Майже все суттєве скрізь і завжди робиться по блату, кумівством чи знайомством, щось серйозне — за хабар або частину доходу, і це навіть тоді, коли такі дії не суперечать закону. Для цього є юридичне слово «дискреція» — розв’язання питання на власний, не завжди безкорисливий, розсуд владного. Є слова й для інших проявів беззаконня.
Ідеться не про Росію. Цього разу — про Україну. У чомусь вона нескінченно далека від Росії, а в чомусь — невиразно близька.
Чесняга не може довго втриматися на посаді, яка вимагає брати данину з нижчих і ділитися нею з вищими. Твій вищий не отримує від тебе належного, але все одно зобов’язаний дати нагору те, що йому наказали. Значить, цю частину він повинен вийняти зі своєї кишені. Тому він просто змушений замінити тебе тим, хто не нехтуватиме своїм першим обов’язком.
Один з моїх охтирських знайомих був дільничним, за що відстібував начальнику третину латки. Передбачалося, що цю витрату він покриватиме даниною зі свого населення. Йому порадили для зручності обкласти нею когось одного, кому невигідно буде ухилятися. Він спробував і несподівано для себе виявив, що не може. Довелося перекваліфікуватися в далекобійники.
Звідки все це пішло, як і чому? Від бідності й потреби, а також від людської природи. У кого був добрий учитель історії та кому було цікаво його слухати, той це знає. Бідне населення не давало державі стільки грошей, щоб їх вистачало на утримання і війська, і тих чиновників, які ці гроші збирали, а також стежили за загальним порядком. Вирішили чиновникам не платити нічого, а дозволили їм годуватися поборами з того ж населення. Так це й назвали — годування («кормлєніє»). Вирішило, треба наголосити, життя, а не просто якийсь із царів. Те, що вирішує цар, а не життя, зазвичай не приживається. Ці слова невипадково однокореневі. Той, хто вже згадав Пєтра I, має знати, що потреба переймати все в Заходу виникла в росіян до нього, і раніше були помітні спроби та підступи.
Із чим упритул зіткнулися Росія та Україна після совка? Держслужбовці не мали чим платити, бо різко скоротилися надходження до скарбниці, а скоротилися вони, тому що майже завмерла промисловість, чия продукція виявилася нікому не потрібною, а чому — довго розповідати. Перші особи обох країн зрозуміли із самого початку, що за такі гроші, які можна по-чесному запропонувати більш-менш відповідальному, а отже, і такому, що поважає себе, чиновнику, ніхто працювати не буде. Тож нове життя буде можливим лише в обхід майже всього писаного. Його й прийняли. Мовчки, згнітивши серце й усе, що в таких випадках треба згнічувати. По суті, це життя — пристосоване до нових умов попереднє й узагалі вічне.
За словами моїх українських співрозмовників з-поміж бізнесменів, такого розмаху поборів і відкатів, як сьогодні, не було й за Януковича (2010–2013). Ідеться саме про побори й відкати, а не про те, що називається корупцією, хоча й вона перевершує все випробуване цим досить дивним і водночас пересічним суспільством. Побор — це коли майже рядовий мент у Світловодську велить простій торговці квасом щомісяця платити йому 6 тисяч гривень, що вона й робить, вважаючи, що їй нема куди подітися. Відкат — це коли начальник служби, який стежить за охайністю обласних податківців, бере собі 50 % нарахованої суми ПДВ з відомого мені деревообробного підприємства. За Януковича було 40 %. Собі — не зовсім точно. Знана частина цих грошей іде до Києва на конверти.
Конверт — це переважно готівка, від десятка до кількох десятків тисяч доларів. Такою є щомісячна справжня зарплата пересічного слуги народу в ролі службовця чи депутата. Звичайного, але такого, від якого так чи інакше залежить ухвалення рішень, які обіцяють комусь уже не тисячі, а мільйони. Усе робиться дуже просто, буденно, у найсуворішій, усім до тонкощів відомій таємниці.
Навіть обізнані поляки дивуються з того, що українська влада в сукупності незліченних установ не зважає на міркування українського бізнесу, а тільки мучить його й стриже, стриже, стриже. Поляки не зовсім точні. Ця спільнота стригалів, якщо до кого й прислухається — то це до людей бізнесу, але до найбільших, на яких давно ніде ставити проби, а їхні побажання не мають нічого спільного навіть з їхніми довгостроковими інтересами, не кажучи вже про потреби країни.
Є населення, є народ і є нарід. Слово «населення» спокійно вживає той, хто знає, що «народ» — не більше ніж слово, оскільки те, що так називають, є безліччю спільнот з різними інтересами та обрисами. «Нарід» же — це слово, яке з гіркотою чи зневагою вимовляє український освічений патріот, маючи на увазі більшість виборців, чиєю волею приводяться до влади: вчора — професіонали Януковича, сьогодні — слуги народу, завтра — яка-небудь суміш тих й інших з добавкою чогось третього.
Український нарід здебільшого має таке саме віросповідання, як і євросоюзівське, лише грубіше, простіше, наївніше. Він усі свої сподівання покладає на державу, не додаючи слова, яке порушило б стрункість, красу, переконливість цієї віри. Це слово «чиновник». Ну і «мент» на додаток. Від того, що нарід не бажає знати їм ліку й наділяє безмежною грабіжницькою владою, він же й страждає, часом біснується, але єдиним покращенням свого становища бачить їх же під гучною назвою «держава».
Чому ж у такому разі Україна стала чинити опір, коли на неї напала Росія? Спочатку 2014-го, а потім 2022-го. Запитання із запитань… Адже у відносинах між цими країнами, між їхніми старшинами все суттєве вершилося так, як у кожній з них між вищими й нижчими мєнтами, між гебухами й бізнесом, між міністрами й олігархами. Ні 2014-го за одного президента України, ні 2022-го за іншого, а в Росії за одного й того ж не спрацював ні блат, ні договірняк-схематоз, ніщо інше подібне.
Це важливе запитання, але ставлю його не я. Це запитання людини, яка щойно впала з Місяця. Таких, слід визнати, чимало. Той же, хто стоїть обома ногами на Землі, знає, що в середовищі, у якому за штатом належить готуватися до війни, а потім і воювати, ті ж неписані порядки, що й усюди. Різні лише подробиці: що на що міняється в обхід закону, чим поділяються нижчі з вищими, що буває з тими, хто ухиляється і хоче все робити за буквою. Водночас бойові дії та все, що з ними пов’язано, іде своєю чергою. В одних випадках, як і в тилу, блат і все таке допомагає справі, а в інших — заважає.
Дізнаючись, що і як відбувається в чинній армії, ви можете дещо по-іншому, ніж досі, дивитися на життя поза армією. Ви зрозумієте просту річ: люди, яким це належить по службі, не тільки беруть хабарі й займаються всім таким, а й працюють, виконують свої обов’язки. Хто краще, хто гірше, але працюють, виконують! На початку тексту я сказав: «Майже все суттєве скрізь і завжди робиться по блату». Зараз наголошу: «Але робиться. Робиться!».
Зрозуміло? І старшина Росії, і старшина України набрані з одного матеріалу й однією поганню мазані, проте робили кожен свою справу — ту, за яку вони отримують ніби зарплату та не завжди знають, що це за копійки. І продовжують. Крім того що цього вимагають їхні посади, ними керують відомі страхи та побоювання. Комсклад Росії боїться Путіна, якого дуже підтримує його нарід, комсклад України, своєю чергою, боїться… та його ж, Путіна, але по-своєму: нікому не хочеться, хай і не безплатно, перетворюватися з пана на підпанка.
Не хоче принаймні поки що перетворюватися на підпанка Росії також українське населення, народ чи нарід — кому яке слово більше подобається.