Бігме, щойно мова зайде про представниць екзистенціальної філософії, то Симона де Бовуар очевидячки посяде чільне місце. І нехай К’єркеґор або Гайдеґер уважаються мислителями, котрі першими вказали на проблеми існування, розкриваючи крихкість і неповторність людського буття, проте жіночий погляд на цю тему не лише виявляє марність усіх чоловічих узагальнень, а щоразу вимагає персонального досвідчення. Нещодавно перекладена у видавництві «Темпора» книжка «Життя Симони де Бовуар» Алоїза Принца знову це підтвердила.
З першого ж подиху людині судилося втрапляти у круговерті драматичних випробувань. От і парижанку Симону, що з’явилася на світ у консервативній родині представників середнього класу, цей помисел непокоїв іще змалку. Властиво, відтоді вона почала виявляти свою неповторність. Але спочатку нехитрими дитячими засобами — істериками та вибриками — які не вдавалося приборкати навіть після замикання дівчинки в комірчині. Зрештою, релігійна освіта видавалася чи не найкращим засобом упокорення норовливої. На диво, дівча не тільки не пручається, а ще й подумує, як би ото стати черницею. Якось на канікулах, проведених у дідовому маєтку, читаючи життєписи про святого Франциска, Симона несподівано відчуває: Бог осьде зовсім поруч і хоче зазирнути в її допитливі очі.
Підліткою вона міркує про те, з яким чоловіком їй буде найцікавіше. Певна річ, він має бути кимось таким, якою прагне стати і Симона, проте йому все одно б іще довелося перевершувати її. Із цих уявлень про змагання з неперевершеності виникали сумніви та розчарування щодо намірів людей її оточення. Бо ж хай якими щирими вони видаються, та навряд чи поступляться своїми привілеями. Іншим разом, роззираючи з вікна сад, горопашна юнка усвідомлює міру свого «занурення в Ніщо»: того великого значення, як колись, Бог уже для неї не становить.
А принагідно супутницею її розмислу стає філософія, спочатку вивчати, а потім і викладати яку вона віднині заповзялася. Батьки закидають їй відчуженість, а їй до шмиги дружба з українкою Стефою Авдикович, яка ворожить на картах і співає пісні про кохання. Ця дівка цілує й обіймає її, нашіптуючи сороміцькі речі. Втім під час вступу до Сорбони в Симони зав’язались інші знайомства. За неабияку працьовитість до неї причепилося прізвисько Бобер [Castor]. А з нового товариства вона найменше вподобала косоокого коротуна на прізвище Сартр.
На вступному іспиті Симона пише есей про свободу, що передбачає відсутність абсолютних вартостей. Адже відповідальна людина творить цінності й сенси сама. Такі помисли передбачають і певну дію, коли доводиться випробувати щось досі незнане. Наразі для неї це відвідини барів і невідомі стосунки з чоловіками. Аж раптово з’ясовується, що з-поміж решти саме Жан-Поль Сартр є найкращим її співбесідником і товаришем у мисленні. Їхня близькість могла б перерости у дещо більше, якби молодим інтелектуалам не здавалося, що шлюб є буржуазною пасткою. П’яні від свободи і повні невігласи в політиці, вони вирішили мати відкриті стосунки, тобто зустрічатися з іншими чоловіками та жінками.
Сартр — філософ нестримної свободи, одначе секс його цікавить менше, ніж зваба. Подеколи Симона відчуває напади ревнощів і розуміє, що моральний вибір іноді буває гірким і стражденним. По-окремо вони подорожують, учителюють у різних містах, але розповідають одне одному про свої любовні походеньки, коли знову перетинаються в Парижі. Хоч і не забувають про авантюри в царині духу, бо відкривають для себе Фройда, Кафку, романи Гемінґвея та Фолкнера, чи феноменологію.
Вряди-годи Сартр учащає до Симони в Руан і лишається на ніч. А вдень на уроках вона каже школярам, що життя жінки не обмежуються дітонародженням. Розгнівані родичі учнів жаліються в адміністрацію на такі сміливі заяви. Коли Сартр отримує стипендію студіювати в Німеччині, настає черга Бобра (прізвисько пристало до неї назавжди) його навідати. Ці двоє спочатку ніби не помічають нацистського режиму, який набуває сили й надалі шириться. Та невдовзі перейматись особистою свободою буде недостатньо: виникає потреба зробити політичний вибір. Але поганий мир у їхній візії набагато кращий за війну.
Ось вони разом працюють у Парижі, та все ще не наважуються на спільне помешкання, попри те, що кожен винаймає своє на різних поверхах одного будинку. Допіру місто захоплює німецька армія, Симона, намагаючись не впадати в розпач, працює над романом у кав’ярнях, оскільки вважає, що чинити опір можна і словом. Філософія Геґеля стає їй у пригоді, коли вона замислюється над тим, наскільки незначною є людина в історичному поступі, а надто, втративши гідність і свободу. Тоді як філософія К’єркеґора додає рішучості, закликаючи повстати проти всього універсального. Виявляється, в житті годі оминути самовизначення. Про це де Бовуар згадує, коли окупаційні власті вимагали від неї, якщо їй залежить, аби викладати далі, підписати заяву, що вона не єврейка.
Щоправда, цей підпис її не порятує: на неї посипалися скарги та закиди, нібито вона на уроках розповідає про письменників-гомосексуалів, а потому сексуально розбещує учениць. Але де Бовуар ніколи не приховувала, що тримається поглядів, які складають основу екзистенціалізму: закинена у світ людина, спершу нейтральна стосовно цінностей, а отже, є Нічим, але може стати Кимось, якщо виходитиме за свої межі та визначатиме себе власними учинками. По війні цю філософію нерідко зображатимуть у темних барвах, як анархічну, розпусну та богоненависну.
Екзистенціальну оптику Симона де Бовуар застосовує і до своїх поглядів про біологічну та соціальну роль жінки, які викладе у двотомному творі «Друга стать». Вона вільно говоритиме про жіночу сексуальність, оргазм, аборти, лесбійство тощо. Залежність жінки, наполягає дослідниця, передусім економічна, хоча може перерости в моральну та психологічну. Тому чоловікам необхідно ділити з ними сімейні та виховні обов’язки. З боку католицької церкви гріх було не заборонити такий опус. А зрештою, критиків обурили пасажі про материнство, мовляв, яке має право про це судити бездітна незадоволена і схиблена дивачка, котра сміє поносити сильну стать. А незабаром і нові феміністичні рухи добачатимуть у її підході брак радикальності за відмову виключити чоловіків із обговорення жіночих проблем і зацикленість на Сартрові. Все це де Бовуар доведеться витримати, а ще навчитися дивитися на себе збоку, далі вправляючись у самодисципліні.
Здається, їй поталанило досягти чималого. Навчитися виборювати свободу, насмілитися кохатись і дружити з чоловіками та жінками, багато подорожувати, стати письменницею і знаною політичною діячкою. Хоча навіть у стосунках із Сартром їй довелося відстоювати себе та переживати про втрату своєї унікальності. З його смертю у ній щось зламалося й утруднювало відживлення персональної повноти. Речникам екзистенційної філософії притаманно показувати людину як істоту непевну та загрожену. Щоправда, випадати за рамці власного існування можна тільки зберігаючи зв’язок із життям. В іншому разі, за словами Симони де Бовуар, це всього лиш «Ніщо, яке переходить у Ніщо».