Ми виїхали рівно о 7:30 й приїхали на автовокзал Бахмута о 13:30, тобто в дорозі 6 годин. Чому? Тому що від самого початку все пішло не так.
Черга на «республіканських» блокпостах ділиться на три частини. У першій, звичайній, стоїть близько 400 авто, які збираються проїжджати блокпост як годиться. Друга, пільгова, досить умовна, оскільки невелика й машини з малими дітьми в салоні постійно рухаються в бік блокпоста. Третя, у якій стояли й ми, «хабарна». Але навіть у ній нам довелося пробути близько години, перш ніж проїхали «республіканський» блокпост. Але це було суто технічне очікування, і хабар на ньому взяли без будь-яких проблем.
Проїхавши Майорськ, ми під’їхали до Зайцевого, за кілометр від якого стояв уже наш, український, боєць. Звичайно, водій пішов домовлятися, але вже через 10 хв безрезультатного ходіння трасою туди-сюди разом зі ще десятком таких самих «хабарників» повернувся в салон.
— Що, не вийшло домовитися? — запитав я.
— Та зараз домовимося. Тут з усіма можна домовитися. Вперше таке бачу. Усіх розвертає в загальну чергу: вагітних, із немовлятами — всіх. Там нібито начальство до них приїхало, от і не беруть грошей.
Читайте також: Соціальний ліфт «ДНР»
Одним словом, на спроби домовитися ми витратили ще близько години, після чого водій поїхав в об’їзд цього бійця просто до блокпоста. Крок відчайдушний, але ми ж за нього й платили, однак і тут нам не пощастило. Хлопець років 25 зустрів нас автоматом і сказав, щоб ми розверталися і прямували в загальну чергу. Водій намагався дізнатися, у чому ж річ, поки до нас не вийшов старший і не сказав, що коли не розвернемося, то зараз нас розвернуть автомати. У підсумку ми опинилися в загальній черзі, у якій простояли ще 3 години.
Сам Бахмут після моєї попередньої поїздки до Києва не створив ментального шоку. По-перше, після вичищеного до блиску Донецька (особливо напередодні свят) місто здалося мені доволі брудним: на головних алеях було багато сміття, а дороги давно не ремонтували.
По-друге, на вулицях Бахмута доводилося обходити потоки людей, особливо в районі базару, від чого я абсолютно відвик навіть порівняно з Донецьком. Ціни також на користь «великої землі». Наприклад, десяток яєць у Донецьку коштує 55 руб., тоді як у місцевому «АТБ» — 9,5 грн. Це саме стосується й інших видів товарів. Але головне для мене — це відсутність психологічного тиску: незважаючи на величезну кількість патрулів, військових з автоматами та загалом людей у формі, я їх ніби не помічав. Тоді як кожен «республіканський» патруль у Донецьку мені досі ріже око, а сама атмосфера міста гнітить своєю ворожістю.
Приємно здивувало й часте звучання української мови в місті, хоча її рівень приблизно відповідає моєму: здебільшого це суржик.
Дорога назад була непроста. Спочатку водій перед Зайцевим посадив п’ятирічну дитину наперед, і та весь час знімала дорогу й військові вантажівки, які траплялися на шляху, на телефон матері, що було помилкою. Оскільки домовитися знову не вдалося, ми простояли всю чергу й заїхали на КПП уже під вечір. Стандартна перевірка виявилася нестандартною, бо з’ясувалося, що прийшла рознарядка, нібито хтось намагається провезти в Донецьк дитину без довіреності, й у матері в нашому салоні перевірили, зокрема, і телефон із фотографіями військових машин.
Читайте також: «Гості» в порожнечі
Попри всі наші старання пояснити, що знімала дитина, а не агент «ДНР», нашу машину все ніяк не випускали з черги. Потім мене знову відправили в координаційний центр, і це забрало ще близько півгодини. У підсумку до горлівського блокпоста з величезним написом «Ласкаво просимо додому» (вочевидь, алюзія на «Ласкаво просимо до пекла») ми під’їхали вже під вечір і підібрали між ним та Ясинуватою трьох жінок із натовпу тих бідолах, що застрягли між двома світами, вирішивши зекономити й самостійно ввечері перейти блокпости. Буквально увірвавшись у машину, щоб встигнути зайняти місце, вони так само швидко вивалилися з неї, заплативши в Горлівці водію рублями: замість 100 грн всі дали по 100 руб., сказавши, що «більше немає й узагалі автобус коштує 50 руб.». На що їм резонно відповіли: «Який, дідько, автобус, коли вечір і ти біля мінного поля стоїш». Потім на дорозі підібрали ще двох кавказців, що на найближчому «республіканському» посту викликали неабиякі підозри в «ополченців». У результаті автобус втратив час і там, а наших попутників, які ледве говорили російською, затримали.
Ну й насамкінець: розбита мінами Ясинуватська траса, якою ввечері кудись у пітьму здійснював пробіжку відчайдушний хлопчина; зрізана снарядом дев’ятиповерхівка, де поряд із бетонним лахміттям у сусідній квартирі горіло світло, і знову Донецьк, незрозумілий, абсурдний та чистий…