповідності з іншими кольорами того часу – «чорні», «зелені» і т.п. – раптом до останку розчиняються-зникають у фарбах, яких, схоже, навіть і нема у відомому нам спектрі.
Булгаковський антропологічний епос, отож, переповідає діяння людське з таких космічних веж, що його наївна структура просто зникає. І – «нет ни одного человека, который бы этого не знал. Так почему же мы не хотим обратить свой взгляд на них? Почему?» (останній рядок «Білої гвардії»).
На відміну від драматичного, проте наївного злободення, Булгаков, як ніхто у світовій літературі, зберігає ще й високу, навіть, найвищу міру буття. Поєднуючи, отже, чи не фейлетон з літературним «богознанням». Київське мистецтво, що його навчив Булгакова Гоголь, незрівняний гросмайстер такого поєднання.
І до того ж ще одна спільна риса Булгакова і Гоголя, яка аж кидається в око.
Майстри всезагального, на яке вони дивляться з київських пагорбів. «За Киевом показалось неслыханное чудо… вдруг стало видимо далеко во все концы света». Це із «Білої гвардії» чи «Страшної помсти»?!
Але ж поряд з цією височінню, «низини», як колись сказав Томас Манн, «чуттєвості». Себто, всього поцейбічного-матеріального. В основі якого саме українська, дуже тутешня, дуже «місцева» матерія-чуттєвість. Геніально стильова точність у називанні її, у її суто мовному означуванні. Все людське, все природне дістає у Булгакова-письменника аж загадкову у тій своїй точності «сигнатуру», себто «знаковість», що її читач ніби аж бачить, аж чує, вдихає, відчуває. Це вже вочевидь зовсім українська –гоголівська школа. Тільки ж Булгаков – єдиний у ній, справді перший учень.
Отак і спалахнула та булгаковська вольтова дуга поміж «всезагальним» і «чуттєвим» – спочатку у «Білій гвардії», а потім у «Майстрі і Маргариті».
І планетарна читацька зіниця аж на десятиріччя зупинилася на тому літературному чуді. Заворожена-загіпнотизована.
А ми все ще сперечаємося про політичні симпатії письменника. Не було у нього тих симпатій, а були «симпатії» – метафізичні… У згаданому їх поєднанні з чуттєвістю світу цього, що її Булгакова навчала, за його ж словами, саме «Украина волшебная».
Отож, письменник Булгаков – «звідси». «Великий письменник із Києва». І російський, і український.
В основі «Майстра і Маргарити» покладена, серед іншого, трагічна історія київського, нині безпросвітно забутого письменника-містика Михаїла Пантюхова, який зацькований, помер у тутешній психіатричній лікарні. У тому, як «крепко ударили по пилатчине» сердешного Майстра – голосний відгомін передреволюційного голосного цензурного скандалу довкола публікації у Києві драматичної поеми Лесі Українки «На полі крові». Дореволюційна цензура, у якійсь чудернацькій подібності до цензури радянської в «Майстрі і Маргариті», оголосила той українській твір – «хулою на второе лицо Святыя Троицы». А облаштував той скандал, на жаль, отець Алєксандр Глаголєв, тоді наставник юного Булгакова…
І ще. Якось до Булгакових у Москву завітав харківський гість. Письменник, згадує дружина, залюбки бесідував з ним по-українському. По тому завітав гість київський (схоже, це був керівник Київської кінофабрики, колишній червонофлотець Громадянської – Нечоса…).
І Булгаков – залюбки проговорив з ним чи не всю ніч.
А тепер він продовжує говорити з нами. Але ж чому ми його незрідка не чуємо? Чому?